141968 (Розвиток української етнонаціональної спільноти), страница 2

Примордіалістська, властива традиційному народознавству, зокрема й українському, сформувалася на ідеях романтизму кінця XVIII — початку XIX ст. як певна реакція на процеси національно-культурного відродження й загального національного піднесення. Аби виразніше відтінити ці процеси, надавши їм певної пріоритетності, їх зазвичай ідеалізували та міфологізували, надто перебільшуючи їхнє справжнє значення. Водночас така міфологізація етнічності правила за каталізатор етнонаціональних процесів, зокрема творення національної самосвідомості. Отже, в практичній площині примордіалістська позиція прискорювала формування національних держав.

Гносеологія (теорія пізнання) примордіалізму грунтується на визнанні етнічності як об'єктивної реалії, тобто первинної властивості людини й людства, що сформувалася історично чи навіть закладена в генетичному коді. Відповідно до цього формувалося поняття етнічна спільність (етнос, народ). Цим терміном позначається група людей, члени якої мають спільну назву, елементи культури, міф про спільність походження та спільну історичну пам'ять, асоціюють себе зі спільною територією і наділені почуттям солідарності.

Не вдаючися поки до наукових коментарів цього визначення, обмежимося лише констатацією: кожна з прикмет етнічної спільності має історичну обумовленість і наукове підтвердження. Дещо дискусійною, однак, залишається теза про біосоціальну природу етнічності, принаймні в тому вигляді, як її розуміли Ван ден Берг або Лев Гумільов. Вони тлумачили етнічність як «розширену форму спорідненого відбору та зв'язку», як своєрідний інстинктивний імпульс, закладений у генетичному коді ще на ранній стадії людської еволюції, коли цей імпульс потрібний був для розпізнання членів своєї спорідненої групи або свого роду. Еволюція людських спільностей зумовила еволюціонування також інстинктивного імпульсу: на родовій стадії він був способом індивідуального виживання; на стадії формування етносу («етносоціального організму») — способом кодування етнічної культури, власне, способом виживання етносу; на етапі становлення нації як вищого типу етносу — засобом прилучення до національно-державних цінностей, тобто засобом творення національної держави [12, 3].

Конструктивістська концепція розуміння феномена етнічності — найхарактерніша для західних етнологів — постала в 60-х роках нашого століття як реакція на процеси національно-культурного відродження та зародження етнічного сепаратизму. В Україні вони починають виявлятися лише тепер, oтже, природно, набуває популярності конструктивістська етнологічна концепція, потрібна, насамперед, як інструмент для побудови громадянського (а не етнонаціонального) суспільства, для якого характерний високий ступінь автономності особи.

Гносеологічна основа конструктивізму — заперечення природності, генетичної закодованості етнонаціональних ознак. Прихильники цієї концепції не визнають нації за біосоціальні організми, вважаючи їх надуманими, вигаданими, створеними завдяки зусиллям інтелектуалів, що їх П. Боурді називав «професіоналами уявлень»: політиків, науковців, письменників, усіх, хто спроможний поширювати розумову продукцію на масовому рівні.

Інструментом такого поширення і конструктивісти, і примордіалісти вважають поняття національної приналежності — щоправда, розуміючи його по-різному. Для примордіалістів національна приналежність — це постійний внутрішній поклик, випробування людини на причетність і лояльність до свого етнічного колективу; для конструктивістів — це результат соціалізації та виховання, своєрідний засіб для пристосування й орієнтації в багатомірному етнічному світі, а часто — механізм досягнення етносоціальних цілей [12, 3].

Помітна розбіжність, навіть взаємозаперечення таких поглядів на етнічність не взаємовиключають, а швидше доповнюють один одного, бо, по суті, відтіняють різні грані етнічності. Позиція примордіалістів грунтується на поглибленій увазі до внутрішньої сутності етнічності, це спроба осмислити саме єство етнічної спільності, в тому числі нації; позиція конструктивістів має на меті створити механізм досягнення міжетнічної та міжнаціональної злагоди.

Різна спрямованість концепцій обумовлює відмінність системи понять і спробу осмислення феномена етнічності. Конструктивісти, наприклад, використовують такі визначення, як етнічна категорія, етнічна група та етнонація — своєрідні покажчики структури і стану багатомірного суспільства. Етнічна категорія позначає групи людей зі схожими характеристиками: однаковою мовою, релігією, звичаями, географічним походженням, расою. Етнічна група охоплює носіїв ціннісних орієнтацій на причетність до етнічної, етнографічної або соціальної групи. Етнонація — це етнічна група, що домагається особливого політичного статусу й визнання своїх особливих прав.

Кожне суспільство має у своєму складі всі названі одиниці, співвідношення між якими визначає етносоціальну ситуацію. Мобілізувати національні процеси може тільки етнонація як найзорганізованіша і найактивніша етнічна група. Натомість етнічні категорії — найконсервативніші й тому найменш мінливі утворення.

Етнічні групи можна трансформувати, регулювати й навіть зруйнувати, тоді як етнічні категорії надзвичайно пристосовані до політичного тиску. Однією з найразючіших історичних помилок у контролі над етнічністю була політика асиміляції соціально усталених етнічних категорій у більш широкі культури. Особливо яскраво це помітно на українському грунті завдяки великому етнічному й етнографічному розмаїттю населення і наявності в його складі всієї етнічної системи: етнічних категорій, етнічних груп та етнонації [2, 14].

З цього випливає грунтовний висновок про тісний взаємозв'язок етнічного й соціального. Він виявляється у двох аспектах: силу та форму вияву етнічного визначає не етнічна самосвідомість, а суспільне буття; етнічна історія завжди пов'язана з соціальною, оскільки в основі обох лежать групові інтереси. Наявність етнічних груп характерна для більшості суспільств, отже, завжди є ризик конфлікту менших етнічних груп із більшими й особливо з домінуючими.

Рушійні сили етнонаціональних процесів по-різному виявляються в окремих етнічних величинах. Етнічні категорії спроможні бути лише тлом етнічного життя, хоча їм також властива боротьба за задоволення соціально-економічних або культурних інтересів. Етнічні групи мають довготривалі базисні та надбудовні умови життя, оскільки вони живуть інтересами не тільки майбутнього, а й минулого. Звідси — широкий спектр можливостей матеріального і культурного самовираження для членів етнічної групи. Ще більші можливості має етнонація — вона здатна забезпечити політичне самовираження. Тому для неї набуває особливої актуальності гасло самовизначення.

Такої доктрини дотримуються всі етнічні величини, проте вкладають у неї різний зміст. Якщо етнонація розуміє її цілком політично, то нечисленні етнічні групи — як право на культурне й духовне самовираження: політична та економічна незалежність їм, звичайно, невигідна. Світова практика влаштування національного життя підтверджує таку теоретичну схему, отож, вона може правити за орієнтир для країн із багатонаціональним населенням, в тому числі й для України [7, 231].

А втім, етнокультурне одноманітних і поготів етнічно «чистих» народів і суспільств практично не буває. Можна говорити лише про ступінь етнічності, але не про її відсутність, бо ж етнічність визначається логікою внутрішнього її розвитку, підсилюючись розмаїттям природних та історичних умов.

У самій природі етносу заховується складність його структури, що охоплює цілу низку таксономічних одиниць, взаємодія між якими забезпечує його усталеність і цілісність. Спрощення етнічної структури призводить до його деградації або й руйнації. Складність структури етносу зумовлює також і розмаїтість його культури. Навіть у межах одного етносу вона становить цілу систему підпорядкованих елементів: загальнолюдських і власне етнічних, тільки даному етносові притаманних, загальноетнічних і локальних, внутрішніх і зовнішніх. Усі вони перебувають у складному діалектичному взаємозв'язку, виконуючи двоєдині функції: етноінтеграційну й етнодиференційну.

Етнорозрізнювальні функції культури мають як природні, пов'язані з логікою розвитку етносу, так і історичні причини. Несхожими між собою можуть бути субетнічні одиниці, етнографічні групи, етносоціальні утворення або ж регіональні чи зональні варіанти, що формувалися в дещо інших природних, історичних та соціально-економічних умовах.

Для етнічної культури українського народу це особливо характерно, оскільки силою історичних обставин в його масив часто вклинювалися іншоетнічні компоненти. Це було, по-перше, наслідком переселення народів, котрі, перетинаючи Україну, залишили серед її населення чужорідні культурні риси та етнічні субстрати. По-друге, давалася взнаки тривала колонізація окремих частин України сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіальне роз'єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури. Адже кожна держава, що захопила певні українські землі, відрізнялася й політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесією [7, 236].

Зональність етнічної культури спричинена також природною взаємодією українців із сусідніми народами: росіянами, білорусами, молдаванами тощо. Виникали етнокультурні варіанти, що в усіх периферійних частинах України становили суцільне міжетнічне пограниччя, яке начебто захищало основний її етнічний масив від руйнації. Завдяки їм етнічне ядро не руйнувалося, хоча і вбирало іншоетнічні компоненти. Діяв внутрішній механізм, який через систему етнічних стереотипів та їх угруповань — традицій — запобігав вивітрюванню етнічності. Під традицією (буквально — передавання, переказ, легенда) слід розуміти процес трансмісії (передавання) культури або культурної спадщини; це своєрідні історично вироблені форми поведінки, які регулюють взаємини між людьми, етнічними групами та етносами.

Головним каналом передавання етнокультурної спадщини є пам'ять (для етносу загалом — колективна пам'ять), свідома та генетична, і саме через це традиції завжди етнічні. Хоч би як всотував етнос іншоетнічні компоненти, він майже обов'язково збереже своє культурне ядро, оскільки система етнічних традицій перетворить і засвоїть чужорідні вкраплення. Тобто, приймаючи іншоетнічні запозичення, етнос чи його окрема група або усвідомлюють їх як свої, або сприймають у суто зовнішніх виявах. Саме тому вони ніколи не перешкоджають міжетнічним контактам. Виняток становлять лише мова (яка виконує й етнооб'єднавчі, й етнороз'єднувальні функції) та релігія (яка завжди була і певною мірою залишається тепер головним етнороз'єднувальним бар'єром).

Для українського етносу особливе значення мали історичні події. На цьому тлі відбувалися самобутні етногенетичні процеси, в яких брали участь практично всі національні групи, що нині живуть на території України. Кожен із народів, що належав колись до єдиної етномовної сім'ї індоєвропейців, почав самостійно торувати свій шлях у історії, розселяючись по різних землях, аби через 6—7 тис. років опинитись у спільній державності та єдиному народі на території, що колись була ядром спільної прабатьківщини [7, 312].

У принципових своїх рисах етнічна історія повторюється, відтворюючи і складність етнічності; історія свідчить, зокрема, про багатогамність етнічності вже на момент її формування, коли вона становила компоненту метаетнічної культури, якою, зокрема, була індоєвропейська культура. Аналіз її структури дозволяє спростувати позицію деяких науковців, ніби культурна спільність була притаманна лише етносам родоплемінної доби на тій підставі, що така культура функціонувала на обмеженому просторі. Збільшення етнічних спільностей порушувало просторову одноманітність культури, утворюючи локальні видозміни. Спираючись на закони творення культури та на логіку історичного її розвитку, можна стверджувати, що по-справжньому однорідних культур ніколи не було і, по суті, бути не може; одноманітність культур може бути лише відносною. Це підтверджує вся історія етносів та етнічних культур.

Отже, етнос — це один із типів соціоцивілізаційної еволюції людини, в основі формування якого лежить природна потреба людей до об`єднання з метою самозбереження і самоідентифікації. Етнос репрезентує етнічна людина, рівень політичності якої визначається умовами її існування і можливостями самоудосконалення.

Розділ 2. Українська етнонаціональна спільнота – особливості та характерні риси

2.1 Етнонаціональна група як компонент етнонаціональної структури українського суспільства

В Україні тривають складні процеси творення нації. Це процеси врегулювання не тільки соціальних, але й етнічних взаємовідносин у суспільстві.

Слід мати на увазі, що в будь-якому сучасному суспільстві серед розмаїття соціальних структур (вікової, статевої, освітньої, класової, професійної, поселенської, майнової тощо) надзвичайно важливою є етнонаціональна. Вона може бути більш або менш виразно окреслена, але однозначно можна стверджувати, що зовсім етнічно неструктурованих, моноетнічних або, так би мовити, „етнічно чистих” суспільств у нинішньому світі не існує.

У дослідженнях з питань етнонаціональної структури не знаходимо одностайної думки щодо оперування базовими теоретичними конструктами, якими позначаються складові цієї структури. Відтак, як зазначають науковці, у цій сфері панує понятійно-термінологічний хаос. Зокрема, такі поняття, як „етнос”, „етнічна група”, „етнічна меншина”, „національна меншина”, „етнічна спільнота”, „етнічна спільність”, часто використовуються як синоніми. Це обумовлено тим, що багато досліджень мають міждисциплінарний характер. Оскільки об’єкти вивчення таких наук, як соціологія, культурологія, політологія, етнологія, хоч і мають багато спільного, та все ж вони різні. Отож не дивно, що трактування і застосування таких термінів, як „етнос” і „нація”, у них різне [5, 173].

Серед компонентів етнонаціональної структури українського суспільства більшість фахівців виокремлюють домінуючий або титульний компонент – український етнос, який дає назву державі. Цілком слушною є думка В. Євтуха, який наголошує, що „використання терміну „етнос” у соціологічному ракурсі, особливо коли йдеться про структуру явища, дає змогу з’ясувати валідність теорії „єдиного українського етносу”. Згідно з останньою, всі особи українського походження незалежно від місця проживання (на території України чи за її межами), які тією чи тією мірою виявляють українську етнічність і підпадають під поняття „український етнос” [7, 69]. Тобто українці, які проживають в США, Канаді, Казахстані, Австралії, Аргентині, Німеччині, Чехії та в інших країнах, а також українці, що живуть в Україні, складають український етнос, а тому при розгляді етнонаціональної структури українського суспільства (розуміючи під українським суспільством громадян української держави і тих, хто проживає на її території, не маючи українського громадянства) слід вести мову про частину українського етносу, який на даній території створив державу – Україну і є в ній домінуючим, або титульним. У процесі державотворення брали участь не лише українці, а й ті громадянами України, які не є українцями за етнічним походженням (на момент проголошення суверенітету держави вони складали 27 % населення країни). Ця частка населення за своєю суттю поліетнічна; вона налічує близько 130 етнічних утворень. Такі утворення суспільствознавці позначають термінами „етнічна меншина”, „національна меншина”, „етнічна група” і часто-густо використовують їх як синоніми.