• обмін платіжними документами з клієнтською частиною, з інформуванням клієнта про результати приймання його документів або їх відхилення (з обов'язковим повідомленням причин відхилення);

Автоматизована банківська система (операційний день банку)

Банківська частина

Клієнтська частина

Поштова скринька (клієнт)

Поштова скринька (клієнт)

Поштова скринька (клієнт)

Поштова скринька (клієнт)

Поштова скринька (клієнт)

Рис.1.2.1. Принцип роботи типової системи “клієнт-банк”.

• обмін платіжними документами з програмним комплексом ОДБ (зокрема, банківська частина системи «клієнт - банк» може бути одним з компонентів ОДБ), який власне і виконує розрахунки клі­єнта за документами, що отримані через систему «клієнт - банк», а також ведення рахунків клієнтів з відображенням фактично вико­наних трансакцій;

• обмін із клієнтською частиною допоміжною технологічною інформацією та бухгалтерськими документами на зразок «виписка з рахунку», на основі яких клієнт має змогу отримати повну інфор­мацію про стан свого рахунку та рух коштів на ньому;

• ведення протоколів роботи, архівів проведених (та відхилених) трансакцій.

«Клієнтська частина» — комплекс, що розміщений на підприємстві клієнта. Його функції:

• ведення необхідної нормативно-довідкової інформації;

• ведення значення рахунку клієнта, що є відображенням рахунку, який ведеться в банку, з максимально можливою точністю. Мож­ливе ведення двох варіантів значень рахунку: з урахуванням тіль­ки фактично проведених документів - фактичного, та з урахуван­ням «коштів у розрахунках» — прогнозованого;

• підготовка початкових платіжних документів (або автономно, або прийом їх із програми автоматизації бухгалтерії підприємства);

• обмін з банком платіжними документами;

• отримання відповідних платіжних документів з банку;

• обмін з банком технологічною інформацією та надання клієнту повної інформації про стан виконання розрахунків за кожним з платіжних документів, що проходить як через систему «клієнт-банк», так і за межами системи (наприклад, проведення докумен­тів цього клієнта в паперовій формі через операціоніста банку);

• ведення протоколів роботи, архівів проведених (та відхилених) трансакцій.

Можлива наявність окремої підсистеми телекомунікації, яка дозволяє побудувати банківську та клієнтську частини незалежно від конкретних засобів електронної пошти і внаслідок цього забезпечити функціонування програмного забезпечення системи «клієнт-банк» у різних телекомунікаційних середовищах.

В Україні вже існують системи «клієнт-банк», які є невід'ємною складовою програмного комплексу автоматизації бухгалтерії клієнта. Це дозволяє не тільки повністю автоматизувати бухгалтерський облік на підприємстві, а й побудувати єдину технологічну лінію для виконання всіх фі­нансових операцій підприємства.

Архітектура кожної конкретної системи «клієнт-банк» та специфіка технології її роботи перебувають в досить широкому діапазоні. Практично широка розробка та впровадження систем «клієнт-банк» в Україні тільки починається. Тому найближчими роками очікується різке зростання як кількості клієнтів, що користуватимуться цим сучасним видом послуг, так і рівня програмно-технічних розробок таких систем.

1.3. Огляд світової та національної законодавчих баз, що регламентують електронний документообіг

Правове регулювання електронного документообігу:

Хоч електронний документообіг в сучасному світі став глобальним і розгалуже­ним, далеко не всі відносини між його учасниками регулюються спеціальними законами або іншими юридичними документами. Розвиток електронного документообігу, пов'язаний не лише з технологією, а й із правом, потребує професійних підходів, чіткої взаємодії традиційно далеких одна від одної галузей знань.

У розвинутих країнах електронний документообіг вже став самостійною цариною юридичних взаємовідносин у внутрішній і міжнародній торгівлі, що спричинило кілька принципових правових наслідків:

• з'явилася однойменна правова ка­тегорія і ціла сукупність пов'язаних із нею понять: електронна угода, елек­тронний підпис, електронні платежі, електронні гроші тощо;

• електронні повідомлення (або еле­ктронний обмін даними), що застосову­ються для укладення та виконання угод, замінюють паперову договірну доку­ментацію, традиційну для комерційних операцій. Виникла проблема в розробці критеріїв обов'язкової форми електронних угод та необхідних вимог до проце­дури їх укладення;

• природа угоди принципово не змінилася — іншим став тільки спосіб її укладення і здійснення;

• на рівні звичаїв ділового обороту ствердився основний правовий прин­цип електронного документообігу, який полягає в тому, що сторони не вправі ставити під сумнів законність і дійсність угоди лише на тій підставі, то вона здійсне­на електронним способом.

Однак добитися гарантованого до­тримання цього принципу не завжди вдається, що часто породжує значні юридичні труднощі. Зокрема, немає впевненості в тому, що всі положення такої угоди матимуть рівну юридичну силу в разі судового розгляду.

Глобальний і розгалужений характер економіки унеможливлює її регулювання в режимі реального часу будь-яким уря­дом або державною установою. Тому за­конодавство має бути зведене до мініму­му, стати послідовно міжнародним і про­зорим, відповідати чітко визначеним цілям, забезпечувати довіру, ефективність та уніфіковані правила поведінки. Воно повинні визначити основні процедури визнання дійсності електронних угод, дії судових органів, щодо винесення вердиктів у позовах компаній або осбистостей, предметом розгляду якого є застосування електронного цифрового підпису та інше.

Досвід країн Західу у сфері правового регулювання електронного документообігу:

Нині найбільш значущими міжнарод­но-правовими документами у сфері електронного документообігу є:

• Модельний закон ЮНСІТРАЛ "Про електронну торгівлю".

Комісією Організації Об'єднаних Націй з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) 1996 року розроблено зраз­ковий звід правил — Модельний закон "Про електронну комерцію" (Model Law On Electronic Commerce). Це модель, за допомогою якої країни у національному законодавстві можуть вирішити основні проблеми, пов'язані з юридичною зна­чимістю договорів, що укладаються за допомогою ЕОМ, з обов'язковою пись­мовою формою, підписом, оригіналом і копіями, зберіганням договірної доку­ментації в електронному вигляді, а також визнанням останньої як судового доказу. Правовий режим електронного обміну даними, передбачений у законі, грунтується на принципі так званого функціонального еквівалента.

Зміст такого підходу полягає в тому, аби проаналізувати цілі та функції тра­диційних юридичних вимог, що висува­ються до упорядкування документів на папері, з метою встановлення, як їх можна досягти за допомогою методів електронної передачі даних.

Ідеться про те, що, включивши в на­ціональне законодавство процедури, пе­редбачені Модельним законом для вре­гулювання ситуацій, коли сторони оби­рають електронні засоби передачі да­них, держава створює правове середови­ще, нейтральне (без будь-яких переваг) стосовно різних носіїв інформації.

• Директива Європейського парламен­ту та Ради Європи від 13.12.1999 року про політику ЄС щодо електронних підписів.

Цей документ створює правові пере­думови для широкого використання електронного підпису (ЕП) у країнах Європейського Союзу. Серед пріоритетних — надання електронному підпи­су юридичної та доказової сили. (Зазна­чимо, що юридичні наслідки має вик­ликати не сам факт використання ЕП, а обмін електронними документами, які містять електронний підпис, причо­му ці наслідки залежать від змісту доку­ментів. Отже, визнання юридичної си­ли необхідне щодо електронного доку­мента. Стосовно ж доказової сили еле­ктронного підпису можна погодитися з підходом, відповідно до якого саме він може слугувати підтвердженням істин­ності електронного документа). При цьому в преамбулі наголошено, що в законодавчому регулюванні немає потре­би, якщо ЕП використовується виключ­но в рамках систем, заснованих на уго­дах між обмеженою кількістю учасників (ідеться про закриті системи електрон­ного документообігу).

Згідно зі статтею 5 зазначеної дирек­тиви держави-учасниці повинні забез­печити умови, за яких електронний підпис задовольняв би юридичні вимо­ги до даних в електронній формі тією ж мірою, якою власноручний підпис задовольняє вимоги до даних на папе­ровому носії. Крім того, держави-учас­ниці повинні в законодавчій формі визнати правомірність використання ЕП як доказу при судовому розгляді.

• Директива Європейського парла­менту та Ради Європи від 08.06.2000 року про деякі правові аспекти інформаційних суспільних послуг, зокрема електронної комерції, на внутрішньо­му ринку (Директива щодо електронної комерції).

Цей документ регулює окремі види діяльності в комп’ютерних мережах на внут­рішньому ринку ЄС. Зокрема, в ньому розглядаються державне регулювання, а також питання стосовно поширення комерційної та іншої інформації з комп’ютерних ме­реж, договори, які укладають­ся в електронній формі, та відпові­дальність інформаційних посередників.

Директива забезпечує правовий (у тому числі судовий) захист угод, укла­дених в електронній формі. Так, до­говір не може бути визнаний недійсним лише на тій підставі, що його укладено в електронному вигляді.

Усі названі документи є рамковими, тобто переважно вказують напрями роз­робки правового забезпечення та об­меження щодо правового регулюван­ня, а не встановлюють конкретні нор­ми. Принципи, закладені в них доку­ментах, можуть бути використані при розробці українського законодавства з урахуванням вітчизняних реалій.

Визначення електронного документообігу в законодавстві Росії:

Цікавим для України може виявити­ся досвід регулювання електронного документообігу в Росії, оскільки у цій країні еко­номічне і правове середовище та рівень поширення комп’ютерних мереж є вельми схожи­ми з нашими. Російське законодавство досить опера­тивно, хоча водночас лише частково і су­перечливо "сприйняло" електронний документообіг. Останній поданий в основному у вигляді чотирьох юридичних конструкцій:

"електронний документ", "електронна форма угоди", "електронний цифровий підпис" та "електронні розрахунки".

Електронна форма угоди одержала правове визнання у сучасному цивільно­му законодавстві (стаття 434, пункт 2 Цивільного кодексу Російської Феде­рації). У цій статті зазначається: договір може бути укладений як у письмовій формі, так і шляхом обміну документами за допомогою "...телеграфного, телетайп­ного, телефонного, електронного або іншого зв'язку, який дає змогу вірогідно встановити, що документ виходить від сторони за договором". Таким чином, російським Цивільним кодексом визна­ються й інші форми договору, крім традиційних документів на паперовому носії, що містять власноручні підписи сторін.

У російській практиці електронного документообігу поширеним засобом за­хисту інформації с електронний цифро­вий підпис. Останній одночасно служить підтвердженням достовірності переданої електронним шляхом документації, а та­кож свідченням того, що її належним чином складено і підписано уповноваженою особою. Технологія цифрового підпису дає змогу захистити інформацію від несанкціонованого читання, зміни і підробки незалежно від ступеня захисту каналу зв'язку. Про електронний підпис ідеться не тільки в законі про інфор­мацію, а й у Цивільному кодексі.

Електронний цифровий підпис згідно із законом про інформацію, інформати­зацію та захист інформації і Цивільним кодексом РФ при укладенні комер­ційних договорів повинен відповідати таким вимогам:

• вказувати, ким підписано документ або повідомлення, та бути складним для відтворення будь-якою іншою, не уповноваженою на те, особою;

• ідентифікувати те, що підписано, і робити недоцільними підробку або зміну як підпису, так і підписаного;

• виконувати процедурну функцію, тобто символізувати вираз волі сторони за угодою (схвалення, дозвіл тощо, що підтверджує юридичну дійсність угоди).

Вищий арбітражний суд Російської Федерації листом від 19 серпня 1994 ро­ку роз'яснив, що у разі, коли сторони склали і підписали договір за допомогою електронно-обчислювальної техніки з використанням системи цифрового (еле­ктронного) підпису, вони можуть пода­вати до арбітражного суду докази щодо спірних питань, пов'язаних із цим дого­вором, також завірені цифровим підпи­сом. Якщо ж між сторонами виник спір щодо факту наявності договору й інших документів з електронним підписом, арбітражний суд повинен вимагати у них виписку з договору, де зазначено процедуру узгодження розбіжностей, а саме: яка сторона зобов'язана доводити ті або інші факти й достовірність підпи­су. З урахуванням цієї процедури арбітражний суд перевіряє достовірність по­даних сторонами доказів.

Стан в Україні:

Регулююча роль держави в цьому питанні здійснюється через два державних органи: Національний банк України, який визначає вимоги технологічного характеру, включаючи безпечність розрахунків, та Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України, що визначає вимоги по захисту інформації.

Одним з основних документів, що узаконив використання системи “клієнт-банк” є Постанова Національного банку України “Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті” №135 від 29.03.2001, яка передбачає використання електронного платіжного доручення на рівні паперового із застосуванням електронного підпису на основі криптографії данних.

Однак, вперше цю тему було освітлено і чітко обговорено в Законі України “Про платіжні системи і переказ коштів в Україні” від 16 травня 2001року. Він визначив статус електронного документу та електронного цифрового підпису. Від того часу електронний платіжний документ та електронний цифровий підпис на цьому документі мають однакову юридичну силу з паперовим документом та підписом, зробленим від руки.

Електронний цифровий підпис є обов’язковим реквізитом електронного документу, безвідривно пов’язаний з його змістом, дає можливість підтвердити його цілісність та ідентифікувати особу, що його підписала. Відповідальність за достовірність інформації, що присутня в електронному документі, несе особа, що підписала даний документ.

У відповідності до вимог Закону переказ грошових коштів здійснюється банком після відповідної перевірки електронного цифрового підпису. У випадку недотримання вказаних вимог банк несе відповідальність за втрати, що зазнали суб’єкти переказу.

Оскількм електронний цифровий підпис уявляє собою сукупність данних, отриманих за допомогою криптографічних перетворень, то засоби, за допомогою яких були здійсненні дані криптографчні перетворення, повинні мати сертифікат відповідності. Така вимога присутня в Указі Президента України №505/98, який встановлює необхідність використання тільки сертифікованих криптозасобів для захисту інформації конфіденційного характеру. Схожі вимоги також присутні в проекті закону “Про електронні документи та електронний документообіг”, що було прийнято в першому читанні 20.09.2001р.