У повісті Ольги Кобилянської «Земля» Коцюбинський побачив «свіжість і силу таланта», глибоке проникнення в психіку героїв, яскраве змалювання природи чарівної Буковини.

Коцюбинський вважав, що тільки тісний зв'язок з народом, життям і боротьбою селян може бути запорукою творчих успіхів письменника. І навпаки, література, зауважував він у листі до Мирного, втрачає свою силу, коли «вона одбивається од живих джерел життя». В листі до українського письменника Якова Жарка, що жив у промислових містах, Коцюбинський висловлює думку: «Здається мені, у Вас може бути багато матеріалу для белетристики, бо на шахтах перебуває чимало народу, та й життя там складається цікаво».

Життя і творчість Коцюбинського - високий зразок служіння народу, нерозривного зв'язку митця з життям і боротьбою трудящих за соціальне визволення.

Душа письменника-гуманіста була «розкрита для чужого горя, як квітка для роси», і з його серця «ллється струмок в море людського горя» («З глибини»). Під час роботи над своїм найкращим твором, повістю «Fata morgan», Коцюбинський у листі до О. Аплаксіної від 10 грудня 1909 року писав: «Я весь серед своїх героїв - живу їхнім життям, поділяю їхнє горе і радощі, розмовляю їхньою мовою і відданий їхнім інтересам».

Естетичні погляди Коцюбинського з великою художньою силою розкриваються в новелі «Intermezzo», написаній в роки столипінської реакції. В автобіографічному образі митця-громадянина утверджується громадська роль літератури, заперечуються буржуазні теорії про незалежність митця від суспільства. Герой «Intermezzo» не знає, де кінчається власне життя і починається чуже. Він зв'язаний з народом, як з повітрям, яким дише, із землею, на якій живе і по якій ходить.

Коцюбинський вважав, що письменник тільки тоді матиме успіх, коли буде добре знати життя народу, його мову. В листі до І. Нечуя-Левицького він відзначав: «Старші письменники - учителі наші (ніде правди діти) - більш прислухалися до живої народної мови, більш придивлялися до неї, ніж молодші, особливо ті, що одірвані од села, од народу і беруть за зразок не живу мову, а книжну, часто-густо покалічену та занечищену. Та в мене є надія, що наша літературна мова, як молоде вино, очиститься з часом од шумовиння і стане прозорою й міцною».

Про твір

Цей твір було написано в 1911 р. внаслідок глибокого захоплення Коцюбинського життям карпатських гуцулів, їхніми звичаями й обрядами, оригінальністю мислення і світосприймання.

У листах до Максима Горького, дружини, Євгена Чикаленка письменник розповідав про поетично-казкову красу Гуцульщини, де все для нього було незвичним: густозелені гори з шумливими потоками, запашні полонини, де «гуцули-номади» проводять з овечими отарами все літо, первозданний побут мешканців Карпат. Та особливо Коцюбинського зацікавили горяни - люди з «багатою фантазією, із своєрідною психікою». За його спостереженнями, гуцул і в XX ст. залишився «глибоким язичником», він усе життя проводить «у боротьбі зі злими духами», які населяють ліси, гори, води. Тому й сприймав письменник мешканців українських Карпат як «тіні забутих предків».

М.М. Коцюбинський. Фото 1894 р.

М. Коцюбинський з І. Франком та В. Гнатюком. Фото 1905 „Тіні забутих предків”

Композиційно повість складається з низки епізодів, що через долю Івана і Марічки передають дух гуцульського життя, органічний зв'язок горян з природою, їхні поганські вірування, звичаї, обряди.

Сюжет твору розвивається в психологічному ключі через показ етапів у житті Івана Палійчука. Перед нами проходять картини його дитинства, отроцтва, юності, освітлені легендарними віруваннями батьків, сусідів. Поступово у повісті окреслюється тема зародження приязні пастушка до дівчинки-ровесниці з ворожого роду Гутенюків - Марічки, приязні, що з часом переростає у глибоке кохання.

Правда, не судилося щастя молодим людям: трагічно перервалося світле їхнє почуття. Коли літував Іван у полонині, сталася біда: Марічку при переході через Черемош накрили бурхливі хвилі несподіваної повені, велика вода забрала дівчину з собою. Іван довго не вірив у смерть коханої, вважав, що це «штуки Гутенюків», довго розшукував Марічку, а потім щез на кілька років. Одруження з нелюбою Палагною, ґаздування не принесли ні розради, ні заспокоєння. Непереборений смуток за коханою призводить його до передчасної смерті.

У повісті незримо сплітаються дійсність і вигадка, реальне й фантастичне. Щоденний побут гуцула переломлюється у світлі його поетичної уяви, вірувань і легенд людей. Пригадаймо першу зустріч Івана-хлопчака зі щезником, який сидить верхи на камені та, скрививши гостру борідку, нагнувши ріжки, заплющивши очі, дме у флояру. Така поетична, фантастична картина, колоритно виписана письменником, не викликає в нас якогось здивування. Розуміємо, що це гра уяви пастушка, який в сім років знав дуже багато про навколишній світ з тих міфів і легенд, що оточували його від народження.

Коцюбинський так творить художній світ повісті, що ми відрізняємо вигадку від реальності, сприймаємо неймовірне, легендарно-фантастичне як плід уяви людини, розуміємо, що вимислене зросло з достеменного, вкорінене в ньому. Так, мальовнича картина відвернення мольфаром Юрою важкої, насиченої градом хмари сприймається як неспокійний сон Палагни. Зустріч Івана з Марічкою-мавкою, їхнє довге блукання лісом і розмова про найсокровенніше, втеча дівчини, танок з Чугайстром і, зрештою, смерть у безодні логічно вмотивовуються як природні для людини із вкрай збудженою уявою. Розуміємо, що Іван не може забути Марічку, постійно ніби бачить її наяву, розмовляє з нею, чує любий голос. Саме голос дівчини, що лунає десь з глибини моря смерекової глиці, стогін, в якому був «поклик кохання і муки», змусив Івана забути про обережність. І він, стрибаючи по виступах скель, скочуючись вниз у гарячому тумані бажання, зривається в провалля.

Отже, фольклорна стихія стала не тільки матеріалом твору, а й підказала авторові поетичні засоби творення образів. Повість позначена виразними прийомами імпресіоністичного компонування матеріалу, символічно-метафоричного окреслення образів головних персонажів, передачі міфічних уявлень гуцулів. Неповторної своєрідності надають творові з тонким художнім смаком використані особливості гуцульської говірки.

Коцюбинський як митець новочасний по-новому інтерпретував фольклорно-етнографічний матеріал, дав його філософське узагальнення, що зближує повість «Тіні забутих предків» з такими явищами літератури й української, і сусідніх, як «Лісова пісня» Лесі Українки, «В неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської, «Казки про Італію» Максима Горького, «Вій, вітерець» Яна Райніса, «Казка старого млина» Спиридона Черкасенка, «По дорозі в Казку» Олександра Олеся.