60407 (Геноцид голодом на Вінниччині (Поділлі) у 1932-1933 рр.: передумови, причини та наслідки), страница 7

Таким чином, державне обов’язкове окладне страхування селянства, як один із задіяних більшовиками механізмів експропріації власності в українському селі, становило для селянського господарства непомірно велику суму - до 400 крб. за рік і також відіграло злочинну роль в економічному розоренні селянських господарств України.

1.8 Одноразовий збір на культурне будівництво

Черговим обов’язковим платежем для українського селянства, в період руйнації сільського господарства, став „Одноразовий збір на культурне й господарське будівництво в містах”.⁸⁴

Для заохочення місцевих експропріаторів, більшовицька влада дозволила з 1931 р. частину зібраних грошей, при умові виконання плану, залишати в бюджетах міст і селищ.⁸⁵

Планові ж, фінансові завдання одноразового збору не поступалися іншим платежам, які влада зобов’язала сплачувати, насамперед, селянство. Так, на 1931 р. для Брацлавського району Поділля вони були такими (подані не всі види оподаткування, в тисячах крб.).⁸⁶

Дані таблиці свідчать, що грошова сума одноразового збору була шестизначною і приблизно такою ж, як і суми на сільськогосподарський податок, самооподаткування, державне страхування, паї споживчої кооперації. Для селянського господарства – це обов’язкова сплата ще 100-200 крб.

Стягнення коштів з населення України на одноразовий збір також були примусовими. 5 лютого 1931 р. інформаційний сектор РНК УСРР надіслав усім райпарткомам КП(б)У телеграми Народного Комісара фінансів УСРР Рекіса з вимогами: „Стан підготовки до стягнення одноразового збору в багатьох місцях не забезпечує одержання 10 лютого першого внеску... Прискорити вручення повідомлень всім платникам, забезпечивши негайне вживання заходів примусового стягнення..., особливо щодо нетрудових груп людності...”⁸⁷

Місцеві партійні та виконавчі органи влади доповідали 15 лютого 1931 р. керівним інстанціям про складність реалізації одноразового збору серед сільського населення. Так, селяни Брацлавського району реагували на даний збір коштів таким чином: „В селі Чуків відмовилася від одноразового збору Марченко Настя – середнячка; в селі Бугаків категорично відмовляються сплачувати кошти бідняки, мотивую це тим, що вони звільнені від сільськогосподарського податку і повинні бути звільнені і від одноразового збору; в селі Бортники колгоспниця Шевчук Гафія – вдова, висловила невдоволення збором, акцентуючи на тому, що члени колективів не мають можливості його сплатити; в селі Перепеличе бідняк Циганчук Василь гірко висловився: „Я одноразового збору не внесу, нехай у мене дітей забирають”... В селі Перепеличе середняк, член колгоспу Федик Терен промовив: „Тепер мені нічого не страшно, нехай обкладають, з нас же 7-м шкур не здеруть, раніше нас стригли, а тепер і бідноту...”⁸⁸

Протягом 1932-1933 рр., незважаючи на високу смертність селянства від голоду, ситуація з реалізацією одноразового збору не змінилася, влада продовжувала відбирати в голодуючих останні кошти та продовольство. Так, секретар Вінницького обкому КП(б)У Чернявський в терміновій телеграмі до секретарів райпарткомів від 21 листопада 1932 р. зазначав: „Уряд затвердив одноразовий податок..., протягом грудня повне одержання податку... Негайно відкличте мобілізованих фінробітників. Забезпечте класову чіткість проведення податку не послаблюючи виконання плану мобілізації коштів і до нарахування нового податку забезпечте повне одержання всіх сільських обов’язкових платежів.⁸⁹

17 грудня 1932 р. Нарком фінансів УСРР Рекіс в доповідній записці до секретаря ЦК КП(б)У Хатаєвича, повідомляв: „ Надходження складають біля 4 мільйонів крб. (8 % плану)... Ці показники свідчать про те, що кампанія по достроковому визискуванню одноразового збору не розгорнута в більшості областей... В зв’язку з цим, приймаючи до уваги велике значення даного податку для касового збору, прошу підписати телеграму областям. Зокрема, вважаю за необхідність в телеграмі підкреслити недостатнє використання місцями наданого права збільшувати податок по відношенню до злісних конрактантів”.⁹⁰

Подані документи свідчать, що більшовицька влада наприкінці 1932 р., в час національної трагедії – наростаючого голодомору, знаючи про це і усвідомлюючи масштаби біди, своїми діями її прискорила. Запровадивши технологію дострокового одноразового збору протягом грудня 1932 р., план виконання якого був розрахований на весь господарський - 1933 р., влада, тим самим, остаточно прирекла українське селянство на голодне вимирання. Адже в грудні 1932 р. були вивезені і всі посівні фонди в рахунок хлібозаготівель, а також в даному місяці започаткує своє верховенство в Україні паспортний режим, змусивши селянські сім’ї вмирати від голоду в своїх селах, так як залишати їх, щоб врятуватися, було заборонено.

Загалом, підсумовуючи аналіз задіяних більшовиками обов’язкових фінансових платежів в українському селі протягом 1927-1933 рр., можна констатувати: по-перше, розмір виплат за вказані шість років на них зріс у кілька разів і становив на кінець 1931-1932 рр. в середньому 1100-1300 крб. (не враховані „експертні” господарства). А в зв’язку з тим, що прибутки селянства далеко не досягали зазначених сум (рентабельне господарство – 500-600 крб.), сплатити їх було неможливо; по-друге, за несплату хоча б одного виду податку, селяни піддавалися політичним і економічним репресіям, фізичному насиллю – це змушувало їх зменшувати ефективність господарств, з метою зменшення суми фіскальних завдань; по-третє, розпочавши експропріацію селянської власності в 1927-1928 рр. з більш заможних селян, використавши при цьому, так звану, „класову боротьбу”, на початку 1931 р. більшовики вдалися до масового нищення всього селянства, як одноосібників, так і колгоспників, в тому числі і бідноти; по-четверте, руйнація сільського господарства, як одноосібного, так і колективного, відбувалася систематично наростаючи (фінансові визискування тривали і в 1932-1933 рр.), цілеспрямовано створюючи умови для економічної катастрофи і, як наслідок - Голодомору в Україні.

1.9 Колективізація та розкуркулення в Україні у 1929-1933 рр

Примусова колективізація в українських селах здійснювалася більшовиками всупереч волі переважної більшості селянства, яке бажало працювати самостійно на своїй землі власними засобами виробництва. Змушуючи селян працювати колективно, відбираючи у них без відшкодування результати їхньої праці та роками нажиту власність, сталінський режим тим самим викликав невдоволення і гнів. Більшість селянства України, як і Поділля, ігнорували суцільну масову колективізацію 1929 р. і чинили стійкий опір більшовицьким насильницьким заходам.

Офіційне рішення про початок суцільної колективізації (суцільна колективізація – це експропріація майже всієї селянської власності: землі, реманенту, худоби, навіть – птиці)⁹¹ було прийняте на Листопадовому 1929 р. пленумі ЦК ВКП(б). Пленум закликав усі партійні зусилля направити на те, щоб вже протягом найближчих двох років в основному завершити колективізацію сільського господарства в країні.⁹²

Партійне керівництво України на чолі з генеральним секретарем ЦК КП(б)У Косіором не тільки підтримало дане рішення, але й визначило ще більш стислі строки: суцільну колективізацію в Україні провести протягом одного року.⁹³

Саме штурмовщина проведення колективізації та вимога Сталіна і його оточення організовувати тільки комуни (усуспільнення практично всієї власності селянина та ліквідація ринкових відносин), як найвищу форму „колгоспного руху”⁹⁴, призвели до великомасштабної руйнації економічних засад сільського господарства.

У такій ситуації, коли колективізація насаджувалася силоміць „з верху”, а куркуля не можна було „підпускати до колгоспу на відстань гарматного пострілу”⁹⁵, вже наприкінці 1929 р. селянський опір в Україні (вбивства та побиття активістів, підпали, „баб’ячі бунти”) зріс у порівнянні з 1927 р. в чотири рази.⁹⁶

Опір селян колективізації мав різні форми. Він був неорганізованим, але сильний масовістю. Остання допомагала селянам долати страх перед розкуркуленням. Особливо дошкуляли місцевій владі так звані „баб’ячі бунти”: селянки, яким нічим було годувати дітей, відстоювали своє право на власну корову, дрібну худобу, птицю.

Збройний опір не набув великого поширення в степовій зоні України, де партизанським загонам було важко діяти, але він був потужним на Поділлі, насамперед, в лісистій місцевості. Тільки в одному Вінницькому окрузі протягом січня-березня відбулося 416 антирадянських виступів селян (дані таблиці по районах Вінницького округу):⁹⁷

В другій половині лютого-березні 1930 р. став мінятися характер масових селянських виступів. Вони стали організованішими і більш тривалими в часі, набули відкритого опору владі. А події в Бердичівському та Шепетівському округах, Вінницькому, Кам’янець-Подільському, Могилів-Подільському, Тульчинському округах Поділля, де антирадянські збройні виступи тривали по кілька днів, набувши характеру бойових дій (більшовики були змушені кинути проти повсталих війська ДПУ), стали підтвердженням наростаючого кровопролиття в ході громадянської війни з українським народом.⁹⁸

Взимку-навесні 1930 р. практично вся територія України була охоплена полум’ям селянських повстань. Так, з 20 лютого до 2 квітня 1930 р. в 41 окрузі республіки було зафіксовано 1718 масових виступів селян: з них 25 у Кам’янець-Подільському, 41 – Могилів-Подільському, 68 – Вінницькому, 146 – Тульчинському, 251 – Шепетівському округах. ⁹⁹

У кровопролитному протистоянні з військами ДПУ (тільки наприкінці січня 1930 р. в українське село було мобілізовано додатково 29 939 співробітників ДПУ)¹⁰⁰, міліцією, озброєними партійно-комсомольськими загонами загинули сотні українських селян. Г. Орджонікідзе, який у цей час перебував в Україні з місією „виправити становище”, у своїх записах констатував: „В трьох округах: Тульчинському, Шепетівському і Могилівському справжні повстання селян. Повстання придушено зброєю, застосувавши кулемети, а в окремих місцях, і гармати. Убитих і розстріляних – 100, поранено декілька сотень. Ці райони переважно з бідняцьким населенням...”¹⁰¹

Масовість і завзятість антирадянських селянських виступів в Україні не могла не хвилювати більшовицьких вождів, тим паче зростала загроза непокори владі серед територіальних частин Червоної армії, в основному - селянської. Усвідомивши величезну небезпеку для свого існування, тоталітарний режим вирішив прискорити кампанію з розкуркулення та депортацій селянства, як один із засобів придушення опору.

До цього спонукала більшовицьку владу також і криза будівництва колгоспного ладу. Так, в Україні кількість колективізованих господарств навесні 1930 р. становила 27 %.¹⁰² В деяких районах Поділля – 15 %.¹⁰³

В наукових працях серед причин „ліквідації куркульства як класу” більшовиками розкуркуленням, визначені такі: економічна – експропріація селянських коштів у державну казну, а також на колгоспне будівництво (будівлі, майно та реманент); соціальна – ізоляція „куркулів” від основної частини селянства; політична – ліквідація „дрібного сільського буржуа” на селі була необхідна в зв’язку з неможливістю його використання для побудови комуністичного суспільства, а також прискорювалася перспектива більш широкого втягнення частини колгоспного селянства в майбутні більшовицькі акції; психологічна – формування у свідомості населення образу „ворога народу” в особі „куркулів” та „підкуркульників”.¹⁰⁴

У совокупності всі ці причини слугували для селянства, яке, ще не зазнало репресій, застереженням і не залишало для них вибору: якщо не в колгосп, то – на виселення.

Розпочалася масова акція „ліквідація куркуля як класу” в січні 1930 р., згідно постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня „Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву”: більшовицька тоталітарна держава, прийнявши дану постанову, перейшла від політики обмеження куркуля до політики його фізичного знищення.¹⁰⁵

Особлива роль у „ліквідації куркуля як класу” відводилася органам ДПУ. 11 січня 1930 р. заступник голови ДПУ СРСР Г. Ягода (фактично керівник даної інституції, у зв’язку з недугою Менжинського), у циркулярі до керівників відповідних республіканських структур, вказував: „Куркуль як клас повинен бути знищений... Якщо ми швидким, рішучим ударом, як під час хлібозаготівель, не нанесемо удару до початку весняної посівної кампанії, будемо мати ряд суцільних повстань і зрив кампанії. Нам потрібно до березня-квітня розправитися з куркулем, раз і назавжди зламати йому хребет..., в першу чергу необхідно розробити міри репресивно-адміністративного характеру, а саме: „СОУ” (секретний відділ управління) повинно опрацювати області, звідки негайно потрібно виселяти, заарештовувати, відправляти у концтабори куркульню. Підхід такий” 1) особливо злісних – у концтабори, сім’я виселяється; 2) куркуль, який проводить антирадянську агітацію – на виселення... з сім’ями у райони Крайньої Півночі та пустинні місця Казахстану...”¹⁰⁶

24 січня 1930 р., секретар ЦК КПУ С. Косіор надіслав у всі округи України телеграми-директиви з категоричною вимогою до виконання (враховуючи важливість даного документа – подається повністю): „Блискавка. Харків. 2026, 300, 24/1, 11, 56. Вінниця, окрпарткому. Повідомляється постанова ЦК від 23 січня 1930 р., по-перше, негайно розпочати заходи проти куркулів з таким розрахунком, щоб до 15 березня їх в основному завершити; по-друге, заходи провести в першу чергу в прикордонних округах і районах суцільної колективізації; по-третє, підготовку в селах розпочати з 1 лютого, протягом 2-3 тижнів підготувати бідняцько-середняцьку масу, а потім приступити до проведення міроприємств; по-четверте, розкуркуленню повинно бути піддано біля 150 тисяч господарств по всій Україні, з них біля 60 тисяч підлягають виселенню за межі України, інші, після конфіскації майна, розселені у районах свого проживання; по-п’яте, проведення заходів у районах суцільної колективізації повинно відбуватись наступним чином: а) представники районних трійок, за участю сільських працівників, складають особові списки куркулів, яких необхідно розкуркулити, а також – до виселення; б) у селах питання про заходи проти куркульства і персональні питання виносять спочатку на обговорення організованої і не організованої бідноти, потім проводиться робота серед середняків, поетапно і тільки після підготовки, питання виноситься на занальні збори колгоспу; в) рішення колгоспів затверджуються сільськими радами і райвиконкомами, у тих місцевостях, де сільські ради не сприяють проведенню заходів проти куркульства, такі сільські ради переобираються; г) у селах, де ще немає колгоспів, робота проводиться таким же чином, з тим, щоб у процесі цієї роботи створити колгосп; по-шосте, в округи і райони суцільної колективізації негайно відправляються витримані, надійні люди, спроможні забезпечити через бідняцько-середняцькі маси розкуркулення; по-сьоме, Наркомюст дає вказівки на основі яких законів можна проводити дане міроприємство, до видання спеціального закону з цього питання; по-восьме, з ЦК в округи надсилаються примірні контрольні цифри про куркулів взагалі і яких потрібно вислати, за основу цих цифр беруться дані Наркомфіну і Наркомторгу; по-дев’яте, розпочати негайно в центральній і місцевій пресі політичну підготовчу кампанію проти куркуля за проведення розкуркулення; по-десяте, по відношенню до районів нацмен (німців, болгар та ін.), розробити особі директиви. Секретар ЦК КП(б)У Косіор. НР 042286/9”.¹⁰⁷