70527 (Музичні митці України), страница 3

За Симфонію № З, присвячену пам'яті жертв голодомору 1932-1933 рр., М. Дремлюгу удостоє­но Державної премії України імені Т. Шевченка.

Багато нового вніс композитор у сферу сольної вокальної музики. Він автор прекрасних роман­сів і вокальних циклів на вірші Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського, В. Сосюри, П. Тичини. А скільки граціозності, душі і шляхетності в його вокальних творах на сонети Ф. Петрарки, Мікеланджело, В. Шекспіра, А. Міцкевича, X. Хіменеса, П. Ронсара, П. Елюара, Омара Хайяма!

Концерт М. Дремлюги для бандури із симфоні­чним оркестром став обов'язковим твором на всіх вітчизняних і міжнародних конкурсах бан­дуристів.

Євген Станкович

Євген Станкович - один з найвідоміших су­часних українських композиторів. Багато кра­щих вітчизняних творів останньої чверті XX ст. належать саме його перу. Він автор єдиної в Україні фольк-опери, 10 симфоній, чотирьох балетів, багатьох камерних творів, обробок народ­них пісень, музики до 70 кінофільмів... Лауреат міжнародних конкурсів, народний артист Украї­ни, обирався головою Спілки композиторів Ук­раїни. 1977 р. за Симфонію № З «Я стверджу­юсь» на слова П. Тичини Станковича удостоєно Шевченківської премії. Його камерна Симфонія № 3 включена Міжнародною трибуною компо­зиторів при ЮНЕСКО до списку десяти кращих камерних симфоній світу за 1985 р.

Євген Федорович Станкович народився 19 ве­ресня 1942 р. у Сваляві на Закарпатті. 1970 р. за­кінчив Київську консерваторію. Його вчителями були С. Людкевич, Б. Лятошинський, М. Скорик.

Він - композитор романтико-епічного складу, великого темпераменту, у нього нестримна, спон­танна потреба виражати себе в звуках.

Для Станковича ніколи не існувало дилеми: шанувати чи не шанувати своє коріння? В цьо­му сенсі зовсім закономірно, що саме він став автором отієї єдиної в українській музиці фольк-опери «Цвіт папороті» (1980).

Щоправда, декому з тодішніх можновладців від культури здавалося, що в музиці Станковича за­надто багато національного, і «Цвіт папороті», вже підготований до постановки, практично напере­додні прем'єри було заборонено й відмінено, і, хоч цей твір міг би бути окрасою в репертуарі будь-якого театру світу, але й досі так і не побачив світла рампи.

В основу балету Станковича «Ніч перед Різ­двом» (1990) покладено знамениту повість М. Го­голя з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Ком­позитор у творі Гоголя зумів знайти нові барви.

Фольк-балет «Майська ніч» за Гоголем - це у Станковича лірична комедія, де на перший план виступає добрий м'який гумор, притаманний «Ук­раїнським повістям» Гоголя. Важливе місце у цьому творі відведено пісні-романсу та жартів­ливо-танцювальним мелодіям.

«Чорна елегія» на вірші П. Мовчана - це ора­торія про чорнобильську біду.

Монументальний вокально-симфонічний твір «Нехай прийде царство Твоє» - свого роду світ­ська літургія на слова Нагірної проповіді та інших біблійних текстів.

«Роль поета - не легка і не весела; вона трагіч­на», - говорив Блок. Ці слова чомусь пригадуються, коли слухаєш серйозну музику Станковича. Як би ідилічно не починався його симфонічний твір, він майже завжди спробує завести слухача в зону конфліктів і трагедій. Особливо відчутне трагічне начало в «Чорній елегії», в «Заупокійній єктенії», приводом для якої став голодомор, у «Каддиш-Реквієм», присвяченому пам'яті жертв Бабиного Яру.

Спираючись на традиції народного і професійно­го мистецтва, композитор уміє підпорядкувати не­обхідні йому творчі елементи своїм художнім цілям.

Одна з найсильніших рис мистецтва Станко­вича - виражальний звукопис. Який тонкий му­зичний пейзаж намальований ним, скажімо, у «Пасторалі» з квартетної сюїти, де з допомогою різних способів гри на струнних інструментах відтворюються образи природи - спів птахів, тремтіння повітря тощо.

А ось іще один приклад виражального звуко­пису: тріо для альта, кларнета і фортепіано «Квіту­чий сад... і яблука, що падають у воду», написане Станковичем у манері імпресіонізму. Слухаючи це тріо, ти немовби бачиш квітучі гілки яблунь, живе золото бджіл, заметіль біло-рожевих пелю­сток; а ось, немовби на кіноекрані, кадри зміню­ються - стиглі яблука важко зриваються з дерев, падаючи без бризок у кришталево чисту воду. Звичайний сон, що наснився композиторові Євге­ну Станковичу. Хоча чому - звичайний? Поча­ток буття і його завершення - вічна філософська тема, що завжди хвилювала митців, знайшла в творі отаке красиве, поетичне узагальнення.

«Квітучий сад...» написаний спеціально для Філіпа Кюпера, славетного кларнетиста із Франції.

Думка Станковича постійно б'ється над єдиним, але глобальним питанням - про сутність Люди­ни І Світу. Час їхньої гармонії в минулому; ко­жен художник нині мусить вибирати між Хао­сом і Космосом, між деструкцією і творенням, між деградацією і красою.

Музиці Станковича (як і його поглядам на мистецтво) завжди притаманна висока інтелек­туальність. Не випадково критики порівнюють його творчість із поезією Ліни Костенко. Зістав, скажімо, його Simfonia Larga - і «Думу про трьох братів неазовських». У центрі обох цих творів - ідея Совісті як мірила сенсу життя.

Те, що Станковича зараховують до авангардистів, він коментує так: «На Заході нині вже спадає хвиля популярності авангардної музики. І те, що я створюю, не належить до якогось чистого напря­му. Це - синтез. Якщо зрозуміліше, - просто своя музика. Втім, як і в інших композиторів».

Нині він живе в Канаді і працює в м. Він­ніпезі з одним із найкращих симфонічних ор­кестрів американського континенту. Прем'єри його нових творів відбуваються у Швейцарії і Франції, США й Канаді. А українському слуха­чеві тим часом, на жаль, залишаються й досі невідомими 5-6 великих симфонічних полотен, написаних автором за кордоном. Хоч зрідка трапляються й свята: це коли Станкович при­літає до Києва на свій творчий вечір.