141968 (691293), страница 3
Текст из файла (страница 3)
У самому слові „суспільство” закладено поняття „поліетнічність”: „спільство” означає спільне єство, спільне буття українців, префікс „су” вказує на об’єднання спільного буття етнічних українців з представниками інших етносів у межах території України.
Етнонаціональна група – людська спільнота поліетнічного суспільства, яка визнає свою належність до певного етносу, при чому її представники можуть між собою безпосередньо не взаємодіяти, але їх дії узгоджуються з метою творення нації на основі гетерогенних етнічних утворень. Якщо рівень консолідації та ресурсний потенціал такої групи досить високий, то ця етнонаціональна група може прагнути створити власну державу, а згодом і націю.
В етнонаціональній струтурі українського суспільства можна виокремити усталені та неусталені етнонаціональні групи. Усталені етнонаціональні групи – це групи, які живуть в Україні протягом двох чи більше поколінь. Усталеною етнонаціональною групою можна вважати групу, якщо її представники другого (чи більше) покоління досягли працездатного віку. Якщо жоден представник цієї групи, що народився в Україні, не досяг працездатного віку, то ця етнонаціональна група є неусталеною [6, 159].
До усталених етнонаціональних груп належать: титульна (або материнська) етнонаціональна група – це українська етнонаціональна группа; етнонаціональна група, яка може мати статус національної меншини, невизначений статус або статус корінного народу. Неусталені етнонаціональні групи складаються з іммігрантів, які в палітрі поліетнічного суспільства відрізняються своєю етнічною належністю від вищезазначених етнонаціональних груп.
У 1990-х роках Україна вперше за свою історію зустрілася з новою для себе проблемою – масовим в’їздом на її територію громадян інших держав. Розташування України в центрі Європи, на перехресті шляхів між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю, Євразійським і Африканським континентами, поглиблення її участі в міжнародному розподілі праці дають підстави вважати, що імміграційні процеси для України не є тимчасовими. „Частина науковців і фахівців вважають імміграцію негативним явищем для України, якому треба всіляко протистояти, інші, навпаки, вважають, посилаючись на досвід Канади, Австралії, Ізраїлю та деяких ін. країн, які створили свою економіку виключно за рахунок іммігрантів, що при належному державному ставленні до імміграції вона може мати неабиякий соціально-економічний, політичний зиск” [14, 74].
В Україну прибувають також біженці з інших країн. Їх проживання (тимчасове або постійне), транзит через її територію перетворилися сьогодні на суттєвий чинник, який впливає (і чим далі, тим більше) на етнонаціональну структуру. Переважно це вихідці з Афганістану, Анголи, В’єтнаму, Ірану, Іраку, Ємену, Нігерії, Пакистану, інших малорозвинених країн Південно-Східної Азії та Африки. Основна маса іммігрантів прибуває з країн, де зухвало діють злочинні угруповання й терористичні організації, які використовують міграцію для завезення наркотиків, контрабанди, переміщення бойовиків тощо. Для стабілізації ситуації слід віднайти наукові методи, які б сприяли як перетворенню імміграції з переважно негативного сьогодні для України явища на інструмент збагачення держави, так і перетворенню всього поліетнічного складу населення України з фактора слабкості на фактор сили та могутності української держави, української нації.
Отже, етнонаціональна структура складається з етнонаціональних груп, які є спільнотами поліетнічного суспільства, котрі визнають свою належність до певного етносу. Представники етнонаціональної групи можуть між собою безпосередньо не взаємодіяти, але їх дії узгоджуються з метою творення нації на основі гетерогенних угруповань. Етнонаціональні групи за часовим критерієм поділяються на усталені та неусталені. Усталені етнонаціональні групи в етнонаціональній структурі українського суспільства представлені титульною етнонаціональною групою, етнонаціональними групами, які мають статус національних меншин, корінних народів або невизначений статус. Неусталені етнонаціональні групи представлені іммігрантами, які значно впливають на етнонаціональну структуру, визначаючи специфіку впорядкування міграційних потоків згідно з нормами міжнародного права і соціальною практикою.
2.2 Історія етнічності національних культур
Багатонаціональний склад населення позначається на своєрідності духовної аури народу, на формуванні його культурного образу та характері міжнаціональних взаємин. Суттєве значення при цьому мають кількісні характеристики тієї або іншої національної групи, як і їхня частка в національному складі населення. Тому природно, що етнокультурна ситуація в Україні визначається насамперед етнічною поведінкою найчисленнішої й титульної української нації, яка історично виступала в ролі головного консолідаційного чинника творення державності.
Проте кожна з національних груп, сприяючи інтеграційним процесам, урізноманітнює форми їх прояву, переважно у напрямі регіонального розмаїття етнокультурної підоснови. Значення і характер впливу національних груп на етнокультурні й національні процеси обумовлюються здебільшого такими чотирма чинниками: компактністю розселення, чисельністю, мірою зв'язку із материнським етнорегіоном та характером вплетення національної групи в політичну систему.
Щодо перших трьох чинників, то вони зумовлюють пріоритетність національних груп у етнокультурному житті населення, насамперед у зонах міжетнічного пограниччя, а саме: українсько-російського, українсько-білоруського, українсько-молдавського, українсько-угорського, українсько-румунського, українсько-польського та українсько-словацького. Отже, такі національні групи, як росіяни, білоруси, молдавани, румуни, угорці, поляки, словаки, суттєво впливають на етнічну ситуацію в окремих регіонах міжетнічного пограниччя. Їхня роль у цьому процесі значно підвищувалася в ситуації, коли та або інша національна група належала до панівної нації. А такими націями за різних часів були польська, румунська, угорська, чехо-словацька та російська [6, 161].
Суттєві корективи в етнокультурну ситуацію вносили, однак, не тільки національні групи, територіальне пов'язані з материнським етнорегіоном, а й відірвані від неї; не лише компактно розселені (до них можна віднести кримських татар, греків, болгар), а й дисперсне розпорошені (євреї, цигани). Словом, кожна національна група брала участь у творенні етнічності українського народу, хоча і з різною мірою значущості.
Однією з найчисленніших національнх груп України, що суттєво вплинула на її етнічність, є росіяни, їхня помітна роль у етнічній історії України виявляється, зокрема, схожістю антропологічної основи — східнослов'янської за походженням — з українцями. Проте в генетичному плані ці два етноси суттєво різняться. Українці з антропологічного погляду більш однорідні, оскільки мають сильно виражені особливості одного, понтійського расового комплексу, ближчого до венедського світу. Східнослов'янська основа росіян, етнічним ядром яких були в'ятичі, кривичі й словени, більш пов'язана зі скіфським світом, формувалася на стику трьох різних расових типів: понтійського, балтійського і уральського, включаючи такі етнічні компоненти, як комі-зиряни, сету, водь, іжора, карели, лопарі — в північному регіоні; мордва, марійці, удмурти, чуваші, татари — у східному регіоні; мері й мурома — в південному.
Формування російської національної групи на території України відбувалося кількома шляхами і у різні часові періоди — через це вона є етнографічно неоднорідною. Найбільш давній історичний пласт пов'язаний із етногенезом східних слов'ян та їх розселенням. Етногенетичним ядром слов'ян було, як вже згадувалося, Середнє Подніпров'я, звідки йшли міграційні хвилі, зокрема і у північні райони. Там, у верхів'ях Прип'яті та Дніпра, на зламі І—II тис. н. е. були переважно розселені балтійські племена, котрі частково відтіснялися слов'янами на північ, а частково асимілювалися ними. Отже, в той період основа майбутніх росіян і українців була схожою і з антропологічного, і з культурного погляду, тим паче, що вона творилася в межах єдиної Руської держави [6, 164].
Стикання різних етносів — українців і росіян, як і багатоетапність формування їхньої культури, позначилося на утворенні серед росіян українсько-російського прикордоння низки етнографічних груп, генетичне пов'язаних із давньоруським населенням. Серед них — «поляхи», власне, мешканці Полісся у межиріччі Десни та Сейму, котрі мають давні спільні етнокультурні коріння з білорусами; «саяни» Курщини, з'єднані з білорусами й литовцями, як і «горюни» Сумщини, «цукани» Воронежчини. Особливу етнографічну групу російських мігрантів утворили козаки, зокрема кубанські. У їх складі були й українські козаки — вихідці із Запорізької Січі, скасованої наприкінці XVIII ст. урядом Катерини ІІ.
На етнічному грунті України в XVII—XVIII ст. склалася надзвичайно своєрідна етнографічна група росіян-старовірів — різна за історично-етнічною долею, але єдина за природою: духобори, молокани, липовани, пилипівці, некрасівці. Вона сформувалася на хвилі протесту як проти церковної реформи, що у XVII ст. запровадив патріарх Росії Никон, так і проти посилення кріпосницького гноблення, особливо відчутного за часів царювання Олексія Михайловича. Після низки поразок розкольників вони були оголошені поза законом і змушені були тікати на окраїни Російської держави та в околичні країни — Річ Посполиту, Румунію, Болгарію тощо [8, 342].
У етнічній історії України чільне місце посідає національна група білорусів — різнопланова в етнографічному відношенні й неоднорідна — за формою розселення. Білоруси, компактно розселені в Українському Поліссі та на Слобожанщині, являють собою три історичних шари й, власне, три етнографічних групи: поліщуків («палещуків»), литвинів та пінчуків. Пінчуки, як і більшість дисперсних білоруських груп (Новоросії, Бессарабії, Запоріжжя), — найбільш пізня хвиля переселень білорусів і переважно пов'язана з першим поділом Польщі. Саме тоді велика кількість селян з Пінської землі переселилася в українські землі, нерідко водночас із білоруськими старообрядцями. Білоруські литвини пов'язані з історією XIII—XVI ст., коли Білорусь опинилася в складі Великого князівства Литовського, — тоді українці й росіяни стали називати білоруське населення України «литвинами». Щодо поліщуків («палещуків», «полісян»), то ця етнографічна група білорусів формувалася в міру зародження білоруського етносу. Його етногенетичним ядром були давні східнослов'янські племена дреговичів, радимичів і кривичів, представлених археологічною культурою курганних поховань VII—IX ст. Найхарактернішими її ознаками були великі металеві намистини, прикрашені зерню, притаманні дреговичам; семипроменеві скроневі кільця радимичів і браслетоподібні скроневі кільця кривичів.
Регіон Полісся як основна територія розселення білоруської національної групи в Україні був певною мірою перехідною (зоною від власне української до білоруської культури, від південного до північного етнографічного масиву. Разом з тим традиційно-побутова культура білорусів, насамперед поліщуків, мала риси регіональної своєрідності: в їхній матеріальній, уховній і етикетній культурі, як і в сімейному укладі, залишиюся багато архаїчних, а в своїй основі давньоруських рис. Склався традиційно білоруський комплекс як одягу — поньова, фартух, андарак, саян, так і традиційного планування поселень — вуличне планування та усталене розміщення селянського двору — одно- або дворядний «погонний двір». Саме північних районах України утворився «українсько-білоруський» тип житла і відповідний інтер'єр хати [8, 351].
Великий пласт у етнічній історії України являє собою Єврейство, відоме в Україні ще за часів Київської Русі. Тоді воно в основному розселялося в Києві окремими кенаанимами — етнорелігійними громадами. Проте масове переселення євреїв у Україну відбувається пізніше, у XV—XVI ст., коли Західна Україна та Правобережжя були підпорядковані Речі Посполитій — саме тоді і відкрився шлях в Україну західноєвропейським євреям — ашкеназі. Цей процес тривав майже чотири століття, втягуючи різні регіони України, і, по суті, все українство.
Роль єврейського компонента в етнічності України вагома. І це при тому, що традиційно єврейство функціонувало як замкнена група, майже не втручаючись у громадське життя суспільства. Для цього були серйозні підстави — усунення євреїв від землеволодіння та постійні на них гоніння. Спираючись на матеріали актів XV—XVII ст., Володимир Антонович так описував цю ситуацію: «...євреї не тільки не користувалися заступництвом з боку уряду та володарів міст, а навпаки, завжди виключалися з числа тих, хто користувався пільгами, як, наприклад, міщани-християни, а іноді вони навіть зазнавали гонінь з боку влади».
Традиційно усталена замкненість єврейської общини сприяла певній архаїзації їхньої традиційно-побутової культури, зокрема одягу, житла, обрядів. Майже до XIX ст. євреї одягали традиційне вбрання: чоловіки — довгий чорний шовковий сюртук з чорним поясом, міхові шапки й панчохи з черевиками, а хасиди — чотирикутну накладку з вирізом для шиї білого кольору з синіми смугами; жінки — сорочку із спідницею, турецьку головну пов'язку та туфлі із панчохами, молоді єврейки нерідко одягали перуки. Згідно із звичаями жінки, особливо заміжні, не мали права з'являтися на людях з непокритою головою, як і чоловіки — під час читання молитов. З цією метою вони одягали «кіпи», оскільки вважалося, що не можна згадувати ім'я Бога з непокритою головою. Біблійські звичаї приписували іудеям також носити довге волосся, бороди й «пейси».
Проте адаптація євреїв до системи української культури, яка грунтувалася саме на цінностях землеробської праці, все ж відбувалася, як і усвідомлення ними власної причетності до української землі, що ставала для них етнічною землею. Одним із показників цього явища можуть бути шлюби, що беруться євреями з людьми інших національностей України.
Значний вплив на українську етніку мала польська національна група, розселення якої в українських землях пов'язане із агресією Речі Посполитої, розпочатої ще у XIV ст. Його дієвість зумовлювалася двома головними чинниками: тривалістю полонізації (в окремих регіонах України — понад чотири сторіччя) та тим, що вона була складовою державної політики Польщі. Нарешті, мали значення й релігійні чинники — покатоличення українського населення, етнокультурним наслідком якого стало утворення своєрідної історично-культурної зони в західному регіоні України [10, 609].
Відповідно до такої етнокультурної основи, близької й українському населенню, взаємини між поляками і українцями, започатковані у XIV—XV ст., розвивалися спокійно. Не дуже ускладнювала цей процес і розбіжність у релігійних поглядах місцевого українського населення та поляків, котрі розселялися на території України. Навіть Люблінська унія 1569 р. не надто на ньому позначилася.
Власне, спольщення й покатоличення розпочалося в міру зростання антифеодального руху в Україні, спрямованого не тільки проти польських панів, а й українських. Саме тоді українська шляхта, шукаючи покровительства польського уряду, переходила в католицизм або унію, спольщуючись. Цьому сприяло і пізніше законодавство Польщі, початок якому поклав король Ян Казимир, давши урочисту присягу «не надавати жодного місця в Сенаті, жодної посади, жодного староства некатоликам». Природно, що головним сенсом козацьких повстань, а згодом гайдамаччини стала боротьба за незалежність нації та чистоту віри. Окрему групу серед польського населення утворила околична шляхта, що здебільшого сповідувала православ'я. Певну частину околичної шляхти становили поляки, що розселилися в Україні ще до Люблінської унії, — індеферентні до польських цінностей; в основному вона складалася з українців — нащадків знатних фамілій, спольщених у ті часи (XVII—XVIII ст.), коли все громадське життя зосереджувалося в руках поляків. Католицька релігія не була, однак, для них світоглядом, а свого роду засобом пристосування до умов, коли відбувалося покатоличення.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
