96700 (Українсько-словацькі відносини: формування системи міждержавного співробітництва (1990-ті роки)), страница 8

3.2 Проблеми гарантії прав національних меншин в українсько-словацьких стосунках

Вивчення питань еволюції української та русинської меншин у Словаччині і словацької - в Україні української історіографією розгорнулося з початку 1990-х років. З-поміж робіт, виданих в Україні і СР впродовж останніх років щодо становища словацької національної меншини в Україні та української і русинської - в СР і українсько-словацького співробітництва з гарантії прав цих етнічних спільнот, логічно виділити декілька основних груп праць історичного та історико-етнологічного характеру: перша - спеціальні монографічні видання, з-поміж яких заслуговують особливої уваги праці ужгородських вчених М. П. Макари та І.Л. Миговича [25.-С.207]; друга - матеріали різноманітних, в т. ч. міжнародних наукових конференцій і семінарів, деякі з яких були спеціально присвячені питанням національних меншин на прикордонних територіях України і Словаччини [43.-С.67-71]; третя - роботи словацьких вчених з історії та сучасності національних меншин в СР, насамперед публікації наукових співробітників М. Гайдоша і С.Конечного Інституту суспільних наук САН з проблем української і русинської меншини в СР ; четверта - дійсно конкретно-історична, -видання словацьких культурно-національних товариств в Україні - Матіци Словенської на Закарпатті, Ужгородського товариства словаків та інших, культурно-національних організацій української і русинської меншини в СР Союзу русинів-українців, Русинської Оброди та інших. Окрему групу робіт складають видання щодо правових гарантій реалізації прав національних меншин в Україні та СР та етнологічні теоретичні розробки [26.-С.316]. Але публікацій щодо практичного здійснення словаками в Україні і русинами та Українцями в Словаччині своїх прав - в українській історіографії поки що недостатньо. Тому автор дисертації вважала необхідним висвітлити у 2-х спеціальних статтях деякі аспекти впливу двохстороннього співробітництва України і СР на становище словацької меншини в українсько-словацькому прикордонні [68;71.-С.122-129].

В системі українсько-словацького міждержавного співробітництва 1990-х років проблеми гарантії прав національних меншин займали важливе місце і у деякі моменти, на жаль, заграли гальмуючу роль у розвитку двосторонніх відносин між Україною і СР. Уже з перших років незалежності українська сторона у двосторонніх стосунках досить різко реагувала на специфічні процеси етнічного самоусвідомлення та самовизначення окремих спільнот на межуючи прикордонних територіях України і Словаччини. Особливо негативно Київ ставився до розколу українськомовного населення Словаччини, насамперед Пряшівщини на українську і русинську етнічні групи (національні меншини). Де-юре ці дві етнічні спільноти булим визнані самостійними ще федеральною Чехословаччиною в 1991 р. під час проведення загальнодержавного перепису населення. У 1996 р. уже незалежна Словаччина офіційно визнала кодифікованою "русинську мову". Центральні державні органи вважали небажаним вплив цих внутрішньословацьких етнічних процесів на сусіднє із Словаччиною Закарпаття. Як в СР, так і на прикордонних з нею західноукраїнських територіях етап своєрідного "русинського відродження" розглядався Києвом виключно як прояв "політичного русинства", котрий є виявом автономізму або і сепаратизму, що може загрожувати суверенітету і територіальній цілісності молодої української держави. Негативним фактом, який підтверджував небезпідставність таких побоювань українського державного центру став факт проголошення саме у столиці Словаччини - м. Братиславі опереткового "Уряду Підкарпатської Русі", в якому були як лідери політичного русинського руху на Закарпатті, так і громадяни СР. Це серйозно зашкодило двохстороннім міждержавним відносинам і привело до того, що тривалий час - і в 1993-1994 pp., і в другій половині 1990-х років співробітництво у справі взаємних гарантій прав національних меншин між Україною та СР майже було паралізованим. На два роки (з 1998 р.) була взагалі заморожена робота міжурядової українсько-словацької комісії з питань культури, освіти і національних меншин.

Співробітництву України і СР у міжетнічній сфері в 1990-ті роки заважало певним чином і досить повільне впровадження в обох країнах загальноєвропейських норм гарантії прав національних меншин. Зокрема, визнання двома державами обов'язковості положень рамкових конвенцій Ради Європи щодо захисту прав національних меншин і підтримки мов національних меншин та регіональних мов тощо. Досить повільно і суперечливо йшло також становлення українського і словацького законодавства, спрямованого на організаційно-правове регулювання міжнаціональних відносин. Проблемними для обох молодих держав у 1990-ті роки залишалися питання державної мови і законодавчого регулювання у сфері використання мов через значну частку угорців серед населення СР і росіян - в Україні. Тобто, в правовій сфері, в т. ч. щодо гарантій для національних меншин і для української, і для словацької держави був впродовж 1990-х років був комплекс схожих нерозв'язаних проблем. Однак, українські державні органи набагато швидше, ніж словацькі, спробували комплексно вирішити питання, схваливши законодавчі положення з гарантії прав національних меншин. У 1991 р. українська держава декларувала рівні права всіх національностей, а в 1992 р. в Україні було схвалено спеціальний закон про національні меншини. Словацькі державні органи лише у 2002 р. визнали необхідність такого ж законодавчого акту і почали розробку закону про національні меншини в Словаччині.

Система міжетнічних стосунків та гарантій прав національних меншин в Україні після здобуття нею незалежності регулюється цілісним комплексом законодавчих та інших правових документів. Основними з-поміж них є наступні: Конституція України (06.1996), "Декларація прав національностей" (1.11.1991),Закон України "Про національні меншини в Україні" (25.06.1992), Закон України "Про біженців" ( 24.12.1993), Закон України "Про громадянство України" (04.1997), Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" (21.05.1997) та ряд інших законодавчих актів.

Згідно із положеннями українського законодавства, схваленого в 1991-2002 pp., представникам усіх національностей гарантуються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Законодавчо забезпечуються права на всебічний розвиток національних меншин. У відповідності із Статтею 11 Конституції України: "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України".

В Конституції України закріплено також положення про заборону будь-якої дискримінації представників національних меншин. Так, у Статті 24 вказано, що в Україні не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак, гарантуються рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права, свобода розвитку етнічної самобутності. А Статтею 10 Конституції гарантується вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин в Україні.[Див.дод.6].

Ще в перші роки свого незалежного існування українська держава забезпечила формування законодавчої та іншої нормативно-правової бази, яка безпосередньо регулює становище і гарантію прав представників національних меншин в Україні. У 1992 р. Верховною Радою України було схвалено спеціальний Закон України "Про національні меншини в Україні" (Закон 1992 p.). Мета цього закону, як вказується в преамбулі його тексту - гарантування національним меншинам в Україні права на вільний розвиток.

Статтею 3 Закону визначено загальну і досить широку дефініцію "національна меншина": "До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою".

Таке тлумачення поняття "національна меншина", закріплене положеннями Закону, має з одного боку не досить чіткі рамки, що з правового погляду не зовсім позитивно. Але з іншого - вагомий плюс, так як жорстко не обмежує можливість віднесення окремих громадян та їх груп до тих чи інших національних меншин чи самоідентифікацію їх із приналежністю до таких меншин. Це також не обмежує штучними правовими рамками громадянську ініціативу представників національних меншин і не стримує самостійну активність культурно-національних товариств.

Водночас, Стаття 11 Закону 1992 р. гарантує громадянам України право вільно обирати та відновлювати національність. Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається. Держава гарантує забезпечення індивідуальних прав представників національних меншин. Згідно із Статтею 1 Закону "Про національні меншини в Україні", Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості і самовиявлення. При цьому, при забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини. Водночас, представники національних меншин, юс і всі громадяни України, повинні дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати цінності державотворчого українського народу та інших національних меншин. Тобто, українське законодавство розглядає представників національних меншин насамперед як громадян України і складову частину українського суспільства. Індивідуальні права і свободи представників національних меншин забезпечуються державою на такому ж рівні, як і права представників титульної української нації. Разом з тим, в Україні законодавчо забезпечено і реалізацію колективних прав національних меншин. У Статті 6 Закону 1992 р. зафіксовано, що українська держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію. Під такою автономією розуміється: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Тобто, національно-культурна автономія, згідно із положеннями цього Закону 1996 p., зовсім не означає створення окремих адміністративно-територіальних одиниць національних меншин, а охоплює в основному лише гарантію їх колективних прав в сфері культури і освіти та збереження етноспецифіки меншин.

На принципах гарантії колективних прав національних меншин законодавчо забезпечено також певні пільги для використання представниками меншин своєї рідної мови, поряд із державною - українською. Згідно із Статтею 8 Закону 1992 p., у роботі державних органів, громадських об'єднань, а також підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях, де більшість населення становить певна національна меншина, може використовуватися її мова поряд з державною українською мовою.

Аналіз законодавчої бази України щодо гарантії прав і розвитку національних меншин засвідчує існування достатньої правової бази для збереження специфіки і невеликої словацької спільноти, представники якої мешкають в основному в прикордонній з СР Закарпатській області. Закарпаття є одним із найбільш поліетнічних за складом населення регіонів України. [71.-С.130].(Див.дод.3;4).

Чисельність словацької національної меншини скорочується. В останній час це пов'язано і з виїздом частини етнічних словаків з України до СР. Динаміка словацького населення в Закарпатській області, згідно з офіційними даними переписів населення наступна: 1959 р. - 12 299 чол. (1,3% населення), 1970 р. - 9 573 чол. (0,9%), 1979 р. - 8 245 чол. (0,7%), 1989 р. - 7 329 чол. (0,6%), 2001 р. - 5 695 чол. (0,5%)

Але, згідно з даними культурно-національних товариств словацької меншини, на Закарпатті зараз проживає значно більше осіб словацької національності, ніж зафіксовано офіційною статистикою України, їх чисельність досягає нібито 15-17 тис. чол. [21.-С.60]. Сучасне національне відродження словаків на Закарпатті розпочалося із усамостійненням України і Словаччини. Важливу роль у ньому грають культурно-національні товариства словаків краю. Найбільш авторитетними серед них є: Об'єднана культурно-освітня організація "Матіца Словенска на Закарпатті", заснована у 1994 p., Товариство словаків Закарпаття імені Л. Штура, Ужгородське товариство словаків, Обласне товариство словацької інтелігенції, Закарпатське обласне культурно-просвітнє товариство словацьких жінок "Довіра" та інші.

Найбільшою словацькою культурно-освітньою організацією на Закарпатті є створена в м. Ужгороді в листопаді 1993 року "Матіца Словацька", яка об'єднує на сьогоднішній день вісім первинних організацій, розміщених в місцях компактного проживання словацької меншини. Загальна чисельність цієї організації складає близько 300 членів. Вона має друкований орган на двох мовах - "Podkarpatsky Slovak", який висвітлює її роботу, розкриває проблематику сучасного стану словацької національної меншини як в регіоні, так і в Україні в цілому [6.-С.35-38]. Важливим засобом інформації для національних меншин є радіо та телебачення. В січні 1996 року була створена обласна об'єднана телерадіо редакція передач словацькою мовою. З 1993 року і до недавнього часу телепередачі виходили в ефір нерегулярно. Вказана редакція зараз має щоденну 30-хвилинну телепередачу "Словенські погляди", а на радіо - кожну другу та четверту п'ятницю місяця на протязі 50-ти хвилин виходить передача "Словацький калейдоскоп", а також 50-хвшшнна спільна передача з українською, угорською та румунською редакціями - "Радіо - 2000".