folk (Теорія фольклору), страница 14

Можна стверджувати також, що в Україні XVI–XVII ст. билини і думи виконувалися співцями-професіоналами, що належали до різних корпорацій. Зіставимо такі факти. У "Слові о полку Ігоревім" шанобливо згадується Боян, дружинний співець XI ст., що оспівував князів. Деякі билини зображають виключно події двірського побуту, і одну з таких "боярських новел", "Соловій Будимирович", про залицяння заїжджого богатиря до князівни, Б. О. Рибаков атрибутує Боянові ¹¹. Папський посол А. Контарині був 1474 р. в Києві на прийомі в литовського воєводи "Паммартіна" (Мартина Гаштольта), "протягом котрого співали співаки" ¹². Через століття шляхтич Філон Кмита Чернобильський пише з Орші, з московського кордону, листа до підканцлера Остафія Воловича, де скаржиться, що "з голоду здох на сторожі! Помсти, Боже, господарю гріхопадєніє, хто розумієт! Бо придет час, коли будет надобі Ілії Муравленіна і Соловія Будимировича, – прийдет час, колі будет служб наших потреба!" О. М. Веселовський, котрий першим звернув увагу на значення цієї ламентації для історії нашого епосу, зазначив, що "Воловичу мали ж бути зрозумілі алюзії на богатирів, та й Кмита згадує їх як щось загальновідоме" ¹³. Додамо, що себе, ватажка "прикордонників" Речі Посполитої, Філон порівнює з ватажком билинної "застави богатирської", а свого столичного благодійника, людину двірську – з героєм "боярської новели". Взагалі таке влучне пригадування з трьох десятків билинних сюжетів саме сюжету про Солов’я Будимировича (на російській Півночі, до речі, слабо поширеного) здається не випадковим.

Зібрані докупи, ці поодинокі свідчення дозволяють стверджувати, що давньокиївська традиція дружинних співців не відразу щезла в Україні. У литовську добу їх послідовники продовжували співати вже при дворах таких литовських магнатів, як "пан Мартин", котрому, мабуть, лестили прирівнювання його до колишніх володарів Києва. І навіть після унії Польщі і Литви, коли українські та литовські аристократи почали швидко полонізуватись, ця двірська версія давньоруського билинного епосу якийсь час була, сказати б, "на слуху" таких різних і за соціальним станом, і за освітою, і за культурними орієнтаціями людей, як провінційний шляхтич-вояк і його двірський благодійник.

Думи ж створювалися зовсім на інше "соціальне замовлення" і, слід відзначити, яскраво втілюють ментальність цих своїх слухачів. Безженне лицарство, що національне презирство до збирання багатств доводить до абсурду, напівченці, котрі, ніби слідуючи євангельському заклику Христа (Мт. 10:10 та ін.), не мають на собі двох одежин, пісники в часи воєнні та безтурботні гультяї – в мирні, ці слухачі дум і у великому пані гетьмані Богдані Хмельницькому хотіли бачити гетьмана голоти, а як було це важкувато, мріяли про гетьмана-"нетягу", що й об'єктивізувався у Феська Ганжу Андибера. Іншими словами, складачі дум орієнтувалися насамперед на запорозьке козацтво.

Але відповідь на запитання, хто ж були ці творці дум, залишається відкритою. Навіть з XVIII ст. маємо відомості лише про бандуристів-музик, але з текстів не можна дізнатися, чи співали вони взагалі під свою гру, а коли співали, то що саме. Єдине дорогоцінне виключення – фрагмент зі спогадів В. Кребс, дочки уманського губернатора, про часи перед Коліївщиною: "Якось мій батько почув, що в одному місці козаки співали думи про Хмельницького. Він зараз же покликав Обуха і попрохав його раз назавжди заборонити співання подібних дум..." ¹⁴. Коли мемуаристка нічого не переплутала, виходить, що дворові козаки співають думи самі – а не слухають кобзаря. Це в такому разі свідчить, що думи циклу про Хмельниччину могли виконуватися й непрофесійно, і навіть, здається, гуртом. Проте ці спостереження ми не можемо проектувати на віддаленіші часи та бачити в козаках XV–XVII ст. не лише можливих виконавців, але й складачів думового епосу. Для такого умовиводу не маємо достатніх підстав – і, в першу чергу, через те, що думи про Хмельниччину, яких самотужки співали дворові уманські козаки, це думи явно вторинні. В них немає загадкових "гомерівських" епітетів і церковнослов'янізмів, цих важливих свідчень участі духовної інтелігенції в створенні думового стилю (П. Г. Житецький, В. М. Перетц). Отже, проблема виникнення жанру дум, що було однією з мутацій, революційних переворотів в історії українського фольклору, не може бути вирішена без звертання до вивчення взаємодії фольклору і літератури.

Коли ж повернутися до обраного на початку підрозділу біологічного уподібнення, можна констатувати, що зараз український фольклор переживає період старості – хворобливої, з великими провалами пам’яті, а інтелігенція, котрого вже разу втручаючись до його буття, намагається його омолодіти або хоч підгримувати. На відміну від занять реконструктивною історією фольклору, літописання його "сучасної історії" – справа не дуже складна. У фольклористиці є розвідки, котрі можна б назвати історіями хвороби жанру ¹⁵. Хоч це сумна лектура, вони потрібні для розвитку науки. Але українським фольклористам насамперед необхідно створити справжню історію вітчизняного фольклору після 1917 р. Історію чесну, котра цього разу не просто поміняє всі знаки на протилежні або замовчить те, що може не сподобатися сьогоднішній або завтрашній владі, – таке ми вже бачили. Ні, треба пояснити, чому кобзар співав "Бодай наші комісари та здоровенькі були" і чому кобзар потайки склав думу про голодомор.