70628 (Основні форми існування етносу в історії української культури ХІV-ХVІІІ століття)

ОСНОВНІ ФОРМИ ІСНУВАННЯ ЕТНОСУ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ХІV - ХVІІІ СТОЛІТТЯ

Вступ

У роботі на матеріалі історичної традиції української культури та на основі виділення її соціальної специфіки досліджуються основні форми існування етносу в історії української культури ХІV - ХVІІІ ст., що є логічним продовженням попереднього аналізу. Основним результатом даного дослідження є обґрунтування в якості таких форм інтеграції, колонізації та форми існування етносу в межах соціальної групи - козацтва. Визначається особлива роль інтеграції полікультурних надбань, що виступає в ролі конструктивного елемента сучасного українського культуротворення.

Дослідження основних форм існування етносу в контексті полікультурних вимірів історичної традиції дозволяє розкрити одне з найактуальніших завдань сучасної філософської рефлексії - осмислити діалог культур як парадигму мінімізації можливих негативних явищ (конфліктів, війн тощо) у ситуації мультикультурності глобалізованого світу. Самореалізація особистості в межах етнокультури та в межах її духовно-творчих зв’язків з іншими етнокультурними контекстами долає розірваність між істинною моральною культурою особистості та соціальною реальністю її самоутвердження, оскільки саме «творче розуміння» (М.Бахтін) спирається на традиційний досвід (та його уроки) діалогу етнокультур та дозволяє відродити при цьому глибинні аспекти духовності самої особистості.

Теорію етносу розвивали як російські (А. Агаєв, В. Алексєєв, С. Арутюнов, Ю. Бромлей, Л. Гумільов, Г. Гусєйнов, М. Трубецькой, Ю. Іванова, М. Коган, В. Козлов, М. Крюков, М. Рабінович, В. Тішкова), так і українські (Л. Аза, В. Євтух, І. Кононов, В. Лісовий, О. Нельга, М. Попович, Т. Рудницька, А. Шевченко, М. Шульга, Л. Шкляр) учені. Великий доробок у розв’язання проблеми діалогу культур внесла західноєвропейська (Г. Гадамер, Е. Левінас, П. Рікер, К. Ясперс), російська (М. Бахтін, В. Біблер, М. Каган) та українська (Є. Бистрицький, В. Іванов, Г. Мєднікова, О. Семашко, В. Скуратівський) філософська традиція, що розкрила субстанціональну роль розуміння та показала інтеграційне значення мистецької практики в процесі діалогу культур. Праці представників Київської філософської школи - М. Булатова, В. Горського, С. Кримського, А. Лоя, М. Мокляка, В. Табачковського, В. Шинкарука, зробили помітний внесок у загальнофілософське осмислення проблеми спілкування. У працях українських філософів (Л. Березницької, В. Даренського, А. Єрмоленка, О. Злобіної, Т. Кононенка, Н. Костенка, С. Кошарного, В. Малахова, В. Пазенка, Ю. Прилюка, Л. Ситниченко, М. Тура, Н. Хамітова) проблеми спілкування, комунікації та діалогу стали предметом спеціального аналізу.

Мета запропонованої роботи полягає у тому, щоб на матеріалі історичної традиції та її соціальної специфіки дослідити основні форми існування етносу в українській культурі ХІV - ХVІІІ ст. Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких завдань: 1) довести, що інтеграція полікультурних надбань виступає не тільки формою та способом існування етносу, але виконує важливу адаптаційну функцію збереження ціннісного світу культури у періоди екстрем та лихоліть; 2) дати культурософське обґрунтування та визначення категорії «українські етноси»; 3) розглянути колонізацію як форму існування етносу та висвітлити її вплив на діалог культур українських етносів.

Специфіка полікультурних вимірів соціуму поч. ХІV - пер.пол. ХVІІ ст. визначалась в умовах складної соціально-політичної ситуації. Монголо татарська навала, приєднання «українських земель» до Великого князівства Литовського (яке переживало культурні впливи давньоруських етносів), згодом утворення Речі Посполитої та Московської держави (після розпаду Київської Русі в культурі упродовж століть посилювалися розбіжності між Північно-Східною Руссю та нащадком історичної традиції Київської Русі на українських землях, що спостерігається на різних рівнях соціодуховної спільності - у міській і сільській культурі, мистецтвотворенні, релігійній культурі тощо) як сукупність фактів політичної волі Іншого, ускладнювали пошук порозуміння між різними началами на паритетних засадах, деструктивно позначалися на індивідуальних (етнічних) свободах та спільній відповідальності за долю цих свобод. Експансивні наміри Речі Посполитої та Московії породжували асимілятивні форми впливу на українські етноси - полонізацію та русифікацію. Квінтесенцією боротьби проти польської культурної і соціальної експансії та асиміляції стала національно-визвольна війна 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Окрім того, упродовж ХУ - ХVІ ст. велась боротьба з татарами, що виснажувала матеріальні та духовні сили українських етносів, створювала у культурі атмосферу ворожості та відчуття раптовості як трагічної миті. Українські землі, виступаючи у ролі східного щита Європи, платили надто високу ціну. Хоча цей процес не є однозначним. З іншого боку, сувора необхідність боронити рідну землю від ворожого Іншого консолідувала сили українських етносів, сприяла діалогу культур в ім’я спільної мети. Так були створені передумови до виникнення нового соціального стану - козацтва. Козацтво, колонізуючи лісостепові землі, на основі інтеграції полікультурних надбань репрезентувало соціодуховний тип існування етносів у межах історично визначеної соціальної групи, що силою своєї зброї та духовності виступало проти нахабної експансії та асиміляції Іншого.

У вітчизняній культурі середньовічний ідеал лицарства трансформувався у поліетнічний за складом соціальний статус козацтва. Цей статус у моральній та естетичній свідомості давніх українців, у загальній системі їх цінностей, за багатьма ознаками (непримиренної боротьби з ворогом, філософією наближеності до смерті, світовідчуттям ініціації, балаганно-сміховою культурою тощо), міфологізуючись, займав чи не найвище місце. Слід особливо відзначити, що всередині козацького стану, при суворій організації на Січі, панував дух свободи, толерантності та демократії, тобто зберігалось порозуміння між різними етносами - українцями, росіянами, болгарами, представниками інших етносів, що, синтезуючи полікультурні надбання, утворили специфічний козацький феномен. Відносини між українськими етносами цього часу були не тільки демократичними, але й діалогічними, і справа не тільки в тому, що спілкування між етносами всередині козацького стану було підпорядковано суворим реаліям наближеності до смерті та щедро костюмованим у святкові шати гумору. Це - зовнішній бік. Справа у тому, що спілкування українських етносів всередині козацького стану, при відстоюванні культурної (національної) автентичності: народної мови та православного світогляду, ґрунтувалось скоріше не на національній, а на ідеологічній основі відстоювання цінності Я перед зовнішнім Іншим. При цьому до „Я” входили не тільки українці, а й інші етнічні групи, які поділяли ідеологію народно-визвольної війни. Що, безумовно, спонукало до діалогу та консолідації поліетнічних сил, виникнення духу братерства та порозуміння не тільки у військово-лицарському стані, але й, загалом, у всьому прогресивному українському соціумі аж до др.пол. ХVІІІ ст.

Д.І. Яворницький у «Історії запорозьких козаків» підтверджує нашу думку щодо світоглядного поєднання в культурі козацтва двох світів добра і зла, двох свідомостей людинолюб’я і жорстокості, що викликають внутрішній онтологічний діалог: «...жорстокі, дикі і нещадні щодо своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми браттями у ставленні один до одного, мирними сусідами до своїх соратників по ремеслу, українських і донських козаків; хижі, кровожерні, нестримані на руку, попираючи усякі права чужої власності на землі ненависного їм ляха чи мерзенного бусурманина, запорозькі козаки у себе вважали просту крадіжку якоїсь нагайки чи пута страшним кримінальним злочином, за який винного карали на смерть». Така дуалістична свідомість можлива лише за умови архаїчного розподілу на «своїх» і «чужих», де закони, застосовані до «чужих», не можуть використовуватись по відношенню до «своїх», та навпаки. Корені «подвійної» моралі феномену козацтва, очевидно, слід шукати у способі життя та особливостях мислення індивіда. З одного боку, ініціація дозволяє особистості відчути свою приналежність до архаїчної природи поведінки, долучитись до архетипу дикуна, коли Інший сприймається як ворог, натомість Свій виступає справжньою цінністю і ставлення до свого як до іншого карається смертю. З другого боку, діалог культур українських етносів у козацтві викликає діалог свідомостей, спілкування «живого з живим», а сміх діалектично поєднує протилежності. Балаганно-сміховий елемент, що пронизував полікультурний формат козацтва, урівнює старість і молодість, мудрість та дурість, піднесеність та низькість. Д.І.Яворницький у вищецитованій праці описує ситуацію, коли після особливої посвяти - ініціації рекруту надавались нові імена, як правило, це були комічні прізвиська. Отже, нове наймення укорінювало приналежність до Іншого, особливого світу, де панує власна легітимація, породжувало світогляд «до» і «після» посвяти. Людину великого зросту козаки називали Малютою, малого, навпаки, - Махинею, шибеника - Святошею, лінивого - Доброволею і т.ін. Імена-перевертні не тільки констатували приналежність особистості до іншого по відношенню до реального світу, аж надто - до світогляду містицизму (феномен характерництва), вони через сміх як прояв масової культури урівнювали Малюту та Махину, шибеника та святого і т. ін. Тобто сміхова культура виступала інтеграційною основою діалогу культур українських етносів, сміх синтезував здобутки етнокультур як індивідуальних свобод на основі спільної відповідальності «іншого світу» за долю «цього світу».

Козаччина (як спільна назва козаків на Україні та Росії) була і залишається не тільки суто українським чи російським національно-культурним феноменом, козаччина як феномен загальноєвропейської історії та культури мала всебічне відображення у різних видах мистецтв, особливо у живописі та літературі різних етносів та націй. Відображення теми козацтва у мистецтві висвітлюється у працях українських авторів [2]. Тому саме творче розуміння контексту Іншого виступає головною основою діалогу культур. Творча фаза розуміння контексту Іншого як онтологічний принцип діалогу культур у своїх найгеніальніших мистецьких фіксаціях була притаманна творчості російських класиків образотворчого мистецтва - І.Є. Рєпіна, М.І. Струннікова та митців художнього слова - О.С. Пушкіна, М.В. Гоголя. У даному разі українська тематика в середовищі російського мистецтва говорить про діалог культур, що спонукає до осмислення російської автентичності через реалії української традиції. Творче розуміння - лейтмотив творчого мислення, в якому невпинно протікає діалог у межах окремої свідомості, діалог з соціальною групою, етносом, культурою, цивілізацією, Абсолютом. Мистецька творчість пропускає цілий світ через творче розуміння автора, і сама авторська позиція репрезентує реципієнту катарсичного впливу суб’єктивний погляд творчого розуміння, що є відмінним від інших і, разом з тим, торкаючись струн людяного, таким близьким для всіх.

Вкрай нестабільна політична ситуація, соціальні конфлікти, полікультурна наповненість соціальної сфери, широкі зв’язки зі східними і західними країнами та їх культурними менталітетами породили уявлення про життя як категорію багатоманітну, складну та суперечливу. У бароковому мистецтві відобразилась драматична рефлексія українського етносу, що через художню форму «магічного реалізму» (А.Макаров) прагнув до синтезу та узагальнення духовних надбань полікультурних вимірів соціуму. Бароко (від італ. barocco - химерний) як мистецький стиль та як світогляд ХVІ - ХVІІІ ст. діалогічне за своєю специфікою мистецького відображення та специфікою онтологічного усвідомлення людини, природи, життя. Бароко як мистецький стиль досягало гармонії, парадоксальним чином, через дисгармонію, дисонанс, конфлікт. (Невипадково духовні корені культури модерну дослідники знаходять у світогляді епохи бароко, пов’язують мистецтво бароко з сюрреалізмом). Мистецтво бароко досягало підкресленої урочистості, пишноти декоративності, динамічності композиції через діалог як синтез реалізму - натуралістичної конкретності та ірраціоналізму - світоглядної абстрактності. Онтологічний світогляд особистості доби ґрунтувався на «екзистенціальному» менталітеті й досягав гармонії різних начал через інтелектуальні та художньо-стильові імплікації полікультурних вимірів соціуму. Отже, епоха Бароко в українській культурі відіграла важливу інтегруючу місію у соціальному та мистецькому досвіді спілкування українських етносів, бароко, будучи народним стилем, інтегрувало полікультурні здобутки етносів у контекст творення духовних цінностей українського етносу.