102484 (Соціально-трудові відносини як система)

Економіка праці

Тема:

"Соціально-трудові відносини як система"

2. Історія формування, поняття та зміст соціально-трудових відносин

Соціально-трудові відносини – це відносини між робітником, роботодавцем та державою в ході використання праці та її результатів, спрямовані на задоволення соціальних потреб кожного з учасників цих відносин.

Взаємовідносини між робітниками та роботодавцями є однією з гострих проблем в будь-які часи. Питання соціальної стабільності в повному обсязі не вирішені ні в одній країні світу. Але рівень соціально-трудових відносин в них не однаковий. На сучасному етапі економічного розвитку проходить період всесвітніх динамічних соціальних перетворень. Більшість вчених прийшла до висновку, що потрібні нові підходи до вирішення соціально-трудових проблем, бо без цього можливі негативні явища у всіх сферах життєдіяльності країн, в тому числі й в економіці. Проблему ускладнює те, що ці негативні явища не будуть обмежені лише кордонами країни, в якій виникли. Тому розв’язання соціальних проблем в кожній державі, а звідси і в кожній організації – загальносвітовий обов’язок. Особливо гостро це питання постає перед країнами, що мають перехідну економіку, до яких належить і Україна.

Всі процеси перетворення соціально-трудових відносин в Україні проходять спонтанно, що приводить до їх розрізненості, відокремленості, запізненості в часі. Реформи мають суто економічний характер, що стримує розвиток соціально-трудових відносин. Держава вже не в повному обсязі регламентує соціально-трудові відносини, тоді як інші чинники впливу на них ще не встигли почати працювати на повну потужність. Особливо це відноситься до соціального партнерства. Тому можна підкреслити, що головні проблеми в соціально-трудовій сфері сконцентровані на базовому рівні – на рівні підприємств та організацій.

Та необхідно відмітити й ті позитивні зміни, що все ж таки відбулися в соціально-трудовій сфері:

1. Роздержавлення, ліквідація монополії держави на використання робочої сили в результаті виникнення різноманіття форм власності й господарювання.

2. Усунення правових обмежень мобільності робочої сили.

3. Підвищення гнучкості ринку праці.

4. Нові можливості щодо вибору форм та видів трудової діяльності.

5. Підвищення особистої відповідальності за свій добробут кожної людини та організації, відживання утриманських настроїв, соціального інфантилізму.

6. Посилення турботи з боку найманих працівників щодо підтримання та підвищення своєї конкурентоспроможності на ринку праці.

7. Формування готовності до більш продуктивної та інтенсивної праці під впливом зростання конкуренції між найманими працівниками за робочі місця.

8. Формування більш активної поведінки працівників як реакція на розширення пропозиції товарів та послуг, що сприяє бажанню підвищувати доходи.

Отже, одним з головних питань сучасного розвитку України є створення соціально орієнтованої ринкової економіки. Це вимагає від держави невід'ємної законодавчої та виконавчої підтримки соціальних прав людини: гарантованого мінімального доходу, необхідної кількості робочих місць, довжини робочого дня, захисту від безробіття, пенсійного забезпечення, забезпечення освіти, житлових умов, відпочинку, охорони материнства та дитинства, інших прав та гарантій. На розв'язання цього питання спрямована соціальна політика держави. При цьому не можна вважати, що проблеми соціального захисту відносяться лише до малозабезпечених верст населення. Гарантій цього потребує кожна людина. Наприклад, на пенсійне забезпечення, виплати в разі безробіття, медичну допомогу розраховує кожен громадянин незалежно від займаної посади. Проте, в сучасних умовах соціальна сфера є найменш захищеною в планах діяльності підприємств та організацій. Саме за її рахунок проходить економія коштів.

Економічний стан в Україні вимагає нових, більш ефективних механізмів розробки та реалізації соціальної політики як чинників значного підвищення результативності праці робітників, особистої відповідальності громадян за свій матеріальний стан. Для цього використовується соціальне управління. Під ним розуміють регулювання соціальних процесів та явищ, що протікають в соціальній сфері керованої системи. При цьому є функції, що властиві лише цьому виду діяльності – зміни в умовах життєдіяльності людей; формування та розвиток соціальних якостей людини; формування, функціонування та розвиток соціальних систем, до яких відносять трудові та суспільні організації.

Управлінська діяльність звичайно розподіляється на декілька складових: економічну, технологічну та соціальну. Можна виділити ще декілька елементів, але особливістю розподілу в кожному випадку зостанеться відокремленість цих складових між собою в практичній діяльності. В переважній більшості організацій функції соціального управління розподіляють між підрозділами без взаємоузгодження. Тому важливо посилити узгодженість управлінської діяльності в цьому напрямку взагалі. Метою такої діяльності має бути посилення соціальної орієнтації праці.

Соціально-трудові відносини є складовою частиною соціального управління. Це об'єктивно існуючі взаємозв'язки й взаємовідношення між індивідуумами та їх групами в процесах, що обумовлені трудовою діяльністю та спрямовані на врегулювання якості трудового життя. Вони характеризують економічні, соціальні та психологічні аспекти вищезгаданих взаємозв'язків, а також правові аспекти цього питання.

Об'єктом дослідження соціально-трудових відносин є праця.

Суб'єктами соціально-трудових відносин є:

– наймані працівники (як індивідууми, як члени певних груп, колективів);

– роботодавці (як окремі особистості, члени групи, певна організація);

– держава (суспільство).

При цьому, участь у будь-яких соціально-трудових відносинах сприяє прискоренню усвідомлення особистістю свого місця в цих відносинах, ідентифікації себе як одного з суб'єктів вказаних відносин.

Наприклад, робітник хімічної промисловості при створенні відповідних умов на робочому місці відчуває себе особистістю, при аналізі розмірів оплати праці – складовою хімічного підприємства з правом на підвищену оплату праці за погіршені її умови, а при оцінці сплачених податків – членом суспільства, що формує державний добробут. На базі комплексної ідентифікації особистості, відношення до всіх трьох суб'єктів господарювання одночасно, створюються алгоритми, форми, способи дії особистості.

Парадоксом соціально-трудових відносин є потреба в компромісній відмові кожного з учасників соціально-трудових відносин від своїх переваг на користь іншої сторони: робітник прикладає зусилля на виконання визначених вимог до результатів своєї діяльності, підприємство витрачає кошти на створення відповідних умов праці, держава спрямовує кошти на підтримку тих, хто не зайнятий в даний момент корисною працею. І тільки за цих умов кожен з учасників соціально-трудових відносин виграє.

Можна сказати, що соціально-трудові відносини – це відносини між робітником, роботодавцем та державою в ході використання праці та її результатів, спрямовані на вдоволення соціальних потреб кожного з учасників цих відносин

При встановленні соціально-трудових відносин, як і при використанні інших категорій, пов'язаних з соціальною сферою, стає питання про справедливість. З одного боку, соціально-трудові відносини справедливі до кожного з їх суб'єктів, бо захищають їх права, з другого – несправедливі, бо за допомогою певних обов'язків вимагають ряду витрат, як матеріальних, так і моральних.

Ще одним чинником значущості поліпшення соціально-трудових відносин є особливості національного розвитку. На протязі багатьох років етапу соціалістичного розвитку України її громадяни звикли, що їх достаток більш як на половину складається з соціальних виплат, наданих послуг соціальної сфери різноманітних організацій (безкоштовні путівки, лікування, дитячі заклади та ін.). Консерватизм робітників, або їх споживницьке ставлення до праці, роботодавців та держави змушують їх і зараз чекати соціальних пільг. Тому наявність цих складових на окремих підприємствах та в організаціях стримує переміщення робочої сили не залежно від рівня оплати праці. Вплив цього фактору викликає збільшення кількості малозабезпечених верств населення, тобто вимагає підвищення соціального забезпечення цих людей з боку держави, негативно впливає на розвиток організацій.

Але крайні кроки в цьому напрямку – майже повна ліквідація соціальних благ в організаціях – теж створює певні труднощі для робітників, знижує продуктивність праці, зацікавленість в закріплені спеціаліста на робочому місці. Отже, необхідно створювати оптимальну систему соціально-трудових відносин на кожному економічному рівні – від держави до робочого місця.

Погляди фахівців, що займаються проблемами праці на даному етапі розвитку економіки, при прогнозуванні розвитку соціально-трудових відносин в Україні сформували дві протилежні точки зору. Одні стверджують, що протиріччя між суб’єктами соціально-трудових відносин – постійні, глибокі та не можуть бути розв’язані ні при яких умовах, отже вирішити їх неможливо. Інші, навпаки, вважають процес вирішення соціально-трудових питань в Україні налагодженим та оптимальним. Обидві позиції, на наш погляд, не відповідають дійсності. Проблеми соціально-трудових відносин існують, проте, вони можуть бути вирішені при використанні накопиченого досвіду та постійного пошуку нових підходів до їх розв’язання.

В світовій практиці сформувалися декілька моделей відносин соціального партнерства в сфері праці:

1. Китайська – двосекторна модель, для якої характерна домінуюча роль централізованого адміністративного управління в державному секторі та лібералізація цих же відносин у приватному секторі;

2. Англосаксонська модель, особливістю якої є мінімізація втручання держави у відносини між робітником та роботодавцем;

3. Європейська модель, яка об’єднує потенціал впливової соціальної політики держави та соціального партнерства.

У вітчизняних умовах економічного та соціального розвитку неможливо використовувати жодну модель в чистому вигляді. Тому потрібно створити певний симбіоз цих моделей, вилучивши ті риси, що відповідають національним умовам, та додати ексклюзивні розробки вітчизняних науковців.

До умов, в яких в нашій країні розвиваються соціально-трудові відносини, треба в першу чергу віднести такі зовнішні чинники впливу на них, як світова політика та економіка; рівень розвитку суспільства; рівень розвитку науки, техніки, технології; географічне та адміністративне положення місцевості; галузь господарства, до якої належить організація, та інші. При цьому досить важко відрізнити зовнішні чинники від внутрішніх. Їх треба розглядати відносно суб’єктів соціально-трудових відносин.

Наприклад, державна політика для організацій та працівників буде зовнішнім чинником впливу на відносини, а для держави – внутрішнім. Тому до розгляду, аналізу та впливу на кожну ситуацію соціально-трудових відносин треба підходити окремо, індивідуально.

2. Система соціально-трудових відносин

Система соціально-трудових відносин включає такі взаємопов’язані елементи: суб’єкти, види, рівні, предмети, принципи і типи.

Розглянемо ці елементи більш докладно.

Як сказано вище, основними суб’єктами соціально-трудових відносин у ринковій економіці виступають:

• наймані працівники, об’єднання найманих працівників чи їхні органи;

• роботодавці, об’єднання роботодавців чи їхні органи;

• органи законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування від імені держави.

Суб’єкт соціально-трудових відносин – це юридична або фізична особа, яка володіє первинними або делегованими первинними носіями правами в соціально-трудових відносинах.

Найманий працівник – це громадянин, що уклав трудовий договір (контракт) з роботодавцем на проведення певної роботи у відповідності зі своїми здібностями, професійними якостями, індивідуальними можливостями, кваліфікацією та ін. Є декілька формулювань поняття «найманий працівник», але в будь-якому випадку воно повинне відповідати наступним вимогам:

1. Найманий робітник – це фізична особа, що перебуває в трудових відносинах з роботодавцем.

2. Трудові відносини між робітником та роботодавцем виникають на підставі укладеного трудового договору.

3. Основа трудового договору – виникнення трудової функції, що спричиняє відносини найманого робітника і роботодавця між собою, при цьому вони носять правовий, економічний, організаційний та соціальний характер.

4. Виконання трудової функції найманим робітником пов’язане з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, виконанням існуючих посадових інструкцій, інших трудових регламентів і означає його прийняття до складу працюючих в організації.

Виходячи з наведеного слід підкреслити, що частка населення, зайнятого в тіньовій діяльності, в неформальному секторі економіки, не є суб’єктом офіційних соціально-трудових відносин, що підтримуються державним законодавством.

Роботодавець – людина, що працює самостійно та наймає на роботу одну чи декілька осіб для виконання певних функцій. При цьому, вона може бути як володарем засобів виробництва, так і найманим спеціалістом. Наведене загальноприйняте визначення є досить поверхнєвим. В багатьох літературних джерелах воно розкривається по-іншому, в залежності від напрямку розгляду питання автором. Мало хто приділяє увагу подвійному аспекту цього питання: як юридичному, так і організаційно-економічному.