71865 (Культурологія. Українська та зарубіжна культура), страница 10

В історичній літературі Месопотамія недарма отримала назву колиски світової цивілізації. Вважається, що саме шумери винайшли колесо та гончарне коло, першими почали виплавляти бронзу, виготовляти кольорове скло і варити з ячменю пиво (останнього було 19 сортів). Вони стояли у джерел перших: професійної армії, медичної школи, створили збірку рецептів та правовий кодекс.

Не менші досягнення мали народи Месопотамії в царині математики. Вони знали десяткову систему, піднесення до степеня, добування квадратних і кубічних коренів, обчислювали об’єм. Причому математика мала суто практичний характер. Вражають й астрономічні знання шумер. Вони встановили, що рік складається з 365 діб і розділили його на 12 місяців, а також поділили годину на 60 хвилин, а коло на 360 градусів.

Месопотамію можна вважати батьківщиною писемності. Різновид ідеографії – шумерський клинопис був широко розповсюджений в долині Тигру і Євфрату вже в Ш тис. до н.е. Свою назву він отримав від клиноподібних рисочок (знаків письма), що вичавлювалися на табличках з сирої глини. Потім ці таблички випалювалися в гончарних печах. Їхня міцність стала запорукою того, що багато з них збереглося до нашого часу. Нині в музеях і наукових закладах знаходиться понад півтора мільйона шумерських текстів. Писемність шумер була розшифрована у Х1Х ст.

Заслугою шумер є створення перших в історії людства поем, зокрема, про “Золотий вік”, написання перших елегій. Самою значною пам’яткою шумерської літератури став цикл сказань про відважного і непереможного Гільгамеша (П тис. до н.е.). За уявленнями давніх він був царем міста Урука, сином смертного і богині Нінсун. Основна ідея цього епосу – мрія про вічну славу. Вона змінила мрію про безсмертя, в ім’я якої вершилися великі подвиги. В цьому епосі згадується інший герой – Утнапіштіма, який є прототипом біблейського Ноя, котрий разом зі своєю родиною зумів спастися від всесвітнього потопу. Його й відвідав Гільгамеш під час своїх мандрів у пошуках безсмертя.

Найдавніша у світі бібліотека, створена за наказом царя Ашшурбаніпала, відкрита археологами у 1853 р. в столиці Ассирії – Ніневії. Величезне книгосховище мало понад 20 тис. “книг” у вигляді глиняних табличок. Всі вони були відповідно пронумеровані й на кожній з них знаходилася назва книги. В свою чергу всі книги розміщувалися відповідно змісту. Таким чином вперше в історії людства був складений бібліотечний каталог, що дозволяв швидко знайти потрібну книгу.

Перші письмові закони також з’явилися у Шумері, Аккаді, інших державах Месопотамії. В історію правової думки увійшов вавилонський цар Хаммурапі, який підкорив своїй владі в ХУШ ст. до н.е. все Дворіччя. Пам’яткою правової культури є “Стела Хаммурапі”, що зберігається в Парижі, у Луврі. На верхній її частині зображений сам цар, який від бога отримує символи влади. В нижній частині вибиті клинописом 247 його законів, так званий “Кодекс Хаммурапі”. Його зміст досить детально вивчаєте у курсі “Історія держави і права зарубіжних країн”.

У духовній культурі шумерів значна роль відводилася релігійним віруванням. Вони поклонялися багатьом богам і богиням, тобто їхня релігія була політеїстична. Кожне місто мало свого покровителя. Останнього потрібно було слухатися й задобрювати подарунками, щоб населення не постраждало від повені, наслідків війни, а також щоб ним були виконані особисті бажання й прагнення.

Значними були досягнення народів Месопотамії в царині будівництва і архітектури. Як нині вважають вчені, в Месопотамії раніше ніж в Єгипті почали зводитися іригаційні споруди. Будівництво каналів було планомірне й великомасштабне. Зокрема, грецький історик Геродот, який відвідав Месопотамію у 460 р. до н.е., із захопленням згадує проритий судноплавний канал між Тигром і Євфратом.

Іригаційний будівельний досвід став у пригоді при зведенні релігійних споруд і палаців правителів. Причому вперше у світовій будівельний практиці монументальні храми і палаци шумери почали споруджувати із випаленої глиняної цегли. Такий стан речей пояснюється тим, що в Месопотамії бракувало інших будівельних матеріалів – каменю й дерева. Проте використання будівельної цегли стало не останньою причиною тому, що згадані споруди не збереглися до нашого часу, знищувалися численними завойовниками.

Досить оригінальними були й самі храми. Вони розміщувалися на вершині багатоступінчастої башти – зікурату. Сама башта складалася з 3-4 і навіть 7 цегляних платформ. Розміри останніх зменшувалися догори, утворюючи виступи й нагадуючи своєрідну піраміду. Храм знаходився на верхньому майданчику і вважався домівкою бога. Жерці використовували його як обсерваторію. До храму піднімалися сходами чи похилими підйомами. Такі урочисті процесії ставали частиною релігійних церемоній. Храми-гори стали символом могутності держави.

Не менш величними були палаци правителів держав Месопотамії, особливо Ассирії. Відвідувачів вражав царський палац в Ніневії. На вході до нього стояли величезні статуї божеств – крилатих людинобиків і людинолевів. Стіни залів прикрашалися сюжетними рельєфами, що розповідали про життя й військові подвиги правителя.

Війни за владарювання в регіоні змушували будувати оборонні споруди. Міста в Межиріччі перетворюються на справжні фортеці. Такою стала, зокрема, столиця Ассирії Ніневія. Про неї говорили: “Та, яка своїм сяйвом відбиває ворогів”. Її стіни сягали 20 м. у висоту. Їх зубці прикрашала цегла, покрита блакитною глазур’ю із золотою блискучою смужкою.

Сучасники не менше захоплювалися й однойменною столицею Вавилонії. Вавилон 1 тис. до н.е. був великим і багатолюдним містом. В ньому проживало понад 200 тис. жителів. Геродот називає його найпрекраснішим містом у світі. У Вавилоні зводилися три- і чотириповерхові будинки, знаходилося 53 храми й 600 каплиць. Місто прорізувалося 24 великими проспектами. Із слів Геродота висота фортечних стін Вавилона сягала до 200 ліктів (близько 100 метрів), а товщина стін дозволяла розминутися двом колісницям, запряженим чотирма кіньми. Щоправда, дані Геродота напевно дещо перебільшені, оскільки не підтверджуються археологічними розкопками.

Вавилон прославився своєю знаменитою Вавилонською вежею – храмом бога Мардука. Вона зведена за проектом ассирійського архітектора Арадаххешу в період правління царя Асархаддона. Вівтарне приміщенні цього храму прикрашалося 6-метровою золотою статуєю бога Мардука. Вона разом із золотим жертовним столом, як згадував Геродот, мала вагу понад 2,4 тонни. Висота Вавилонської вежі сягала 90 метрів. Про її будівництво в Біблії говориться як про Вавилонське стовпотворіння.

Як одне із семи чудес світу увійшли в історію так звані “висячі сади” Семіраміди. Історично так склалося, що їхнє спорудження помилково пов’язали з іменем легендарної цариці Ассирії Семіраміди (її справжнє ім’я Саммурамат). Вона жила в 1Х ст. до н.е. й була регентшею свого малолітнього сина, майбутнього царя Адад-Нерарі.

Факти ж стверджують, що знамениті сади у Вавилоні створені під час правлінні вавилонського царя Навуходоносора П (605-562 рр. до н.е), при якому відроджена Вавилонська держава досягла найвищого розквіту. Згідно легенді цар подарував своїй улюбленій дружині Амітід (Амітіїс) цілу оазу, яка нагадувала їй гірські простори Мідії, звідки вона була родом, і за якими дуже тужила в рівнинній Месопотамії.

За грецькими джерелами чотирьохярусні тераси, на яких вкладався родючий грунт і на які подавалася лопатевими водогонами вода, підтримували 25-метрові стовпи. На всіх чотирьох терасах, що звужувалися догори й нагадували формою гору, були висаджені дерева, кущі та квіти.

При Навуходоносорі Вавилон перетворився у неприступну фортецю. Його захищали чотири кільця стін. Витвором мистецтва були головні ворота, присвячені богині Іштар. За наказом Навуходоносора їх облицювали синіми кахлями та прикрасили рельєфними фігурками биків, левів та носорогів. До них вела надзвичайно красива й неприступна дорога, оточена з обох боків семиметровими стінами.

Народи Месопотамії залишили яскравий слід у розвитку світової культури. Їхня культура мала великий вплив на культурний розвиток близькосхідних та європейських народів, в тому числі на формування античної цивілізації, що стала класичним зразком для майбутніх поколінь.

3. Культурні здобутки Єгипту

Не менший слід в історії людства залишила й єгипетська цивілізація. Вона сформувалася в північно-східній Африці, в долині річки Нілу (яку місцеве населення називало Хапі). Тут на межі 1У- Ш тис. до н.е. виникла ранньорабовласницька держава Та-Кемет (в перекладі з єгипетської – “Чорна земля”). Місцеве населення неспроста дало таку назву своїй державі, оскільки завдяки розливам Нілу й наносам намулу створювалися дуже родючі землі. Це давало можливість вести високопродуктивне землеробство. 80 % додаткового продукту забезпечували добробут й процвітання держави. Пізніше греки назвали цю країну Єгиптом.

Самими знаменитими культурними пам’ятками Єгипту є його грандіозні піраміди й пишні храми, які на відміну від палаців і храмів Месопотамії збереглися й досі дивують нащадків своєю величчю. Тож неспроста єгипетські піраміди віднесені до семи чудес світу.

Єгиптяни дали світу зразки піктографічного письма – єгипетські ієрогліфи. Їх ми зустрічаємо на стінах храмів, обелісках, статуях. Сухий жаркий клімат допоміг зберегти навіть папірус, на якому писали давні єгиптяни. Назва цього матеріалу походить від назви тростини, що служила його сировиною.

Досить довго вчені не могли розшифрувати єгипетські ієрогліфи. Крім того, що ця писемність була дуже складна, секрет її ретельно оберігався жерцями і писарями й був втрачений ще в давнину.

Єгипетські ієрогліфи вдалося розшифрувати лише в Х1Х ст. завдяки так званому “Розетському каменю”. Він вивезений Наполеоном до Європи під час його єгипетського походу. На цьому камені один і той же текст написаний тричі: давньоєгипетською мовою, потім пізнішим її спрощеним варіантом і добре відомою давньогрецькою мовою. З цим завданням справився французький вчений Франсуа Шампольон. Багаторічні дослідження дозволили йому зробити відкриття: єгипетські ієрогліфи мають декілька видів. Одні позначають слова, інші – букви чи склади. У староєгипетській писемності відсутні голосні, немає постійного напряму письма. Шампольон розшифрував це письмо й справедливо вважається основоположником науки єгиптології.

Давні єгиптяни вели літочислення за правлячими династіями фараонів. Тобто з кожною новою династією починався новий відлік років. Лише у 1У ст. до н.е. єгипетський жрець-історик Манефон розділив історію Єгипту на 3 царства: Стародавнє (існувало протягом Ш тис. до н.е.), Середнє (з кінця Ш до середини П тис. до н.е.), Нове (з середини і до кінця П тис. до н.е.). Виділяють ще пізніший період – з 1 тис. до н.е.

В основі розуміння всієї культури Стародавнього Єгипту є система релігійних міфологічних уявлень. Останні відомі завдяки наявності різноманітних джерел: релігійних текстів, поем, драм, гімнів, молитов богам, записів похоронних обрядів тощо.

Давні єгиптяни уявляли багато богів у вигляді тварин. Тобто це були вірування, пов’язані з тотемізмом. Проте надалі удаваний вигляд божеств змінюється. Вони стали зображатися головно у вигляді людей з головами тварин, рідше – у вигляді тварин з головами людей.

Поміж багатьох богів головне місце належало культу сонячного божества. Спочатку ним був бог Сонця – Ра. Проте кожне місце мало свого бога-покровителя. Зокрема, у Фівах особливо шанували бога Амона. Перенесення за часів Середнього царства столиці з Мемфіса до Фів спричинило об’єднання двох вищеназваних культів. Відтак склався образ одного бога – Амона-Ра.

В епоху Нового царства фараон Аменхотеп 1У провів релігійну реформу. Він скасував політеїзм (багатобожжя) й увів монотеїзм – культ єдиного бога. Ним запровадилося поклоніння всемогутньому сонячному диску – богу Атону. Ці нововведення змусили його поміняти й своє ім’я (що означало “Амон задоволений”) на Ехнатон (“Корисний для Атона”). Фараон намагався увіковічити ім’я нового бога і в назві спеціально побудованої нової столиці, що отримала назву Ахет-Атон. Але після смерті Ехнатона жерці відновили культ Амона-Ра.

Великою повагою користувався загальноєгипетський культ бога вмираючої і воскресаючої природи Осіріса. Він був тісно пов’язаний із основним способом господарювання єгиптян – землеробством. Сівба вважалася похоронами зерна – Осіріса, поява перших сходів – його відродженням. Така тимчасова загибель Осіріса зробила його й царем потойбічного світу.

У житті давніх єгиптян вирішальними були уявлення про смерть і потойбічний світ. Вони вважали життя тимчасовим існуванням людини, а смерть після нього – вічним продовженням земного життя. Проте щоб вічно жити після смерті, потрібно було виконати спеціальні ритуали.

У релігійному уявленні єгиптян людина мала дві душі. Одна із них на ім’я Ба в момент смерті у вигляді птаха з людською головою покидала тіло. Для оживлення померлого і надання йому безсмертя потрібно було, щоб душа повернулася до тіла, яке не розклалося. Для цього тіло муміфікували. Друга душа Ка – примарний двійник покійного. Вона мала перебувати у скульптурних зображеннях покійного, що знаходилися у гробниці. Звідси йшов звичай робити з померлого посмертні маски і залишати їх у гробниці. На думку єгиптян для щасливого потойбічного існування небіжчик повинен був мати усі речі, якими користувався при житті. Відтак їх і клали у гробниці. Але у жертву не приносили людей, лише залишали в могилах скульптурні зображення родичів, слуг, рабів.