97359 (Проблеми соціальної диференціації населення в Україні та в світі), страница 3

З початком перебудовчих процесів в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, виникає нова соціальна структура, відбуваються процеси нового соціального розшарування, одним з найбільш ранніх та очевидних проявів якого стало розшарування за рівнем доходів. Відбувається стрімка ескалація процесу поляризації доходів у суспільстві. З одного боку, виникла верства “нових” багатіїв, яка характеризується не тільки небувалим рівнем своїх доходів, але й високою концентрацією майна (зокрема, дорогої нерухомості, престижних авто тощо). З іншого боку, формується “соціальне дно”, яке відзначається не тільки низьким рівнем матеріальної забезпеченості, але й частковою соціальною деградацією та, фактично, соціальною ізоляцією і дезорієнтацією великої частини населення. В низи суспільства сьогодні ризикує потрапити переважна більшість населення України. На фоні загального зниження життєвого рівня основної маси населення та слабких поки що за своєю інтенсивністю процесів його адаптації до ринкових умов відбувається суттєва поляризація доходів. Лише за офіційними даними, у 1994 році середній грошовий дохід 10% найбагатших громадян України перевищував дохід 10% громадян із найнижчими доходами у 6,7 раза. Для порівняння: за даними, наведеними Світовим банком у 1994 році в Китаї децільний коефіцієнт – 3, у США – 6, у країнах Латинської Америки в середньому – 12. Цікаво, що за експертними оцінками фактична диференціація була ,ще глибшою, її об'єктивна оцінка ускладнюється тим, що до даних бюджетної статистики з різних причин не включено групи населення із найвищими доходами. На сьогоднішній день офіційно встановлений децільний коефіцієнт дорівнює 30:1, а не офіційний – 50:1.

Дані офіційної статистики про розміри заробітної плати, різноманітних соціальних трансфертів не відображають реальну картину доходної диференціації, оскільки, з одного боку, існує заборгованість із виплат заробітної плати та соціальних трансфертів значній частині населення, а з іншого – досить значна частина доходів проходить “у тіні” у зв’язку з поширеністю офіційно незареєстрованої зайнятості, існуванням оплати праці не через касу, “в конверті”, існуванням значних обсягів тіньових доходів, самозабезпеченням (коли половина міського населення працює на своїх присадибних і дачних ділянках, вирішуючи продовольчу проблему своєї сім’ї) тощо. Та все ж працездатність, безробіття, рівень життя, заробітна плата відіграють значну роль у диференціації населення, поглиблюючи її в освітні, харчовій, соціальній сферах. [3]

За лютий 2010 в Україні середня зарплата склала 1955 гривень, це на 2% більше ніж у січні 2010 року, і на 13,5% більше в порівнянні з аналогічним місяцем минулого року. У Державному комітеті статистики показали дані про підвищення заробітної плати в різних сферах роботи.

• лісове господарство = +29,2%;

• охорона здоров’я = 20,1%;

• промисловість = +16,2%;

• торгівля та ремонт автомобілів = +16,1%;

• сільське господарство = +13,5%;

• готельний і ресторанний бізнес = +13,2%;

• комунальні та індивідуальні послуги = +13,2%;

• підприємства зв’язку = +12,3%;

• фінансова діяльність = +10,9%;

• будівництво = +8,6%.

Найбільш високий рівень доходу спостерігався у Київській, Донецькій і Дніпропетровській області, а найнижчий – у Тернопільській, Волинській, Чернігівській та Херсонській областях.

Найвища заробітна плата депутатів. Частина 2 ст. 33 закону визначає, що "народний депутат в питаннях матеріального і соціально-побутового забезпечення прирівнюється до членів Кабінету Міністрів України". Тобто, місячна заробітна плата депутата становить близько 20 тисяч гривень.

Розмір мінімальної заробітної плати за законом встановлено такий:

з 1 листопада 2009 року - 744 гривні, з 1 січня 2010 року - 869 гривень, з 1 квітня - 884 гривні, з 1 липня - 888 гривень, з 1 жовтня - 907 гривень, з 1 грудня - 922 гривні.

За даними всього в Україні на початок року був 1 млн. спеціальних пенсіонерів, чия пенсію визначається окремими законами. Їхня середня пенсія складала від 1 061 гривні у солдатів до 15 443 гривень у депутатів.

Ще 12,5 млн. українців отримували пенсію згідно із законом про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування – в середньому по 874 гривні.

Що стосується прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 листопада 2009 року - 701 гривні, з 1 січня 2010 року - 825 гривень, з 1 квітня - 839 гривень, з 1 липня - 843 гривень, з 1 жовтня - 861 гривні, з 1 грудня - 875 гривень та для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення;

дітей віком до 6 років: з 1 листопада 2009 року - 632 гривень, з 1 січня 2010 року - 755 гривень, з 1 квітня - 767 гривень, з 1 липня - 771 гривні, з 1 жовтня - 787 гривень, з 1 грудня -799 гривень;

дітей віком від 6 до 18 років: з 1 листопада 2009 року - 776 гривень, з 1 січня 2010 року - 901 гривні, з 1 квітня - 917 гривень, з 1 липня - 921 гривні, з 1 жовтня - 941 гривні, з 1 грудня - 957 гривень;

працездатних осіб: з 1 листопада 2009 року - 744 гривень, з 1 січня 2010 року - 869 гривень, з 1 квітня - 884 гривень, з 1 липня - 888 гривень, з 1 жовтня - 907 гривень, з 1 грудня - 922 гривень;

осіб, які втратили працездатність: з 1 листопада 2009 року - 573 гривень, з 1 січня 2010 року - 695 гривень, з 1 квітня - 706 гривень, з 1 липня - 709 гривень, з 1 жовтня - 723 гривень, з 1 грудня - 734 гривень. [4]

Бідність, вочевидь, - надзвичайно складна проблема як у теоретичному так і в прикладному аспектах. Її не розв’язала щадна країна світу, включаючи найбільш розвинуті. Прагнення населення України до незалежності своєї країни багато в чому зумовлене сподіванням на заможне життя.

Перехід на ринкові відносини із багатьох причин викликав в Україні різкий спад виробництва, що зумовило зростання безробіття, низької заробітної плати і поглибило диференціацію населення. Закономірно, що науковці констатують високу актуальність проблеми бідності на теренах нашої держави.

Незважаючи на те, що бідність є загально світовим явищем і властива будь-якій економічній системі, її рівень в Україні значно перевищує аналогічні показники промислово розвинених країн. Це на може не викликати серйозної стурбованості українських державних і суспільних інститутів із приводу «соціального самопочуття» і рівня матеріального благополуччя своїх співгромадян. Отож - бідність одна з болючих проблем української держави, від подолання якої буде залежати зниження соціальної напруженості в Україні.

Незважаючи на економічні успіхи й стабільне підвищення реальних грошових доходів населення , масштаби бідності залишаються високими, що негативно позначається як на розвитку людини, конкретної родини, так і суспільства в цілому. Відтак бідність спричиняє погіршення якісних характеристик населення, зростання соціально-економічної нерівності, є гальмом успішного суспільного розвитку й економічного зростання, імовірно може бути причиною соціальних катаклізмів.[2,ст.116]

Динаміка бідності в Україні показує, що найбільша кількість бідних припадає на 1997-1999 роки. Бідними себе в цей період вважали понад 50% опитаних українців. Найнижчий рівень бідності в Україні був зафіксований у 2008 році - 11%. У 2009 році рівень бідності зріс з 11% до 17% .[13]

Причини бідності:

1. Несправедливий розподіл доходів, що призводить до їх величезної диференціації по окремих групах населення і до появи бідняків і навіть жебраків. Зазначимо, що ця причина призвела до спаду виробництва, оскільки саме у бідняків упав попит на товари вітчизняного виробництва, а багаті ж стимулювали попит на дорогі і насамперед імпортні товари. У свою чергу спад виробництва спричинив падіння доходів як працюючих, так і непрацюючих, у т.ч. пенсіонерів. Несправедливість передусім у тому, що багатство переважної багатих пояснюється не їхнім трудовим внеском, а факторами, пов’язаними з переходом до напівкримінальних ринкових відносин.

2. Згортання окремих виробництв унаслідок слабкої конкурентоспроможності окремих видів вітчизняної продукції, що сталося через непродумане відкриття кордонів України для вільного переміщення товарів на її територію. А це, природно, спричинило різке скорочення зайнятості і доходів населення.

3. Значне скорочення попиту на вітчизняну продукцію в країнах колишнього СРСР і РЕВ унаслідок згортання виробництва, що призвело до скорочення експорту в ці країни і, природно, до спаду виробництва в Україні. А це – також скорочення доходів населення.

4. Різке скорочення капіталовкладень через розкладання національно багатства для особистих цілей невеликим відсотком багатих і надбагатих громадян України. Іншими словами, замість, замість нагромадження відбувається поїдання не тільки знову створеної вартості, а й раніше створеного багатства. А скорочення капіталовкладень веде, звичайно, до зменшення попиту на засоби виробництва і відповідно падає завантаження галузей народного господарства і знижуються доходи населення.

5. Надмірна тінізація економіки внаслідок послабленого контролю.

До головних способів подолання бідності можна віднести:

1. кардинальне скорочення тіні застосуванням жорсткіших заходів аж до показового покарання керівників організацій і підприємств;

2. перерахування надприбутку підприємств у бюджет за допомогою рентних (акцизних) платежів і податку на майно з урахуванням його рентабельності( ринкової вартості);

3. зростання виробництва за рахунок захисту вітчизняного виробника високим митом й іншими ефективними заходами. [1,ст.47, 56]

Складна соціально-економічна ситуація в Україні вимагає виключної відповідальності державної влади за здійснення заходів, що так чи інакше впливають на рівень життя населення, надання проблемам забезпечення добробуту різних соціальних груп пріоритетного значення.

На сьогоднішньому етапі необхідна розробка єдиного закону про соціальне забезпечення виходячи з широкого тлумачення цього терміну, тобто закону, який регулює коло відносин та норм по забезпеченню, в першу чергу матеріальному, літніх, непрацездатних людей, сімей з дітьми з наступною конкретизацією програм соціального страхування.

Підсумовуючи вищезазначене, можна окреслити основі напрями політики подолання бідності на сучасному етапі:

• створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян через розвиток малого і середнього бізнесу, проведення ефективної державної протидії монополізму на ринку праці у сільській місцевості, а також активізацію вторинного ринку цінних паперів як ефективного засобу перерозподілу;

• боротьба з успадкованою бідністю, яка здебільшого притаманна сільському населенню, шляхом створення мережі дорадчих служб (правова освіта), підтримки нових виробничих відношень, обумовлених зміною форм власності на землю, покращення соціальної інфраструктури села;

• підвищення ефективності соціальної підтримки уразливих груп населення шляхом реформування системи соціального захисту, посилення цільової орієнтації соціальних програм, запровадження замість пільг адресної соціальної допомоги згідно з критерієм забезпеченості;

• удосконалення статистики бідності в напрямку розширення репрезентативності інформаційної бази;

• політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу як важливого чинника економічного та соціального прогресу.

Диференціація за економічними показниками країн світу

Група країн, що розвиваються, охоплює 4/5 усіх країн світу. У них мешкає більше ніж 80 % населення планети, приблизно 3,2 млрд. чол. Це дуже різні країни, в яких відбуваються складні соціально-економічні процеси. Визначальною тенденцією розвитку цих країн, починаючи з 60-х років XX ст., стає все більша їх диференціація і одночасне зростання їхньої ролі та значення у світі.

У 1950 р. найбільш "просунуті" в економічному відношенні країни, що розвиваються (35 країн), випереджували середні (54 країни) у 2,4 раза, а найбільш слаборозвинені (36 країн) у 5,4 раза. З середини XX століття різниця у рівнях розвитку між зазначеними групами країн суттєво зросла. Так, у 1992 р. дохід на душу населення у першій групі країн, що розвиваються (19 країн), перевищував аналогічний показник середньорозвинених держав групи вже у 2,9 раза, а нижньої групи - у 12,2 раза. Змінився і склад самих груп країн, що розвиваються, а також співвідношення між рівнями розвитку окремих країн усередині груп.

Внаслідок цієї диференціації виникли два головні полюси. На одному знаходяться найрозвиненіші з держав "третього" світу: перша група, що відділилася як результат так званого "нафтового буму", низка країн Перської затоки, а також "нові індустріальні країни" Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Сюди ж належать Багами та Бермуди. Другий полюс - це найбідніші країни, що перебувають у стані фактичного застою. Сюди входять країни Тропічної Африки та деякі азіатські держави: Непал, Бутан, М’янма тощо, всього - 48-50 країн.

Між цими полюсами розташувалася решта країн світу, що розвиваються. Дуже неоднорідна також група країн з помітною тенденцією до подальшого розшарування. Розшарування цієї групи країн, що розвиваються, визначається динамічним зростанням одних і стагнацією інших, що не знайшли своє місце у системі світової економіки.

Загальними рисами економік більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, значна заборгованість промислово розвиненим державам. У своєму соціальному розвитку переважна більшість держав "третього" світу за рівнем життя населення відстає від передових індустріальних країн у 20-50 разів.

У країнах Заходу зростаючі проблеми бідності дедалі більше привертають увагу урядів і політиків, тому що раніше вважалося, що економічне зростання, загальне охоплення соціальним страхуванням, повна зайнятість самі по собі ліквідують підґрунтя цього соціального явища. Проте вже на початку 70-х років у більшості розвинених країн світу рівень безробіття істотно підвищився, а через деякий час ці країни зіткнулись з проблемою застійного, довготривалого безробіття.

Отже, якщо раніше переважною причиною бідності вважалася нездатність до роботи (хвороба або похилий вік), то тепер новими бідними є особи, які здатні до роботи, але не мають її, причому тривалий час. Бідність "не обирає віку", вона охоплює як молодих, так і літніх. Порівняно з 60-ми роками серед бідних набагато менше людей похилого віку. До цієї ситуації призвів розвиток державних програм соціального страхування, зокрема пенсійного забезпечення. Водночас серед бідних опиняються сім'ї з дітьми.