73003 (701851), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Що, може, й мрію проколов...

І ти, хоч самітна, у далечінь ваблючу

Десь віднесла комусь любов,

Акацію мені покинувши колючу

І на руці від неї кров... [5, 130].

Ліричний герой цієї поезії балансує між обожненням об’єкта свого нереалізованого почуття і докорами, плеканням образи. Подібне балансування, нездатність зненавидіти за облудну надію, але й неспроможність до незатьмареної образою любові стає нестерпним випробуванням для ліричного героя поезії «Сліпе»:

...без зітхання стогну

від німої розпуки душі, –

що не можу я вас навіть тут поклясти

і не маю такої снаги,

аби образ хоч ваш через світ пронести

ще святішим як вічні боги [5, 214].

Таким чином, загострене переживання самотності, зумовлене фатальною неможливістю зустрічі, сполучається у поезіях Т.Осьмачки з іще однією настроєвою домінантою – відчуттям образи, розчарування, якими щоразу завершується спроба подолати роз’єднаність. Цей емоційний стан набуває особливої драматичності, контрастуючи з окриленістю й ейфорією – породженням ефемерних надій ліричного суб’єкта.

Увесь емоційний спектр, зумовлений любовними переживаннями ліричного героя, репрезентовано у низці віршів Т.Осьмачки, що об’єднуються образом черниці. В.Барчан, зараховуючи поезії «Присвята», «Предше», «Кривда», «Хустка», «Помста», «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки»), «Сліпе» до числа творів, прообразом героїні яких стала мати Йосифа, відзначає, що вони «тяжіють до циклу» [1, 49]. На нашу думку, цей перелік слід доповнити віршем «Фіякр», опублікованим у часопису «Наші дні». Локативний маркер «Криниця» співвідносить художній простір цієї поезії з тим місцем, де відбулася реальна зустріч поета з матір’ю Йосифою, а подія, яка визначає перебіг ліричного сюжету (від’їзд героїні з Криниці), становить очевидну паралель між художньою і реальною біографією митця.

В.Барчан докладно аналізує згадані твори у їх єдності, досліджує динаміку емоційних станів ліричного героя, виходячи з того, що низка цих поезій є цілісним утворенням, однак розглядає їх дещо ізольовано, вилучає з контексту всієї ліричної системи Т.Осьмачки. Урахування контекстуальних зв’язків дає підстави стверджувати, що «цикл про черницю» не лише синтезує емоційні домінанти ліричного суб’єкта поезій, охоплених тематичним колом інтимної лірики, але й відбиває кульмінаційний момент любовних переживань ліричного героя Т.Осьмачки.

За словами В.Барчан, настроєвий діапазон поезій, об’єднаних образом черниці, «неширокий, обмежений, в основному, відтворенням страждань самотнього чоловіка» [1, 47]. Слід наголосити, що це зауваження видається цілком слушним і для тих творів, які перебувають поза межами «циклу про черницю» (у чому має переконати здійснений вище аналіз). Словесна презентація болючого переживання фатальної роз’єднаності і прагнення її подолати, розпачу і відчуття образи, які становлять емоційний спектр ліричного героя у згаданому циклі, пов’язана з розгортанням образу-лейтмотиву жіночого серця, відданого Богу. У поезіях «Хустка», «Кривда», «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки») він є своєрідним ключем до розуміння емоційного стану ліричного суб’єкта: саме ця жертва унеможливлює сподівану зустріч (наприклад, у вірші «Хустка»: «Бо віддали ви Богу все: / і серце, веснами зелене, / і вже і грім не донесе / і найсвятішого від мене...» [5, 157]), а отже, вмотивовує відчай ліричного героя.

Художня паралель – жоржина з обірваними пелюстками і серце, «замучене горем до краю» [5, 155], – у поезії «Кривда», де ліричний герой переживає нерозділене кохання перш за все як драму скривдженого почуття, актуалізує образний ряд ранньої лірики Т.Осьмачки, зокрема метафору розквітлого серця. Відчуття образи тут вербалізується у докорах, адресованих героїні твору, яка офірує не лише власне серце («Ви вирвали серце у себе з грудей, / а разом із ним і тривогу / і десь подали аж на небо руде / з маленької келії Богу» [5, 154]), але й жоржину-серце-любов ліричного героя, у чому він і вбачає першопричину своїх страждань. У поезії «Фіякр» драма скривдженого почуття розгортається завдяки акцентовано контрастному зображенню психологічної сфери персонажів, яке обмежується місткими антитетичними деталями: якщо «безслізнії очі» героїні твору «сяли» і «сміялись», то у ліричного героя «кипіли повіки / І слізьми, і смутком сторіч, / І входила в очі навіки / Без жодного променю ніч» [8, 2]. Окрім того, настроєва домінанта ліричного суб’єкта у цій поезії репрезентована психологічним паралелізмом, причому ту суб’єктивну трансформацію, якої зазнає пейзаж, робить особливо відчутною прийом обрамлення: у цілому нейтральний опис сходу сонця на початку поезії («То сходило сонце у горах / І дихав туманами бір» [8, 2]) разюче відрізняється від фінальної картини, що несе відбиток емоційного стану ліричного героя («І сонце знімалося вчора / з звіриної ніби нори, / І знов поринало у горах / У мряку та в чорні яри...» [8, 2]).

Амбівалентність навіть найбільш обожнюваного образу черниці – об’єкта нереалізованого почуття і, одночасно, докорів («Предше», «Кривда», «Помста», «Сліпе», «Фіякр») – виступає (як і в поезіях поза циклом) знаком балансування ліричного героя між любов’ю та образою, яке виражається з більшою або меншою експресією: від констатування цього факту у поезії «Предше» («Я вас любив, побожний, то злорікий» [5, 154]) до вибуху відвертої агресії у поезії «Помста», – проте ніколи не продукує саркастичних нот (як у поезії «Жорстокість»). Ліричний герой поезій «Присвята» і «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки»), сповнених благальними інтонаціями, вивищується над спалахами образи, які не лише не знімають емоційної напруги, але й посилюють напади відчаю. У поезії «Молитва» («Мій Боже, ти любиш з блакитної арки») дістає завершення розгорнутий у «циклі про черницю» лейтмотив серця, відданого Богу. Прагнення ліричного героя, охопленого «безумною тугою», подолати роз’єднаність набуває форми молитовного звернення до Бога:

...схилися у вівтар і пальцями з криці

дарунки свої розгорни,

візьми одне серце з мішка і черницю

на грішную землю верни [5, 159].

Накреслена ліричним героєм перспектива поєднання з коханою людиною («...верни їй узяте, як Бог, / аби ми серцями, немов писанками, / могли помінятися вдвох...» [5, 159]) завдяки асоціації «серце – писанка», що актуалізує уявлення про великоднє воскресіння й оновлення, має усвідомлюватися як перехід до нової якості, тобто звільнення від «безумної туги» й самотності. Однак у вірші «Присвята», який формально є передмовою до циклу, але за логікою біографії ліричного героя мав би бути своєрідним епілогом, останнім епізодом історії почуття до черниці, ця перспектива постає нереалізованою. Найбільш драматичне в емоційному досвіді ліричного героя коло надії – розчарування – відчаю завершується поверненням до самотності, що є «звичним станом душі» [1, 47].

Отже, динаміку психологічної сфери ліричного героя у розглянутих поезіях Т.Осьмачки (у тому числі й тих, що перебувають поза межами «циклу про черницю»), на нашу думку, доцільно схарактеризувати як повторюваний рух по колу, де вихідною і конечною точкою є відчай, породжений самотністю. Настроєвий діапазон ліричного героя Осьмаччиної любовної лірики, який розбудовується навколо двох домінант: переживання фатальної роз’єднаності й драми скривдженого кохання, – становлять розпач, туга, відчуття образи й розчарованість, що мають витоки в усеосяжному й неподоланному стражданні людини, приреченої на самотність.

Література

1. Барчан В. Драма одинокого серця (черниця в житті і творчості Т.Осьмачки) // Науковий вісник Ужгородського університету. Сер. Філологічна. – Ужгород: Ужгородський нац. ун-т, 2000. – Вип. 5. – С. 45–49.

2. Зборовська Н. «Танцююча зірка» Тодося Осьмачки. – К.: МСП «Козаки», 1996. – 64 с.

3. Токмань Г. Урок – філософське дослідження // Дивослово. – 2002. – № 5. – С. 41–46.

4. Клименко З. Дещо з інтимної лірики Тодося Осьмачки // Творчість і доля Т.С.Осьмачки в контексті українського письменства ХХ століття. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження Т.С.Осьмачки. 11–13 травня 1995 року. – Черкаси, 1995. – С. 15–16.

5. Осьмачка Т. Поезії. – К.: Рад. письменник, 1991. – 252 с.

6. Осьмачка Т. Сонце встало над лісами // Глобус. – 1926. – № 2. – С. 36.

7. Лапко О. Структура художнього часу в ліриці Тодося Осьмачки // Наукові записки. Сер. Філологічні науки (літературознавство). – Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В.Винниченка, 2004. – Вип. 56. – С. 197–206.

8. Осьмачка Т. Фіякр // Наші дні. – 1943. – № 6. – С. 2.

Характеристики

Список файлов реферата