70527 (Музичні митці України), страница 2
Описание файла
Документ из архива "Музичні митці України", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "культура и искусство" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "рефераты, доклады и презентации", в предмете "культура и искусство" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "70527"
Текст 2 страницы из документа "70527"
Популярність Лисенка постійно зростала. 1893 р. відзначено 25-річний ювілей творчої та музично-громадської' діяльності Миколи Віталійовича, а 1903 р. урочисто відсвятковано 35-річчя його невтомної праці для рідної культури. Того року хвиля ювілейних урочистостей прокотилася по багатьох куточках імперії. Тоді частину зібраних на честь ювіляра коштів було призначено для видання творів композитора, а частину - на придбання дачі для нього, але Лисенко відмовився від дачі, використавши зібрані для нього гроші на реорганізацію музично-драматичної школи в Києві.
Склад педагогів у школі Лисенка був старанно підібраний. Сам композитор вів класи фортепіано та ансамблю. З його школи вийшла ціла плеяда видатних представників українського мистецтва - Левко Ревуцький, Кирило Стеценко, Василь Верховинець та ін. (згодом, 1918 р., на базі тієї школи було створено Музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка).
Микола Лисенко беззастережно поділяв ідеї національної і соціальної революції. Звідси і його любов до поезії Шевченка, звідси й хори «Ой, що в полі за димове» та «Вічний революціонер» на слова І. Франка, «Гей, за наш рідний край» на слова В. Cамійленка, драматичний монолог для баритона з фортепіано «В грудях вогонь» на слова М. Старицького.
У хорі «Гей, за наш рідний край» звучав відвертий заклик «до загину боротись за Вкраїну, за її свободу, за добро народу». Музичній школі Лисенка влаштовувались навіть концерти та оперні вистави на користь політичних в'язнів. Отож не дивно, що в лютому 1907 р. - під час революційних подій - Миколу Віталійовича було заарештовано.
Останній період життя і творчості композитора випав на роки столипінщини. Тоді він видав друком останній, 7-й випуск українських народних пісень, написав сатиричну оперу «Енеїда» та інші музичні твори.
6 листопада 1912 р. Лисенко раптово помирає.
Підсумовуючи зроблене видатним трудівником, історик української культури Дмитро Антонович особливо підкреслював роль Лисенка в утвердженні ідеї національної самобутності української музики, що було дуже важливим за умов агресивно-асиміляторської політики імперії: «...У відділенні української пісні від російської... головна і безсмертна заслуга Лисенка, в цьому його безсмертне велике значення для української музики».
Левко Ревуцький
Творчість Ревуцького - одна з найяскравіших і найвидатніших сторінок української музичної культури XX ст. Його Симфонія №2, концерт для фортепіано з оркестром, хорова поема «Хустина», обробки народних пісень та фортепіанні твори стали класичними. Музика Ревуцького — взірець високої художності та професіоналізму. За масштабом художніх звершень його можна порівнювати з такими атлантами української культури, як, скажімо, Максим Рильський, з яким його, до речі, пов'язувала не лише багаторічна дружба, а й плідна співпраця.
Він був визнаний ще за його життя: його нагородили багатьма найвищими державними нагородами, удостоїли звань народного артиста УРСР і народного артиста СРСР, Героя Соціалістичної Праці. Після Максима Березовського (1771) і Філарета Колесси (1929) Ревуцький став, либонь, третім (1957) академіком за всю історію української музики... Видатний вчений невичерпної ерудиції, він був ще й багаторічним членом Головної редколегії «Української Радянської Енциклопедії».
«За їхніми плодами упізнаєте їх»,- говорить біблійна мудрість. Його плодами були не лише твори, а й учні, серед яких такі відомі діячі української музики, як Георгій і Платон Майбороди, Віталій Кирейко, Антон Філіпенко, Вадим Гомоляка, Микола Дремлюга.
Народився Лев Миколайович Ревуцький 20 лютого І889 р. у с. Іржавець Прилуцького повіту на Полтавщині. В Інтелігентній і освіченій родині Ревуцьких завжди панувала музика. Батько мав непоганого баса, співав, грав на скрипці під акомпанемент дружини. В чотири роки Левко вивчив ноти і вмів їх відгадувати на слух, за що хлопця жартома прозвали Камертоном.
Ревуцькому дуже пощастило на вчителів. Серед них слід назвати насамперед М. В. Лисенка і Р. М. Глієра. Вчитися він пішов до Київського університету (з 1907 р.; тут він, після певних вагань, обирає юридичний факультет), а також до Київської консерваторії (з 1913 р.). Обидва вузи закінчив одночасно - в 1916 р., після чого юнак невдовзі опиняється на Ризькому фронті. Свою Симфонію № 1 молодий композитор писав під гуркіт Першої світової війни.
З 1924 р. Ревуцький викладав у Музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка, а з 1925 р. став професором Київської консерваторії.
Симфонія № 2 (1927) стала найяскравішим твором композитора 20-х років, видатним явищем української музики 1-ї половини XX ст. До речі, 1970 р. композитор зробив другу редакцію цього твору. Український мистецтвознавець С. Лісецький вважає, що Симфонія № 2 займає в українській музиці таке саме місце, як Симфонія № 9 Дворжака у чеській, Симфонія № 4 Брамса в німецькій, Симфонія № 27 М'ясковського в російській музичній культурі тощо.
За другу редакцію Симфонії № 2, що з'явилася 1940 р., Ревуцького нагородили Державною премією СРСР, і, здавалося б, композитор міг би на тому й заспокоїтись. Та, розмінявши дев'ятий (!) десяток, митець знову повертається до, вочевидь, дорогого йому твору - й робить (1970) третю редакцію симфонії, що стала, здавалося б, класичною.
Подібній переробці піддавав Ревуцький і інші вершинні свої твори - хорову поему «Хустина» (за поезією Т. Шевченка; першу редакцію композитор створив 1923 р., другу - 1944 р.), концерт для фортепіано з оркестром (перша редакція - 1934 р-, друга - 1963 р.). До речі, саме за концерт № 2 для фортепіано з оркестром композитора нагороджено премією імені Т. Шевченка (1966).
Багато творчих сил І душі віддав Лев Миколайович роботі над новими редакціями опери свого вчителя М. Лисенка - «Тарас Бульба». Робота ця почалася 1936 р. Йшлося не тільки про редагування, а й значну переробку, дописування нових сцен тощо. Створивши чотири опери (1937, 1939, 1946, 1955), Ревуцький знову повертається до цього твору і пише монолог Тараса Бульби.
Безмежно закоханий в пісенну спадщину народу, митець блискуче обробив безліч народних пісень: для голосу з фортепіано; для хору; для дитячого хору. Серед цих перлин - такі надзвичайно популярні твори, як «Ой хмелю ж мій, хмелю», «Засвіт встали козаченьки», «Розпрягайте, хлопці, коні», «Ой у полі вітер віє», «Ой на горі та женці жнуть», «Кум до куми залицявся», «Як засядем, браття», «Ой ти гарний, Семене» та багато-багато Інших. Ревуцький був справжнім корифеєм української пісенної культури.
Його пісні та обробки нікого не залишали байдужим. У мільйонів слухачів завмирало серце, коли, скажімо, І. С. Козловський виконував оброблену Л. Ревуцьким пісню «Чуєш, брате мій»:
Чуєш, брате мій, товаришу мій;
Відлітають сірим шнуром журавлі у вирій.
Кличуть; кру, кру, кру, на чужині умру,
Доки море перелечу, крилоньки зітру,
Крилоньки зітру, кру, кру, кру... кру, кру!
Тоді багато хто плакав, зовсім не задумуючись над тим, чиї це слова й музика та хто зробив обробку, але кожного торкала за душу болюча туга за чимось дуже дорогим, що може назавжди відійти за обрій. Мабуть, це і є справжнє мистецтво.
Життєвий шлях композитора скінчився 30 березня 1977 р. у Києві. Поховали його на Байковому кладовищі, де спочиває прах багатьох інших видатних діячів української культури та історії.
Борис Лятошинський
Лятошинський - класик української музики XX ст. В історії світової культури його ім'я гідне стояти поряд з іменами Д. Шостаковича, Б. Бартока, К, Шимановського, А. Онеггера. Своєю творчістю він вписав музику України в європейський контекст.
Творчість митця пройшла складну, сповнену яскравих і трагічних спалахів еволюцію. Понад півсторіччя пролягло між першим (1915) і останнім (1968) творами великого Майстра.
Народився Борис Миколайович Лятошинський 3 січня 1895 р. у Житомирі в сім'ї інтелігентів з демократичного середовища. Закінчив Київський університет (1918) та Київську консерваторію (19І9). Вже 1920 р. починає викладати в Київській консерваторії, з 1935 р. і до кінця життя був її професором. Окрім того, в 1935-1938 рр. та під час евакуації (1941-1944) працював професором Московської консерваторії.
Лятошинський був надзвичайно різнобічним композитором: створив дві опери («Золотий обруч», «Щорс»), п'ять симфоній, чотири струнні квартети, два інструментальні тріо, низку симфонічних творів різних жанрів (увертюри, сюїти, балади, поеми), кантати, хори а капела, обробки народних пісень (для голосу і фортепіано, для хору), писав твори для фортепіано («Слов'янський концерт», сонати, балади, прелюдії), музику до театральних постановок («Ромео І Джульєтта» В. Шекспіра, «У пущі» Лесі Українки) та кінофільмів («Іван», «Тарас Шевченко», «Григорій Сковорода», «Іван Франко», «Кармелюк» та ін.). Крім того, Борис Миколайович оркестрував опери М. Лисенка «Тарас Бульба» (з Л. Ревуцьким) і «Енеїда», Р. Глієра «Шахсенем» та балети.
Композитор збагатив жанрово-стильову палітру української музики, розширив її концептуально-тематичні обрії, діапазон виражальних можливостей.
І, здавалося б, комуністичний режим не міг не визнати творчої особистості Б. Лятошинського; його двічі нагороджували найвищою тоді нагородою - Державною премією СРСР (1946, 1952), а посмертно (1971) нагородили ще й Державною премією УРСР імені Т. Шевченка. Та це лише один бік медалі.
З іншого боку, у радянських законодавців від ідеології були непорушні постулати: радянський митець має творити в річищі так званого соціалістичного реалізму; його твори можуть бути виключно або переважно оптимістичні; форма ж твору мусить бути якомога доступнішою і зрозумілішою «для нас».
Творчість Лятошинського не вкладалася в таке «Прокрустове ложе». Соцреалістом не був. Дивитись на дійсність крізь рожеві окуляри не хотів. Що ж до простоти... Євген Станкович, який належав до останніх учнів Бориса Миколайовича, писав про роки свого навчання у Майстра: «Вже тоді відчувалося, що Лятошинський - фігура в музичному мистецтві надзвичайно поважна. Він просто вражав своєю колосальною музичною ерудицією, якнайширшим знанням стосовно минулого і сьогодення... Читав з листа будь-яку партитуру XX сторіччя будь-якої складності».
Отож, знаючи і вміючи набагато більше за своїх критиків, писав музику складну і не хотів опускатися до примітиву. Почавши музичну творчість у стилі О. Скрябіна, Лятошинський зазнав згодом впливу французьких імпресіоністів, перейшовши далі до західноєвропейського експресіонізму. Цих течій комуністичні його критики не розуміли і не схвалювали, а Лятошинський частенько не без задоволення переказував жартівливо-єхидний афоризм стосовно різних типів ставлення до музики: «Слухачі люблять музику, але не розуміють її; композитори розуміють, але не люблять; критики - не люблять і не розуміють».
Оскільки його талант і музичне мислення найяскравіше проявилися в симфонічній музиці, то саме його симфонії раз у раз викликали несамовиту критику чи бурхливу реакцію.
Друга й Четверта симфонії Лятошинського втілюють грандіозні драматичні колізії епохи. Доля Другої симфонії (1936) була трагічною; вона опинилася «під забороною». Всі відчайдушні спроби реабілітувати цей твір виявились марними, а сам композитор згодом був затаврований як «формаліст». Дісталося маестро й за Третю симфонію (після появи її другої редакції, 1951 р.). А загалом українські радянські енциклопедичні видання дуже не любили торкатись питання про симфонії Лятошинського: то було немовби негласне табу.
Звичайно, ніхто не дбав тоді про те, щоб цілісно познайомити світ Із симфоніями Лятошинського. І лише 1994 р., напередодні 100-річного ювілею митця, з ініціативи американського диригента українського походження Теодора Кучара Національний симфонічний оркестр України здійснив запис музики видатного композитора (5 симфоній і симфонічна поема «Гранжина») на три компакт-диски, які фірма «Марко Поло» розтиражувала і тепер розповсюджує у багатьох країнах світу.
Тільки по смерті митця, що відійшов у вічність 15 квітня 1968 р., сучасники спромоглися належно поцінувати масштаб його особистості. Д. Шостакович написав: «Борис Миколайович був великим композитором і водночас видатним педагогом, що виховав чимало обдарованих музикантів. Його учнями, окрім Станковича, були такі талановиті композитори, як Л. Дичко, В. Кирейко, І. Карабиць, В. Сильвестров, Л. Грабовський та інші».
Микола Дремлюга
Є в Японії добрий і мудрий звичай: дитина, яка збирається до першого класу, має заспівати на співбесіді з учителем до дванадцяти японських народних пісень. Впоралася із завданням - школяр, ні - хай приходить із батьками наступного року.
Цей приклад мудрої національної музичної педагогіки мимоволі спадає на гадку, коли думаєш про творчість видатного українського композитора і педагога, народного артиста України, професора Національної музичної академії Миколи Дремлюги, у центрі всієї творчості якого - турбота про розвиток українського бандурного мистецтва, про те, щоб не пересихало духовне коріння нації.
Бандура — найдорожчий національний музичний інструмент, її задушевний, сповідальний, молитовний голос пронизує всю історію та культуру України; вона, бандура, немовби уособлює співучість та безсмертя українського народу.
Народився Микола Васильович Дремлюга 22 червня 1917 р. у с. Бутурліновка на Воронеж-чині. 1946 р. скінчив Київську консерваторію, з 1978 р. - її професор. У консерваторії його вчителем був Л. Ревуцький. Микола виявився гідним свого великого вчителя.
Те, що зробив Дремлюга для українського бандурного мистецтва, без перебільшення можна назвати творчим подвигом композитора. Як відомо, бандура довго виконувала переважно супровідну, акомпанементну роль. Дремлюга створив багатющий концертний репертуар для бандури і вперше вивів її на концертну естраду як сольний інструмент. Композитор є автором першого в історії української музики концерту для бандури та симфонічного оркестру.
Написані ним багаточастинні сонати, сюїти, ціла низка творів інших жанрів, таких як дума, поема-рапсодія, прелюдія-фуга. рондо, пісня, танець, капричіо, - колоритно збагатили концертний бандурний репертуар новими виконавськими прийомами та виражальними можливостями.
Окрім творів для бандури, композитор створив великі полотна симфонічної музики, зокрема 6 симфоній і цикл симфонічних поем. Крізь його симфонії червоною ниткою завжди проходить Україна. Такою є, зокрема, його Симфонія № 6, що має назву «Україна-мати».