73003 (Емоційний спектр ліричного героя в інтимній ліриці Тодося Осьмачки)

ЕМОЦІЙНИЙ СПЕКТР ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ

В ІНТИМНІЙ ЛІРИЦІ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ

Емоційною константою ліричного героя у поезії Т.Осьмачки виступає переживання самотності. Саме воно створює те силове поле, у якому рухається ліричний сюжет переважної більшості поезій, що належать до суб'єктної сфери ліричного героя. Емоційний спектр ліричного суб’єкта охоплює не лише відчуття самотності в чужому середовищі (селянина в урбаністичному або українця в інонаціональному просторі), але й стан, не детермінований соціальною чи національною іпостассю носія ліричного переживання, – самотність людини серед «інших».

На наш погляд, емоційний досвід ліричного героя, пов'язаний зі сферою міжособистісної комунікації, репрезентується передусім драмою самотності, яка розгортається у любовній ліриці Т.Осьмачки. Однак це коло поезій, як правило, залишається поза увагою науковців. Автори небагатьох розвідок, у яких розглядається інтимна лірика Т.Осьмачки (зокрема В.Барчан [1], Н.Зборовська [2], Г.Токмань [3], З.Клименко [4]), визначаючи настроєвий спектр ліричного героя, зумовлений любовними переживаннями, обмежують коло аналізованих поезій збіркою «Китиці часу», де драма нерозділеного почуття набуває особливої гостроти. Інтимна лірика Т.Осьмачки, таким чином, не досліджується як цілісне утворення. Отже, завдання нашої роботи полягає у спробі з’ясувати настроєвий діапазон ліричного героя на основі аналізу засобів словесної презентації його психологічної сфери в усьому масиві інтимної лірики Т.Осьмачки.

Емоційні реакції ліричного героя Т. Осьмачки, вмотивовані опозиційністю українського й інонаціонального простору, можуть сполучатися з переживанням самотності, витоком якої, за висловом Н.Зборовської, є «роз’єднаність чоловічого і жіночого начал», «неможливість зустрічності» [2, 22]. Так, для ліричного героя вірша «Перепелиця» спогад про недосяжний український світ невіддільний від думки про можливу, але не реалізовану перспективу подолання цієї роз’єднаності («…гадаючи лише про ту, про ту, / що з долею не стрілася моєю» [5, 172]). У вірші «Присвята», що відкриває збірку «Китиці часу», а також низку поезій, об’єднаних постаттю черниці, так само суміщаються образ «покинутого краю» і відгомін почуття, в якому ліричний герой даремно шукає порятунку від самотності («Крики чорні, крики птиці / в рідній, бідній стороні / разом з голосом черниці / не забути вже мені» [5, 153]).

Взагалі, зустріч, що не сталася, є типовою ситуацією, навколо якої обертається ліричний сюжет поезій Т.Осьмачки, охоплених тематичним колом інтимної лірики. Мотив очікуваного, але незустрінутого кохання розробляється, збагачуючись різноманітними нюансами, передусім у поезіях «Елегія» («Лікарня. Гармидер і крик»), «Казка» («Як купала мене мати»), «Сонце встало над лісами», «Подорожній». Асоціативне поле поняття «любов» тут утворюють образи «розквітлого» серця, квітки, зірваної дівчиною, дівочого вінка, весни (ліричний герой сумує через те, що «чогось забарилась любов / у вінку із барвінку» [5, 30]; в його серці «не співали / юні води весняні, / і любов не шумувала / там, як вина на столі» [6, 36]). Якщо емоційний стан ліричного героя у поезіях «Елегія» («Лікарня. Гармидер і крик») і «Казка» («Як купала мене мати») не виключає можливості подальшої позитивної динаміки, то у віршах «Подорожній» і «Сонце встало над лісами» песимістичне забарвлення увиразнюється, посилюються ноти відчаю, безнадії, приреченості на самоту. Засобами вираження цих емоційних нюансів у поезії «Подорожній» постають образ-лейтмотив купальського вінка, «не-сплетеного» або посохлого («Мамо, моя мамо, / Ні одна дівчина / Вінка не сплітала / Для твойого сина»; «А вінки дівочі / Шелестять посохлі!» [5, 76]), мікрообрази «не-зірваної» квітки-любові («Ні одна красуня / На великих ріках / Мені не зривала / Найпершої квітки» [5, 76]) та осені, що має витоки у традиційному метафоричному зіставленні фаз людського життя з порами року. У вірші «Сонце встало над лісами», де мотив незустрінутої любові співіснує з мотивом смерті, аналогічну функцію виконує метафоричне зображення людської екзистенції як добового циклу («у свій захід попливу», «в ніч одвічну упаду» [6, 36]). Поезії «Казка» («Як купала мене мати») і – особливо – «Подорожній» насичені фольклорною образністю, акцентують фатальну неможливість зустрічі: ліричний герой залишається самотнім всупереч ритуальним діям матері («Як купала мене мати / у любистку...» [5, 37]; «Мамо, моя мамо, / Що ти ворожила, / Як мене малого / В колиску ложила? / Мамо, моя мамо, / Що ти накликала, / Як мене малого / Вночі колихала?» [5, 75]). Мотив незустрінутого кохання визначає смисловий стрижень вірша «Перепелиця», обертаючи ліричний сюжет навколо роздумів про «нездійснені надії». Ліричний герой цієї поезії балансує між усвідомленням безперспективності своїх сподівань і спалахами надії подолати самотність хоча б перед смертю.

Очікуване побачення, яке не відбувається, виступає драматичним епізодом емоційного досвіду ліричного героя віршів «Чекання», «Станси» («Ріка несе по кам’янім річищі»), «Камінь». Поезія «Чекання» характеризується мінімумом засобів власне інтроспективного зображення. Словесна презентація психологічної сфери тут здійснюється через акцентоване ліричним героєм протиставлення своєї самотності єднанню інших («ішли люди всі у парі, / а я ждав тебе»; «Розійшлися людські пари / в дороги нічні... / А я жду тебе самотній...» [5, 38]), а також через суб’єктивоване сприйняття часу – гіперболізацію його тривалості («Там я ждав тебе віками...» [5, 38]). Драматичне напруження у вірші «Станси» («Ріка несе по кам’янім річищі») створюється контрастністю настроєвої домінанти ліричного суб’єкта і пейзажу, на тлі якого розгортається ліричний сюжет. Ліричний герой страждає, споглядаючи світ, де все «кричить про щастя та тепло» [5, 164], розпачливо прагне зустріти «ніч німу», співзвучну його самотності. Муки самотності у їх граничному вияву характеризують стан ліричного героя поезії «Камінь» («і камінь вхоплю я, мов щирого друга, / й навіки притисну до серця…» [5, 167]).

У поезіях «Зустріч» і «Вдовиця» зустріч, що не відбувається, стає не лише приводом до експресивного монологу, насиченого скаргами на самотність, людська роз’єднаність тут виступає предметом рефлективних роздумів носія ліричного переживання. Ліричний герой вірша «Зустріч» знаходить її витоки у невисловленості, неспроможності подолати «німоту» або зрозуміти душевні рухи іншої людини без посередництва слова, а в поезії «Вдовиця» неможливість зустрічі осмислюється як фатальна приреченість на самоту. У свідомості ліричного героя цього твору невблаганний фатум асоціюється з образом крука:

Чи він, може, чинник недолі найвищий,

що стежить за мною на кожнім сліду

і кожну мету ще у зародку нищить,

як тільки я серце до неї зведу… [5, 211].

Вірш «Елегія» («Я знов ходжу з уявою важкою») збагачує емоційний спектр ліричного героя Т.Осьмачки переживанням самотності як глобального випробування. Ліричний сюжет тут вибудовується на основі зіставлення епізодів емоційного досвіду: ліричний герой, зазнавши арештів і переслідувань у минулому, не впадає у розпач, проте любов без надії на взаємність породжує справжній вибух страждання, що змушує благати Бога про порятунок. Нестерпність випробування самотою увиразнюється завдяки контрастному зображенню станів ліричного героя: стриманість, здатність до спротиву («свої ніколи руки / сльозою розпачу не пік»; «Не раз в страшнім «підвалі» / самодержавної Москви / з тюремщиком змагання вів зухвалі» [5, 215]) – в одному випадку, спалах емоцій, неспроможність опиратися відчаю («Врятуй мене, мій Боже, від такого / шаленого чуття плачів» [5, 215]) – в іншому. В індивідуально-особистісному вимірі ліричного героя розпач від поразки у змаганні з самотністю гіперболізується, відтак весь попередній досвід на його тлі постає абсурдним («бо все дарма: мізерне і уроче, – / лише молю, не муч мене!» [5, 216]).

Діапазон емоційних станів ліричного героя Т.Осьмачки, детермінованих людською роз’єднаністю й неподоланною самотністю, у поезії «Весна» розширюється відчуттям болючого розчарування й жорстокої образи, які приносить очікувана зустріч. Слід зауважити, що поезія «Весна» перебуває на перетині різних семантичних площин, посідаючи одну з ключових позицій у ліричній системі Т.Осьмачки: смисловий ряд «весна – любов – дівчина», утворений за допомогою метафоричного перенесення («І у мої груди упало вогненне / серце журавлине, щоб співав я пісню / про весну свою»; «І прийшла весна / до мене на луг...» [5, 39, 41]), долучається до асоціативного поля, розбудованого у ранній ліриці митця («Елегія» («Лікарня. Гармидер і крик»), «Казка» («Як купала мене мати»), «Сонце встало над лісами», «Подорожній»); міфологізований хронотоп актуалізує есхатологічну просторово-часову модель, репрезентовану у віршах із суб’єктної сфери ліричного оповідача (наприклад, «Колісниця», «Ґуральня», «Казка» («Ой з трьох кінців світа»), «Труни у гаях», «На Ігоревім полі» та ін.); а настроєва домінанта ліричного героя, динаміка його емоційного стану споріднюють цей твір із пізнішими зразками інтимної лірики («Жорстокість», «Кон’юнктивіт»).

У міфологізованому часопросторі поезії «Весна» розгортається подія зустрічі ліричного героя з вимріяною весною-любов’ю, що завершується його символічною смертю-розчаруванням, вбивством-зрадою, вчиненими весною-дівчиною. Один із мікрообразів предметного світу цієї поезії – вила, що стають знаряддям вбивства, – завдяки біблійній алюзії («І вила світили ліхтарем кривавим /...як смолоскип Юди в саду Гефсімани» [5, 41]) сприяє утворенню асоціації «дівчина-весна – зрадливість, підступність». У рядках, які передують кульмінації («На четверту ніч / я сіно поправив / у вогкій копиці вилами дзвінкими...»; «Мене цілувала, а вила бряжчали / у наших ногах...» [5, 40–41]), цей мікрообраз, виконуючи антиципаційну функцію, є засобом увиразнення драматичної напруги. Вірш «Весна» актуалізує властиву Осьмаччиній ліриці колористичну опозицію «поліхромність – червоно-чорна двоколірність» [докладно про неї див.: 7, 201–203], наповнюючи її новими семантичними відтінками. Її перший компонент пов’язаний з ідеальним образом вимріяної ліричним героєм весни-любові:

А хто ж мені скаже,

де моя весна

нагріва тумани,

сіє білий цвіт?

Може, там, де верби

блакить розгойдали... [5, 40].

Однак зображення реальної зустрічі з нею витримано у червоно-чорній гамі, що в інших поезіях Т.Осьмачки є знаком катастрофічності:

Ніч була мов яма

в черепі мерця... [5, 40]

(у поезії «Синя мла»:

а вікна без шибок чорніли їм

такими дірами,

як мають людські черепи [5, 201]);

Дівчина тікала з вилами від мене,

а з зубків іржавих завірюха рвалась

бризками крові,

мов іскри комети

у вогненний хвіст!..

І вила світили ліхтарем кривавим... [5, 41]

(у поезії «Ґуральня»:

На вратах горить ліхтар...

Розпускає світ кривавий... [5, 22]);

А в пробиті груди

вже дивиться ніч,

забризкана кров’ю... [5, 42].

Отже, у поезії «Весна» зустріч, що неминуче несе втрату ілюзорних сподівань і розчарування, знаменує катастрофу, «апокаліпсис» одного життя, який за своєю значущістю в індивідуально-особистісному вимірі ліричного героя може дорівнювати есхатологічним подіям.

Засліплений стражданням, ліричний суб’єкт «Весни», а також пізніших творів «На зрубаній акації», «Жорстокість», «Кон’юнктивіт», «Дзвонар», «Останній арешт» покладає провину за свою самотність на героїню поезій. Схема, за якою будується ліричний сюжет вірша «Весна», в цілому відтворюється у поезіях «Жорстокість» (у збірці «Із-під світу» – «Цариця») і «Кон’юнктивіт». Внутрішній стан носія ліричного переживання характеризується емоційним сплеском, викликаним радісним очікуванням, сподіванням на взаємність, що змінюється новим спалахом страждання, глибоким розпачем, коли надії виявляються марними. Разом з цим трансформується ставлення до жінки, яка не відповідає на почуття ліричного героя: розчаровуючись, усвідомлюючи облудність сподівань, ліричний суб’єкт приписує їй холодну байдужість, погорду або підступність. У поезії «Жорстокість» подібний злам дістає вираження передусім у контрастному вживанні стилістично маркованої (урочисто-піднесеної і зниженої) лексики: «королева», «цариця» – «звичайная баба». Образні ряди поезії «Кон’юнктивіт» («сонце, хвороба очей», «дівчина, страждання серця»), побудованої на основі паралелізму, суміщаються у свідомості ліричного героя, який однаково наділяє немилосердністю і природну стихію, і людину:

Бо я довірив сонцю зір свій зрячий

і серце дівчині живе приніс,

а нині вже в вічу пісок гарячий

і серце мре без ласки і без сліз [5, 207].

Подолані спалахи «коханням приспаних образ» [5, 131] вчуваються у монолозі ліричного героя поезії «На зрубаній акації», де основні засоби інтроспективного зображення – психофізіологічний паралелізм і метафоричне ототожнення душевної муки й фізичного болю – відсилають до образу-лейтмотиву цього твору – акації як уособлення джерела страждань:

...Давно на пальці бачу кров

І почуваю на душі пекуче горе,