20527 (Становлення ракетної техніки класу "земля-земля" та основні шляхи її розвитку в канун та період Другої світової війни), страница 2

Втім, зупинимось окремо на озброєнні такого типу кожної з ворогуючих країн.

РОЗДІЛ II

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ РАКЕТОБУДУВАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ТА В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИУ КРАЇНАХ-УЧАСНИЦЯХ ВОЄННИХ ДІЙ

2.1 Ракетна техніка країн фашистського блоку

Для того, щоб конструктивно розглядати всі аспекти розвитку зброї, необхідно провести детальний аналіз ракетного забезпечення кожної з країн. Головною державою – агресором на той час була Німеччина. Саме на ній ми і зупинимось.

Німеччина, як одна із найбільш розвинених країн світу, мала величезний науково-технічний потенціал у всіх галузях, що у свою чергу стало основою здійснення науково-технічної революції. Наявність кваліфікованих наукових кадрів стало фактором створення як перспективних нових видів зброї, так і удосконалення старих.

Основою воєнної техніки Третього Рейху стала так звана “зброя відплати” -

(нім. Vergeltungswaffe; V-Waffen) – амбітна назва ряду проектів створення зброї нацистської Німеччини, покликаних змінити хід Другої світової війни на користь Німеччини. У виступах пропагандистів Третього рейху як синоніми “зброї відплати” вживалися терміни “Спис Вотана”, “Меч Зігфріда” та інші терміни давньогерманської міфології [8].

Однією з новітніх, прогресивних галузей воєнної техніки Німеччини було саме ракетобудування, яке стало основою “зброї відплати”. Німеччина досягла величезних успіхів саме у цій галузі. Розглянемо основні типи ракет .

Найбільш відомими проектами важкого “зброї відплати” є реактивний безпілотний літак-снаряд “Фау-1” (V-1, Fi-103) і балістична ракета “Фау-2” (V-2, A4). Менш відомими, але тим не менш реально існуючими проектами, доведеними до тієї чи іншої стадії виконання, були проекти керованої міжконтинентальної двоступеневої крилатої ракети А-9/А-10 ( “Amerika-Rakete”, або “Projekt Amerika”) (див. додаток В) для бомбардування Нью – Йорка та інших міст США.

Крилата ракета А-9/А-10 “Amerika-Rakete” була випробувана незадовго до закінчення Другої світової війни, 24 січня 1945 р. Доведення проекту бомбардування Нью-Йорка до кінця, мабуть, було вже неможливо, оскільки Третьому рейху залишалося проіснувати лише кілька місяців. За неперевіреними даними, був близький до завершення і проект триступінчатої міжконтинентальної балістичної ракети А-12.

Застосування перших багатоступеневих твердопаливних ракет дозволило розробити міжконтинентальні балістичні ракети [8].

Балістичні ракети системи “ФАУ”.

“Фау-1”(див. додаток Г) (нім. V-2 (Vergeltungswaffe-2) – дослівно - зброя відплати) — одна з ракет проекту Зброя відплати, інша назва нім. А-4 (Aggregat-4)) — одноступінчата балістична ракета, розроблена фірмами “Аргус” і “Фізелер” (конструктор В. Брее) у вигляді літака-середньоплана довжиною 7,6 м, розмахом крил 5,3 м, стартовою масою 2,2 т/ (з яких 1т. припадала на бойовий заряд і 0,5 т. - на пальне). Пульсуючий повітряно-реактивний двигун забезпечував швидкість польоту 550 км / год/ і дальність від 240 до 370 км/ (в останній модифікації).

“Фау-1” мала систему управління на основі пневматичного гіроскопічного автопілота з магнітною корекцією і механізмом відліку пройденої відстані, який видавав команду на пікірування. Ракета відрізнялася простотою конструкції, але мала низькі тактико-технічні характеристики і велику вразливість для засобів ППО.

“Фау -1” застосовувалась Німеччиною наприкінці Другої Світової війни для ураження міст і великих об’єктів на території Великобританії і Бельгії. Після війни була прототипом для розробки перших балістичних ракет в США, СРСР та інших країн [9].

“Фау-2”(додаток Д), одноступінчата балістична ракета з рідинним ракетним двигуном і автономним управлінням на активній ділянці траєкторії. Стартова маса майже 13 т., маса вибухової речовини - 800 кг, довжина - 14 м, максимальний діаметр корпуса - 1,65 м., швидкість польоту наприкінці активної ділянки траєкторії - 1700 м/с (6120 км/год.), дальність польоту - до 320 км. “Фау-2” мала складну конструкцію, що обходилася у виробництві вдесятеро дорожче, ніж “Фау-1”, коштувала в середньому 119600 рейхсмарок, й була абсолютно невразливою для засобів ППО того часу. Проте невисока точність влучення (в коло діаметром 10 км. влучало тільки 50 % запущених ракет) й недостатня потужність бойового заряду не давали змоги ефективно використовувати цю перевагу. З 4300 запущених ракет понад 2000 вибухнули на землі чи в повітрі при запуску, або вийшли з ладу в польоті, 1402 з тих, що долетіли, застосовано безпосередньо проти Великобританії, 517 із них вибухнули в Лондоні [10].

Наступний представник цієї зброї належить до ППО.

Зенітна ракета “Вассерфаль”. Розглянемо характеристики.

Снаряд “Вассерфаль”(див. додаток Е) представляв собою аналог “Фау-2”, зменшений у два рази. Відмінною рисою ракети було те, що вона мала чотири короткі крила. Передбачалося, що ця ракета після підйому на задану висоту повинна була розгорнутися і атакувати бомбардувальник або в лоб, або у хвіст. Розробку ракети вдалося довести до кінця, але її не встигли запустити в серійне виробництво. Перші модельні випробування ракети відбувалися в березні 1943 року. До кінця війни ракета мала статус “зброї відплати”.

До травня 1945 року ЗУ “Wasserfall” була готова до серійного виробництва і готувалася до розгортання на бойових позиціях. У березні 1945 року пройшли випробування ракети, на яких “Вассерфаль” досягла швидкості 780 м / с і висоти 16 км. Зброя успішно пройшла випробування і могла взяти участь у відбитті нальотів союзної авіації. Але не було заводів, де можна було розгорнути масове виробництво, а також не було достатньої кількості ракетного палива. До кінця війни залишалося півтора місяця. Деякі джерела повідомляють, що 50 ЗУ “Вассерфаль”все ж таки були поставлені на бойове чергування.

Також інтерес представляє ЗУ “Wasserfall” з вертикальним стартом, що розроблялася німецьким конструктором ракетної техніки Вернером фон Брауном (після війни працював у США). Це була зменшена крилата ракета A-4 “Фау-2”. Старт ракети проводився вертикально вгору зі спеціального пускового верстата, аналогічного “Фау-2”. Після запуску наведення на ціль “Вассерфаля” здійснював оператор за допомогою радіокоманд [11].

Досить великої уваги заслуговують німецькі міномети, які широко застосовувались у театрах воєнних дій Другої Світової війни. Яскравим представником цього став “Nebelwerfer” - німецький буксируваний реактивний міномет. За характерний звук, що видається снарядами, отримав у радянських солдатів прізвисько “Віслюк”. Інша розмовна назва – “Ванюша” - за аналогією з розмовною ж назвою “Катюша”. Буквальний переклад назви з німецького - газомет - наводить на припущення, що спочатку знаряддя передбачалося використовувати в якості хімічної мортири для створення димових завіс. У ході військових дій було захоплено й хімічні снаряди для цієї зброї, які підтверджували його первісне призначення Проте фактично воно використовувалося для стрільби осколково-фугасними мінами.

Реактивний міномет “Nebelwerfer 41”(див. додаток Є) мав шість 150-мм стволів і стріляв 68-кілограмовими снарядами на відстань 6,8 км. Більш пізня версія свідчить, що “Nebelwerfer 42”(див. додаток Ж ), мала п'ять 210-мм стволів. Для неї застосовувалися значно важчі 210-мм снаряди вагою 113 кг, дальність стрільби якими становила 8 км. Крім того, “Nebelwerfer 42” оснащувався знімними направляють для снарядів калібру 150 мм від “Nebelwerfer 41”, які монтувалися всередині стволів. Обидва міномети встановлювалися на легкому двоколісному лафеті. Після наведення міномета на ціль розрахунок йшов в розташоване поруч укриття. Запуск проводився дистанційно, по проводах від акумулятора. Залп тривав близько 10 секунд. Залишений снарядами димовий слід був чудовим орієнтиром для артилерії противника, тому розрахунку потрібно якомога швидше змінити позицію. Але внаслідок того, що на радянському фронті “Nebelwerfer” використовувався спільно зі штатною важкою артилерією, гаубицями і гарматами, то такої потреби в укритті не було потрібно аж до 1943 року. Основним недоліком міномета на пізніх етапах війни стала низька мобільність, через яку він міг стати легкою здобиччю для ворожої авіації. Для подолання цього недоліку міномет стали встановлювати на напівгусеничне шасі. Така машина отримала назву “Panzerwerfer”. Іншим способом подолання недостатньої мобільності, особливо популярним в кінці війни, стало виробництво більш дешевих (часто дерев'яних) одноразових пускових установок - так званих “Wurframen”(див. додаток З), які доставлялися на вогневу позицію на тягачі. Після пуску розрахунок швидко залишав позицію. Реактивні снаряди, які використовуються для “Nebelwerfer”, також застосовувалися на літаках ППО [12].

Важливе місце у тогочасній ракетній техніці посідає 15 cm “Panzerwerfer” 42 auf Sf, або Sd.Kfz.4 (див. додаток И) - германська самохідна РСЗВ періоду Другої світової війни. Створена в 1942 році на базі напівгусеничного вантажного автомобіля “Opel Maultier”. В ході серійного виробництва в 1943-1944 роках було випущено 300 Sd.Kfz.4 / 1, а також 289 підвожчиків боєприпасів до них, на тій же базі. Sd.Kfz.4 / 1 активно використовувалися німецькими військами аж до кінця війни [13].

Оскільки жодна германська реактивна система залпового вогню не досягала дальності стрільби “Катюш”, Верховне Головнокомандування вермахту прийняло рішення про детальне вивчення конструкції радянської РСЗВ і створення аналогічної системи. Реалізація цього завдання було доручено заводу “Waffenfabrik Brunn”(колишні заводи “Ceska Zbrojovka” в Брно). Фактично була скопійована сама радянська пускова установка: 48 направляючих незвичного для німців рейкового типу (офіційна назва: 8-cm Raketen-Vielfachwerfer) монтували на бронетранспортері, для якого використовувалися різні шасі. Зважаючи на велику вагу пускової установки (48 балкових направляючих у чотири яруси), її довелося монтувати на базі трофейного французького середнього танка SOMUA S35, що отримав у вермахті позначення PzKpfw 35s або 739 (f). Реактивна система залпового вогню, що отримала позначення Sd.Kfz.303(додаток І), стала єдиною німецькою повністю гусеничної пусковий установкою реактивних снарядів. Напрямні монтувалися замість знятої башти танка. Проте у бойових умовах ця система так і не була використана [ 14].

Таким чином, у цей період Німеччина мала найбільш розвинений науково-технічний потенціал у виробництві ракетної техніки, особливо в ракетах стратегічного застосування з великою дальністю ураження.

2.2 Використання ракетних технологій у СРСР

СРСР – країна з величезним науково-технічним потенціалом, який став базисом розвитку РСЗВ та реактивних мінометів. Наявність величезної кількості трудових і природних ресурсів зумовило як удосконалення старих, так і розвиток нових видів бойової техніки, насамперед ракетних військ. Ще напередодні війни Радянський Союз мав величезну кількість бойових розробок у галузі реактивної техніки. Що ж зумовило подібний розвиток?

Як вже було зазначено, обидві ворогуючі сторони знали, що війна неминуча. Винайдення нових видів РТ призвело до широкого їх використання у театрі бойових дій Другої світової війни, і саме завдяки РСЗО були виграні важливі битви. Серед головних досягнень науковців СРСР були так звані “Катюші”( БМ-8 БМ-13і БМ-31.Зупинимось детальніше на цьому виді.

“Катюша” - неофіційна збірна назва бойових машин реактивної артилерії БМ-8 (див. додаток К), БМ-13 (див. додаток Л), і БМ-31 (див. додаток М). Такі установки активно використовувалися СРСР під час Другої світової війни. У березні 1941 року були проведені успішні полігонні випробування установок БМ-13 зі снарядом М-13, а вже 21 червня, за кілька годин до війни, підписана постанова про їх серійне виробництво. Перші вісім полків по 36 машин були сформовані 8 серпня 1941 р. Покращена модифікація БМ-13Н була створена в 1943 році і до кінця Другої Світової війни було виготовлено близько 1800 таких установок. Радянська промисловість у 1941 - 1944 рр. виготовила близько 30 тис. бойових машин “Катюша” і понад 12 млн. штук реактивних снарядів до них (усіх калібрів) [15].

Перші машини виготовлялися на базі вітчизняних шасі (усього близько 600 штук - майже всі, за винятком одиниць, були знищені в боях), після початку “ленд-лізовських” поставок, основним шасі для БМ-13 (БМ-13Н) став американська вантажівка “Студебекер” (Studebacker-US6)(додаток Н) - близько 20 тис. автомобілів було поставлено США для нашої “Катюші”. Реактивними системами БМ-13 та БМ-8 в першу чергу були озброєні гвардійські мінометні частини, що входили до складу артилерії резерву Верховного Головнокомандування. Тому “Катюші” іноді неофіційно називали “гвардійськими мінометами”. Зброя була неточною, але дуже ефективною при масованому застосуванні. Важливий був і емоційний ефект: під час залпу всі ракети випускалися практично одночасно - за кілька секунд територію в районі мети буквально переорювали реактивні снаряди. Мобільність установки дозволяла швидко змінювати позицію і уникати удару супротивника. На кожній машині знаходився ящик з вибухівкою і бікфордів шнур. У випадку появи ризику захоплення техніки ворогом екіпаж був зобов'язаний підірвати її і тим самим знищити реактивні системи [16].

Вперше ця справжня знахідка була випробувана 14 липня 1941р. Саме тоді в районі залізничного вузла Орша і переправи через річку Оршіца радянськими військами вперше було застосовано ці бойові машини. Результат двох залпів по скупченню сил противника став приголомшливим для ворога. Втрати німців потрапили під графу “неприпустимі”. У витягзі з директиви військам гітлерівського вищого військового командування говориться: “Росіяни мають автоматичну багатостовбурну вогнеметну гармату... Постріл проводиться електрикою ... Під час пострілу утворюється дим ...”. Очевидна безпорадність формулювань свідчила про повну необізнаність німецького генералітету щодо пристрою і технічних характеристик нового радянської зброї - реактивного міномета [17]. Яскравим прикладом ефективності гвардійських мінометних частин, а їх основу складали “Катюші”, можуть бути рядки зі спогадів маршала Г. Жукова: “Реактивні снаряди своїми діями приводили до суцільного спустошення. Я дивився райони, за якими вівся обстріл, і побачив повне знищення оборонних споруд “[18].

З тим, щоб різнопланово розглянути цей геніальний винахід, необхідно звернути увагу на один з підвидів РСЗВ СРСР - на БМ-8-24. Якщо більшість ракетних мінометів робилась на базі вантажних машин, то даний робився на базі танку.