73924 (Література Латинської Америки), страница 3

Хосе Аустасіо Ріевара працював у жанрі регіонального роману. Гільєрмо Валенсіа – поет, автор збірок «Вірші»і «Обряди».

Творчість найвідомішого письменника Колумбії, лаурета Нобелівської премії Габріеля Гарсіа Маркеса ми розглянемо у наступному розділі.

Розділ 3

Габріель Гарсіа Маркес – визначний представник латиноамериканської літератури

Колумбійський прозаїк і журналіст Габріель Хосе Гарсия Маркес, старший з шістнадцяти дітей, народився в Колумбії в містечку Аракатака - банановому порту на березі Карібського моря. Когда г.М. був ще дитиною, його отець, низькооплачуваний телеграфіст, переїхав з дружиною в інше місто, залишивши Габріеля на виховання батькам дружини. Особливо близький Гарсіа Маркес був зі своєю бабусею, що повідала йому немало легенд і міфів, які лягли в основу багатьох творів майбутнього письменника. Дід Маркеса, полковник у відставці, розповідав внукові «нескінченні історії про громадянську війну, свою молодість». «Він брав мене в цирк і в кіно і був свого роду пуповиною, що пов'язувала мене з історією і реальністю», - згадує письменник.

Після смерті діда (1936) Маркес недовгий час вчився в Барранкилье, поки не придбав достатньо знань, щоб відвідувати школу в р. Зіпакира недалеко від Боготи, де він отримав ступінь bachillerato, що приблизно відповідає диплому випускника коледжу в Сполучених Штатах. У Колумбійський університет на юридичний факультет Маркес поступив в 1947 р. - в тому ж році в боготськой газеті «Спостерігач» («Espectador») була опублікована його перша повість «Третя відмова» («La tercera resignacion»). Протягом подальших шести років в цій же газеті побачила світло близько дюжини розповідей Г.М. Переїхавши в 1948 р. до Картахену, письменник продовжив свою юридичну освіту і два роки опісля став репортером в «Геральде» («Heraldo»), де вів постійну рубрику «Жираф». У 1954 р.
Г.М. знов повертається до Боготи і стає репортером «Спостерігача».

Як серйозний прозаїк Маркес вперше проявляє себе в 1955 р., написавши повість «Пале листя» («La hojarasca»). В цей же часГарсіа Маркесдрукує в «Спостерігачі» 14 статей з морського життя, де розкриває факти перевезення контрабанди колумбійськими військовими кораблями. Ці статті викликали такий скандал, що газета була закрита, а Г.М., посланий до Європи кореспондентом «Спостерігача», залишився без коштів для існування.

У 1958 р. Маркес одружується на Мерседес Барча; у них два сини - Родріго і Гонсалес.

Пропрацювавши в Європі позаштатним журналістом два роки, Маркес влаштувався в Пренса Латіна - кубинське урядове агентство новин, а в 1961 р. перебрався в Мехіко, де заробляв на життя сценаріями і журнальними статтями і у вільний час писав книги. За повістю «Полковникові ніхто не пише» («El coronel no tiene quien le escriba», 1961) через рік послідувала збірка розповідей «Похорони Мама-гранде» («Los funerales de la Mama Grande»).

Проте комерційний успіх Маркес приніс роман, що з'явився в 1967 р., «Сто років самоти» («Cien anos de soledad»). Перше видання романа, про яке Пабло Неруда із захопленням писав, що це, «мабуть, найбільше одкровення на іспанській мові з часів "Дон Кихота"», розійшлося за тиждень і викликав, за словами провідного перуанського письменника Варгаса Льоси, «літературний землетрус». В центрі наступного роману письменника «Осінь патріарха» («El otono del patriarca», 1975) - гіперболізований образ вигаданого американського диктатора, який розглядається з різних точок зору. Роман «Хроніка оголошеної смерті» («Cronica de una muerte anunciada») з'явився в 1981 г.; новаторський формою, він оповідає про вбивство, по-різному сприйняте різними і ненадійними очевидцями.

Продовжуючи жити в Мехіко, Маркес частина часу проводить і в Картахене, на батьківщині. Говорять, що він особистий друг Фіделя Кастро - і це не дивлячись на те, що політика Куби, де письменник часто буває, далеко не у всьому йому подобається.

Дитячі враження, пов'язані з життям на березі Карібського моря, залишили незгладимий слід в літературній творчості Г.М. «Здається, що найсильніше вплинула на уяву Маркес його бабуся, - писав англійський романіст Салман Рушді в «Лондонському книжковому огляді» («London Review of Books»). - Та все ж можна знайти початок його літературних попередників. Він сам визнає вплив Фолкнера, і дійсно, казковий мир Макондо - це багато в чому графство Йокнапатофа, перенесене в колумбійські джунглі». Інші критики писали про вплив на Г.М. таких різних письменників, як Джон Дос Пассос, Вірджинія Вулф, Альбер Камю і Ернест Хемінгуей. Втім, деякі критики висловлюють сумніви, чи можна Маркес називати великим письменником, а його головну книгу «Сто років самоти» - безсмертним шедевром. Американський критик Джозеф Епстайн в «Комментері» («Commentary») звеличив композиційну майстерність романіста, проте знаходить, що «його нестримна віртуозність приїдається». «Поза політикою, - відзначив Епстайн, - розповіді і романи Г.М. не мають етичного стрижня; вони не існують в етичному всесвіті».

Рецензуючи роман «Хроніка оголошеної смерті», Біл Бафорд писав, що автор «Хроніки...» - це «безумовно, один з найблискучіших і самих «магічних» політичних романістів сучасності». «Його книги осяяні іскрометною іронією і вірою в те, що людські цінності нетлінні, - відзначав Джордж Р. Макмаррі в монографії «Габріель Гарсіа Маркес» (1977). - В своїй творчості Габріель Маркес проник в суть не тільки латіноамеріканця, але і будь-якої іншої людини».

Розділ 4

«Сто років самотності» - короткий аналіз твору

Що могло спонукати Гарсиа Маркеса в той вже далекий вечір, десь між Акапулько і Мехіко, відкрити шкатулку з цими демонами і вручити їм себе, з тим щоб вони залучили його в одну з самих божевільних, відчайдушних авантюр нашого часу - створення романа “Сто років самотності”?

У романі “Сто років самотності” ми стикаємося перш за все з чудовим багатством. Математична, стримана і функціональна проза перетворилася на стиль вулканічної сили, в могутню іскристу річку, здатну повідомити рух, витонченість, життя найсміливішим створенням уяви. Макондо, таким чином, розширює свої географічні, історичні і фантастичні межі до такого ступеня, яку важко було передбачати, читаючи колишні книги Гарсіа Маркеса; одночасно духовно і символічно досягаються глибина, складність, різноманітність відтінків і значень, які перетворюють Макондо на один з найобширніших і міцніших літературних світів серед створених творцями нашого часу.

Уява тут розірвала всі пута і скаче закусивши вудила в гарячковому і запаморочливому галопі, не бажаючи знати ніяких заборон, збиваючи один об одного всі умовності натуралістичного реалізму, психологічного або романтичного романа, поки не прокреслить у просторі та часі вогненним словесним пунктиром життя Макондо від його народження до смерті, не минувши жоден з пластів або рівнів реальності, в яку вона вписана: індивідуальний і колективний, легендарний і історичний, соціальний і психологічний, побутовий і ліричний.

Життя в Макондо - це не тільки магія, сновидіння, фантазії і еротичний розгул: гул глухої ворожнечі між влада імущими і знедоленими постійно переростає в гуркоти гніву, боротьба між ними деколи (як в заснованому на реальному факті епізоді вбивства страйкуючих робочих на залізничній станції) раптово обертається кривавою оргією. І ще в цих ущелинах і по цих рівнинах серед гір шниряють, без кінця знищуючи один одного, всякі загони, йде жорстока війна, яка відносить людей і калічить долю цієї країни, як це відбувалося (і продовжує відбуватися) в Колумбії.

У хроніці Макондо предстає, заломлюючись, немов промінь світла в спектрі, жорстока містифікація героїзму, саботаж перемог лібералів, здобутих солдатами ніби Ауреліано Буендіа і Герінельдо Маркеса, продажними політиканами, які в далекій столиці торгують цими перемогами, перетворюючи їх на поразки. Час від часу в Макондо навідуються сміхотворні картонні чоловічки для відкриття пам'ятників і вручення медалей: це представники влади, кожен з яких - маленьке живе втілення брехні, частинка великого суспільного обману. Гарсіа Маркес описує їх в карикатурному вигляді, з нещадним деколи сарказмом.

Але в романі “Сто років самотності” ми зустрічаємо не тільки приголомшливу транспозицію побуту, соціальних умов і міфології Америки: у нім є також те, що набагато важче перенести в художнє оповідання, - блискуче зразкове, закінчене зображення моральної ненеприкаяної американця, точний портрет відчуження, яке роз'їдає індивідуальне, сімейне і колективне життя наших країн. Біблейське плем'я Буендіа, цей рід, де за Ауреліано невідворотно слідують Ауреліано, а за Аркадіо - Аркадіо, в грі дзеркалами, що розбурхує і утомливій, - так схожою, з іншого боку, на гру в нескінченні генеалогічні лабіринти, якими повні історії про Амадісах і Пальмерінах, - відтворює себе і розповзається в безмежному просторі і часі. На їх фамільному гербі, на їх геральдичних знаках зловісна відмітина - самота.

Всі вони б'ються, люблять, сповна віддаються божевільним і чудовим затіям. Результат завжди один і той же - поразка, нещастя. Всі вони рано чи пізно висміяні, принижені, повержені в справах, які затівають. Починаючи із засновника династії, який так і не знайшов дорогу до моря, і кінчаючи останнім Буендіа, тим, що злітає на повітря разом з Макондо, підхоплений вихором в той момент, коли осягає заповітну мудрість, всі вони народжуються і вмирають, не задовольнивши, не дивлячись на свої титанічні здібності і грандіозні діяння, найпростішою і елементарною з людських потреб - потреби в радості.

У Макондо, на цій землі, де все можливо, не існує проте солідарності і взаєморозуміння між людьми. Невідступна печаль пронизує вчинки і мрії. постійне відчуття поразки і катастрофи. У чому справа? На землі чудес все підкоряється секретним, невидимим, невблаганним законам, які непідвладні жителям Макондо. Ці закони рухають і розпоряджаються людьми: тут ніхто не скований. Навіть у вакханаліях, коли вони п'ють і їдять по-пантагрюельовськи або злягаються, як кролики, вони не насолоджуються насправді, а лише виконують ритуальну церемонію, глибинний сенс якої від них прихований. Чи не така трагічна доля індивідуума, в якій знаходить вираз драма Латинської Америки?

Як будь-який з Буендіа, люди в Америці народжуються сьогодні, приречені жити наодинці і проводити на свічок дітей зі свинячими хвостами - іншими словами, виродків, яких чекає безглузде, нелюдське існування, які помруть, не проявивши себе до кінця, виконуючи долю, яку вони не вибирали.

У романі "Сто років самотності", опублікованому в 1967, - декілька вимірювань, і читати його, зрозуміло, можна no-разному. Сторіччя - як історичний, культурний, життєвий, метафізичний цикл? Ну що ж, до будь-якого прочитання, передуючи йому, можна сказати, при цьому зовсім не лукавлячи, що і такий підхід цілком допустимий.

Є в романі і сто років нової історії Колумбії: від мірної чверті минулого сторіччя, коли країна звільнилася від іспанського владицтва, до кінця першої третини нашого століття, коли проходять масові розстріли страйкарів.

Є і парабола довгого людського життя, чарующе-беспечной і мятущейся одночасно, і в останню хвилину тієї, що прозріває власне призначення, закладене в самому народженні. Є в романі і антично-біблейська підбивка, міфологічно бездонна і карнавальний травестірованний, як це було чудово доведено якщо ще не ста роками, то вже чвертю сторіччя самотніх творчих осяянь багато і багато колумбійських, росіян, французьких, іспанських і бог знає яких ще цінителів творчості Гарсіа Маркеса по обидві сторони Атлантики. Мотиви долі, ключової в старогрецькій трагедії, інцеста, гріхопадіння, потопу, апокаліпсичні ноти останніх сторінок романа несуть величезне навантаження, тим більше що кожен з них як би подвоюється, оскільки піддається смеховому переосмисленню. Навіть у такому, здавалося б, складеному і органічному для романа епізоді, як винищування сімнадцяти синів Буендіа, оживає старогрецький міф про Ніобе, гордовитості, що стала символом, і в той же час нестерпного страждання, на очах у якої Аполлон і Артеміда вражають стрілами всіх її дітей.

Фатальний, незборимий потяг один до одного тітки і племінника підводить межу під довгою низкою народжень і смертей представників роду Буендіа, нездібних прорватися один до одного і вирватися до людей з порочного круга самоти. Рід присікається на апокаліпсичній ноті і в той же час на щасливій парі, яких не було ще в цьому роду диваків і маніяків. В зв'язку з цим незайве пригадати, що сумне затверджував, проповідував і від чого застерігав Н. А. Бердяєв: "Природне життя підлоги завжди трагічне і вороже особі. Особа виявляється іграшкою генія роду, і іронія родового генія вічно супроводжує сексуальним акт". Важко звільнитися від відчуття, що перед нами не одне з можливих тлумачень романа Гарсиа Маркеса, тим часом написано це було російським філософом ще в 1916 році. Відзначимо попутно, що остання нота "Ста років самотності" - не пустий звук для російського, точніше, петербурзької свідомості. "Петербургу бути пусту" - ключовий мотив міфу про Петербург, вистражданого старовірами і переозвученого Достоєвським і символістами. Міф про місто, яке зникне з лиця землі і буде стертий з пам'яті людей. Роман міг би називатися і інакше - без слова "самотність", - і проте важко назвати іншу тему, яка так само вабить письменника і пронизує всю творчість Гарсиа Маркеса, як невідбутну самоту його героїв. Тема самоти схожа на музичний мотив, що повторюється, в нескінченній симфонії його творчості. Проте лише в романі "Сто років самотності" ця тема стає центральною і, як би розбившись на тисячі осколків, додає кожному з його персонажів своє, несхоже на інших, але така ж самотня особа. Самота смерті, про яку повідав Мелькиадес ("Він дійсно побував на тому світі, але не міг винести самоти і повернувся назад"), самота влади, що підпорядкувала собі одного з найобдарованіших в роду Буендіа, - Ауреліано ("Заплутавшись в пустелі самоти своєї неосяжної влади"), самота старості, в яку на довгі роки занурилася найпривабливіша з героїнь, - прародителька Урсула ("у позбавленій світла самоті своєї глибокої старості"), самота неприступності, жертвою якої стала Амаранта ("Амаранта закрилася в спальні, щоб до самої смерті оплакувати свою самоту"), - кожен з героїв роману настільки неповторюваний і яскравий, що виявився здатним на свій шлях і свою частку. Пустеля самоти, по якій вони безцільно бродять, тверда його шкаралупа, яку вони намагаються продовбати, - ключові мотиви роману і постійні нагадування про їх нездатність до тепла і солідарності, про що, вже після виходу роману, відповідаючи на здивовані питання журналістів, неодноразово говорив сам Гарсіа Маркес. Є, втім, в розмові про самоту і точка відліку - творча, якщо неминуча самота творця, чи маємо ми мужність в цьому собі признатися чи ні, лежить в основі того таїнства, якому приречений художник і яким він одаровує читача. Гарсіа Маркес цією мужністю володіє. У інтерв'ю, даному в 1979 році Мануелю Перейре, кореспондентові журналу "Bohemia", він сказав: "Вважаю, що якщо література - продукт суспільний, то літературна праця абсолютно індивідуальна і, крім того, це найсамотніше заняття в світі. Ніхто не може тобі допомогти написати те, що ти пишеш. Тут ти абсолютно один, беззахисний, немов потерпілий корабельну аварію посеред морить".