96164 (Міжнародні фінансово-кредитні організації та їх аналіз), страница 4

В Україні, починаючи з 1992 р., формується система валютного регулювання і валютного контролю, спрямована на забезпечення фінансової стабілізації, зміцнення грошової одиниці – гривні. Цей процес відбувається в складних соціально-економічних умовах, здійснюється суперечливо, часом непослідовно, що відображає перехідний характер ринкової трансформації економіки і демократизації всього суспільства [62, c. 185].

Інструменти прямого регулювання передбачають досягнення цілей фінансової політики, які знаходять свій вираз в контрольних, планових показниках. Контроль над величиною ставки банківського проценту, обмеження, що запроваджуються на міжбанківському ринку встановленням законом норм ліквідності, пряме кредитування та квотування позичкових операцій на міжбанківському ринку – усе це приклади регулювання методами прямого монетарного контролю. Інструменти непрямого контролю дають більш ефективний результат порівняно з інструментами прямого монетарного контролю. Тому більшість індустріально-розвинутих країн не вважають за доцільне здійснювати регулювання за допомогою інструментів прямого контролю [9, c. 207].

Діапазон фінансових інструментів досить широкий, охоплює і непряме фінансування (субсидіювання) експортного та імпортозаміщуючого виробництва, державне кредитування експортно-імпортних операцій тощо [47]. В перехідних умовах актуальність застосування в ряді ключових областей впродовж певного періоду заходів прямої державної фінансової підтримки зумовлюється важливістю фінансування масштабних структурних перетворень в напряму росту міжнародної конкурентоспроможності. В сфері зовнішньоекономічної діяльності шляхом прямих субсидій держава фінансує експортні програми, капітальні вкладення в експортне та імпортозаміщуюче виробництва, освоєння нових видів продукції, впровадження у виробництво нової техніки, підготовку кадрів. Держава також видає експортерам прямі субсидії (експортні дотації) для покриття різниці між високою внутрішньою ціною товару і низькою ціною аналогічного товару на світовому ринку або для компенсації частини витрат експортерів.

Іншим важливим інструментом фінансової політики є дисконтна ставка. Регулювання економічної кон’юнктури за допомогою дисконтної ставки полягає в тому, що через зміну її величини здійснюється вплив на кредитну діяльність комерційних банків. Дисконтна (облікова) ставка – це фактично «ціна», за якою центральні банки продають комерційним банкам кредити. Підвищення центральним банком дисконтної ставки робить кредити дорожчими. І, навпаки, зниження облікової ставки робить кредити, які купують комерційні банки, дешевшими. В першому випадку, коли дисконтна ставка підвищується, комерційні банки, щоб не втратити прибутків, змушені, в свою чергу, підвищувати процентні ставки за кредити, попит на які справляють промислові, торгові та інші фірми. В другому випадку, коли ціна кредитних ресурсів стає нижчою внаслідок зниження дисконтної ставки, тоді доступ до кредитів стає більшим. Оскільки від розмірів кредитування в значній мірі залежить економічна активність, то й маніпулювання з боку центрального банку обліковою ставкою є одним із інструментів регулювання економічної кон’юнктури [62, 6].

Ще один інструмент фінансової політики – регулювання центральним банком величини резервів, які повинні приймати на безпроцентних рахунках центрального банку комерційні банки. В наш час дотримання вимог резервувати певну частку депозитів, зокрема, безстрокових, на рахунках центрального банку диктується не стільки мотивами страхування вкладів, гарантіями ліквідності банків, скільки потребами регулювання грошово-кредитної системи, здійснення ефективної монетарної політики. Механізм регулювання грошово-кредитної системи через встановлення норми обов’язкових резервів діє за такою схемою: підвищуючи норму обов’язкових резервів, центральний банк в такий спосіб призводить до зниження резервів комерційних банків. В результаті цього обмежуються кредитні можливості банків та інших кредитних інститутів, що негативно впливає на економічну кон’юнктуру ринку. З іншого боку, стиснення кредиту призводить до зменшення грошової маси в обігу, а отже, якщо в економіці мали місце інфляційні процеси, то вони почнуть згортатися.

Згідно з класифікацією Банку міжнародних розрахунків (м. Базель, Швейцарія), що застосовується у багатьох країнах, усі платіжні інструменти можна розділити на такі групи [56]:

• ті, що базуються на кредитовому переказуванні коштів: доручення про кредитовий переказ у системі «жиро»; доручення про кредитовий переказ у системі автоматизованих розрахункових палат; постійні доручення; доручення про кредитовий переказ у системі SWIFT.

• ті, що базуються на дебетових переказах коштів: векселі, чеки, прямі дебетові списання; банківські трати, інші.

• пластикові картки, що мають ознаки як кредитових, так і дебетових інструментів.

В Україні спектр платіжних інструментів, що застосовуються при безготівкових розрахунках, значно вужчий, ніж у світовій практиці, і базується переважно на кредитовому переказі коштів. Це зумовлено головним чином хронічною платіжною кризою, що охопила економіку України в перехідний період, унаслідок чого продавці товарів примушують платників здійснювати попередню оплату кредитовими інструментами. Дебетові інструменти, такі як вексель та чек, хоча і застосовуються в українській практиці, проте не набули значного поширення [56].

Важливим елементом грошових розрахунків є міжбанківські розрахунки. Вони є обов’язковою передумовою міжгосподарських розрахунків, що здійснюються між економічними суб’єктами – клієнтами різних банків або різних філій одного банку.

Для забезпечення міжбанківських розрахунків створюються спеціальні платіжні системи. Їх організація в різних країнах неоднакова, що зумовлено традиціями, рівнем розвитку банківської справи, масштабами запровадження новітніх комп’ютерних технологій у банківську практику тощо. Україна відносно недавно приступила до розбудови своєї банківської системи. Однак, вивчивши кращий світовий досвід та запровадивши найсучасніші комп’ютерні технології, вона створила досить оперативну, ефективну й надійну систему міжбанківських розрахунків – Систему електронних платежів (далі – СЕП), що відповідає світовим стандартам. Ця система розбудована на державному рівні, оскільки ініціатором і організатором її був Національний банк України. Через неї здійснюється переважна частина міжбанківських розрахунків в Україні, вона спроможна задовольнити потреби в розрахунках усіх банків [10, c. 347].

Розрахунки за участю фізичних осіб, на відміну від міжгосподарських розрахунків, які переважно виконуються в безготівковій формі, до останнього часу здійснюються в Україні переважно готівкою[43]. Традиційні інструменти безготівкових розрахунків (чеки, платіжні доручення) у цій сфері майже не застосовуються, що можна пояснити малими обсягами трансакцій окремих платників та низьким рівнем розвитку банківських послуг у країні. Проте зумовлені трансформаційними процесами в економіці надмірне розбухання готівкового обороту та істотне підвищення розміру трансакцій найзаможнішого прошарку населення викликали гостру потребу в запровадженні безготівкових інструментів у цю сферу.

Ключову роль у переведенні масових платежів на безготівкову основу відіграють пластикові картки. Самі по собі вони не є грішми і не здійснюють обігу. Вони лише є підтвердженням того, що їхні власники мають на своїх рахунках певну суму грошей, яку можуть привести в рух за допомогою карток і погасити свої зобов’язання. Тому емісія карток не збільшує загальної маси грошей в обігу. Проте вона може прискорити їх обіг, збільшити залучення готівки в банківський оборот, підвищити рівень грошово-кредитної мультиплікації, що може спричинити збільшення пропозиції грошей та інфляційні процеси.

Негативні наслідки застосування карток полягають у необхідності істотних початкових витрат на придбання відповідного обладнання та навчання кадрів з користування досить складною системою пристроїв. У подальшому зростуть і поточні витрати з обслуговування терміналів та пристроїв.

Для окремих банків застосування пластикових карток у масових платежах має такі переваги: збільшується залучення коштів, зростають кредитні ресурси банків і можливості збільшувати їх доходи; зростають доходи банків, оскільки за всі операції з картками вони стягують плату; зростає імідж банків, підвищується конкурентоспроможність тих із них, які застосовують електронні засоби платежів.

Проте перехід на карткові платежі вимагає від банків також значних первинних витрат на технічне і програмне забезпечення, підготовку кадрів, лінії зв’язку тощо.

Для банківської системи в цілому широке застосування пластикових карток у сфері масових платежів має такі вигоди [23]:

• зросте залучення грошових коштів у внутрішньобанківський оборот, посилиться керованість грошового обороту в цілому, підвищиться роль банківської системи в розвитку економіки;

• знизиться частка готівки в грошовій масі, скоротяться витрати на її друкування і забезпечення обігу (касові витрати);

• з’явиться додатковий стимул для переведення банківської справи на сучасні електронні технології, що сприятиме зростанню попиту на новітню комп’ютерну техніку, програмне забезпечення, системи зв’язку, висококваліфіковані кадри і дасть тим самим поштовх до розвитку вітчизняного виробництва і зайнятості.

Невід’ємним елементом сучасного грошового обігу є вексель. Як платіжний засіб вексель може використовуватись для погашення заборгованості між ринковими суб’єктами, запобігаючи платіжній кризі. Водночас вексель є інструментом комерційного кредиту, що виступає у вигляді відстрочення платежу за надані товари та послуги [23].

Розвиток міжнародних економічних відносин здавна вимагав уніфікації вексельного права. З цією метою проводилось кілька міжнародних конференцій, найвідомішою з яких стала Женевська конференція 1930 р. [13]. На конференції було прийнято конвенцію №358, більш відому як Женевська вексельна конвенція. Цим документом встановлювався Одноманітний закон про переказні векселі і прості векселі, положення якого країни учасниці зобов’язались прийняти як національні вексельні закони. Крім цього, на конференції були прийняті Конвенція №359 про врегулювання колізій законів про переказні і прості векселі, а також Конвенція №360 про закони про гербовий збір стосовно переказних та простих векселів.

У відповідність до женевських вексельних конвенцій привели своє законодавство більшість європейських та ряд інших країн світу, які формують женевську систему вексельного права. Разом з тим, в ряді країн вексельне законодавство базується на основі британського закону про векселі. До них належать Великобританія, США, більшість членів Британської співдружності націй. Ще ціла низка країн не приєднались ні до женевської, ні до британської системи вексельного права.

СРСР як учасник женевської конференції, у 1936 р. приєднався до женевських вексельних конвенцій, а 7 серпня 1937 р. було затверджено Положення про переказний і простий вексель, який, за винятком кількох пунктів, повністю збігається з ОВЗ. Проти прийняття даного документа не означало визнання комерційного кредиту, тому появи векселя у внутрішньому господарському обороті довелось чекати аж до кінця 80-х років [18].

Необхідність упровадження вексельного обігу закономірно постала у зв’язку з переходом України від планово-розподільчої до ринкової системи господарювання. У прийнятому у червні 1991 р. Законі України «Про цінні папери та фондову біржу» вексель було легалізовано як цінний папір, що «може випускатися і обертатись» у країні. У тому ж 1991 р. Україна підтвердила чинність Положення про переказний і простий векселі від 1937 р. Остаточно ж відкрило шлях до активізації вексельного обігу прийняття Верховною Радою України Постанови «Про застосування векселів у господарському обороті України» від 17 червня 1992 р., в якій визнається прихильність до стандартів Женевської вексельної конвенції 1930 р. [18] Розрізняють простий, переказний, комерційний, фінансовий, підроблений, дружній (приятельський), бронзовий (дутий, вигаданий) векселі.

По-перше, як і інші суб’єкти підприємницької діяльності, банки використовують векселі для оформлення своїх господарських боргів, а також для переоформлення власної фінансової заборгованості.

По-друге, трапляються випадки використання векселів, виписаних банком, для залучення ресурсів, кредитування клієнтів, організації системи розрахунків між підприємствами. І якщо практика застосування векселя в господарській діяльності банку ідентична його використанню нефінансовими компаніями, то в цих випадках можна говорити про появу специфічного продукту, який у нашій країні прийнято називати банківським векселем.

Інвестиційна діяльність банків передбачає вкладення коштів у цінні папери від свого імені і за свій рахунок. Метою інвестиційної діяльності є передусім отримання прибутку. Банки, як правило, активні інвестори на ринку державних цінних паперів, що стосується ролі банків на ринку корпоративних цінних паперів, то є істотні розбіжності в законодавстві різних країн. Залежно від ролі банків на цьому ринку умовно можна виділити три моделі організації ринку цінних паперів: банківську, небанківську і змішану [23].

Банківська модель характеризується найактивнішою роллю банків (порівняно з іншими фінансовими посередниками) на ринку цінних паперів. Вони вкладають кошти як у державні цінні папери, так і в акції та облігації не фінансових компаній, здійснюють розміщення (андеррайтинг) цінних паперів, торгують ними, тобто займаються брокерською і дилерською діяльністю, формують інфраструктуру ринку. В найбільш завершеному вигляді ця модель діє в Німеччині.

Небанківська модель (її ще називають американською моделлю) обмежує інвестиційну і посередницьку діяльність банків (депозитно-кредитних) на ринку корпоративних цінних паперів. Так, у США, згідно з законом Гласса і Стігала (1933 р.), банкам, як правило, забороняється займатися розміщенням (андеррайтингом), купівлею і продажем акцій нефінансових компаній, обмежена їх діяльність з корпоративними облігаціями [23].

Змішана модель характеризується присутністю і діяльністю на ринку корпоративних цінних паперів як банків, так і спеціальних інвестиційних інститутів.

Загалом у світовій практиці спостерігається тенденція виходу від спеціалізації банківських і інвестиційних інститутів і прагнення до універсального характеру їх діяльності, що зумовлено наростаючою конкуренцією між ними. Розвитку тенденції до універсалізації сприяє також пом’якшення адміністративних заборон на інвестиційну діяльність банків у законодавстві деяких країн (США, Канада), в яких передбачалося чітке розділення депозитно-кредитної та інвестиційної діяльності фінансових посередників [23, 37].

Конкуренція між банками та небанківськими фінансово-кредитними установами, а також всередині самої банківської системи, сприяє подальшій універсалізації банківської справи, розвитку та розширенню кола операцій та послуг, що їх може виконувати сучасний універсальний банк. Крім традиційних, базових для комерційних банків України операцій, вони виконують нові, не традиційні для них операції та послуги. До нетрадиційних для банків України операцій та послуг можна, зокрема, віднести: лізинг, факторинг, довірчі (трастові) послуги, операції з дорогоцінними металами; гарантійні, посередницькі, консультаційні та інформаційні послуги, фінансовий інжиніринг [37]. В Україні значна частка нетрадиційних операцій та послуг не набула широкого застосування в практичній діяльності комерційних банків. Передусім це пов’язано з повною відсутністю чи недосконалістю існуючої законодавчої бази. Яка регулює здійснення таких операцій або надання послуг, а також із сучасним станом економіки країни.