60407 (Геноцид голодом на Вінниччині (Поділлі) у 1932-1933 рр.: передумови, причини та наслідки), страница 5

Якщо взяти до уваги, що для більшості українських селянських господарств у 1928 р. прибуток становив 500-600 крб.,⁴¹ стає зрозумілим – більшовицька влада могла притягнути до „експертного” оподаткування майже кожне селянське господарство.

Репресії проти селян-„експертників” ще більше посилилися з початком насильницької суцільної колективізації сільського господарства. 5 лютого 1930 р. Політбюро ЦК ВКП(б) в постанові „Про сільськогосподарський податок на 1930/1931 рр.” констатувало: „По відношенню до куркульських господарств. 1. Притягнути до індивідуального оподаткування всі явно куркульські господарства, відмінивши в існуючому законодавстві визначення „багатих куркулів”. Загальну кількість куркульських господарств, які підлягають індивідуальному оподаткуванню, в середньому по Союзу визначити у 3 %. 2. Заробітну плату членів господарств, оподаткованих індивідуально, включати в оподаткований прибуток повністю, якщо вони приймають участь в господарстві або мають у ньому земельний наділ. 3. Всі перераховані в законі про єдиний сільгоспподаток пільги не надаються господарствам, які оподатковані в індивідуальному порядку”.⁴²

Не зважаючи на те, що вже десятки тисяч індивідуально оподаткованих селянських господарств було розорено, кремлівська влада ставила завдання на 1930 р. визначити ще 3 % „куркульських” господарств, тим самим прирікаючи нові селянські господарства на розкуркулення.

Офіційна позиція з цього питання відкрито проголошувалася на сторінках партійної преси. Так, газета „Пролетарська правда” в номері від 22 січня 1930 р. стверджувала, що „знищення соціальної бази українського націоналізму – індивідуальних селянських господарств – є одним із основних завдань колективізації в Україні”.⁴³

Усі націоналістичні „куркульські”, індивідуально оподатковані „експертні” селянські господарства, потраплять до першої масової п’ятивідсоткової хвилі розкуркулення (лютий-березень 1930 рр.⁴⁴ Але на цьому більшовики не зупиняться, нищення селян-одноосібників, а з 1931 р. і колгоспників, систематично продовжуватиметься і протягом наступних 30-х рр.

Так, 15 лютого 1931 р. до Народного Комісаріату фінансів УСРР надійшов циркуляр Наркомфіну СРСР такого змісту: „У зв’язку з явно недостатнім виявленням кількості куркульських господарств, Уряд Союзу в постанові від 23 грудня 1930 р. визнав результати оподаткування куркульських господарств с/г податком в індивідуальному порядку незадовільними і запропонував урядам союзних республік „зобов’язати місцеві ради та виконавчі комітети прийняти міри по виявленню всіх куркульських господарств і оподаткуванню їх с/г податком в індивідуальному порядку, з тим, щоб закінчити визискування податку з куркульських господарств не пізніше 15 січня 1931 р. Першого січня НКФ Союзу телеграфно запропонував Вам надати до 15 січня попередні підсумки довиявлення, а до 25 січня доповісти про остаточні підсумки оподаткування куркульських господарств... Неотримання протягом кількох днів цих повідомлень ставить нас перед необхідністю порушити в Колегії НКФ СРСР конкретно питання про притягнення винних до відповідальності”.⁴⁵

Уряд Української СРР, миттєво відреагувавши на вимоги Москви, цим ще більше загострив ситуацію - спровокувавши класову боротьбу в колективних господарствах, коли запропонував місцевій владі виявляти „куркулів” у колгоспах Так, в лютневій 1931 р. постанові РНК УСРР йшлося: „РНК ухвалила висловити догану Президіям Знаменського, Єлісаветградського, Великоолександрівського, Махнівського, Андрушківського та Снігурського райвиконкомів і Бердичівській міськраді за невиконання директив Уряду про виявлення та оподаткування куркульських господарств. РНК пропонує спільно з організаціями КНС та спілки Рабземлісу негайно виключити з колгоспів та притягнути до індивідуального оподаткування куркулів, в разі їх виявлення у складі колгоспів”.⁴⁶

Як засвідчує постанова, більшовики нищили не тільки одноосібників, пошук ворога-„куркуля” відбувався і в колгоспах, а отже, кожна українська селянська родина могла бути піддана репресіям, що і відбувалося в Україні – відбувалася багаторічна війна з усім українським селянством.

У 1932-1933 рр. процес масових виключень селян з колгоспів та віднесення їх до „експертників” з подальшим розкуркуленням продовжувався. Так, в селах Джуринського району Вінницької області з колгоспів виключали бідняків, і середняків (по 10-20 господарств), відбираючи у селян останє майно та продукти.⁴⁷ Такі ж події відбувалися і в Городоцькому районі (тепер Хмельницька обл.), де в районну прокуратуру кожен день протягом червня-липня 1932 р. надходило від 150 до 200 скарг селян, вигнаних з колгоспів та віднесених до „експертників”.⁴⁸

Масовими були і знущання над селянами в ході фіскальних та продовольчих реквізицій, зокрема, в червні 1932 р. у селі Хоменки Шаргородського району голова сільради Пецік разом з райуповноваженим Подуном, відібравши все майно у сім’ї бідняка Чайковського, протримали останнього в погребі двоє суток. Були спроби згвалтувати дружину Чайковського, його самого кожен день катували, „тримаючи в одній руці наган, а другою наносячи побої”.⁴⁹

Подібна ситуація мала місце і в селах Липовецького району, де місцева влада, за несплату податків, відносила селянські господарства до „експертних” і масово їх розкуркулювала.⁵⁰

Таким чином, індивідуальне „експертне” оподаткування селянства, що широко використовувалося більшовицькою владою протягом 1928-1933 рр., слугувало для неї як методом фіскального визискування українського селянства, так і механізмом остаточного розорення селянських господарств (одноосібників і колгоспників) В період насильницької суцільної колективізації та кампанії „ліквідації куркуля як класу” воно ще більше посилилося і стало одним із чинників посилення голоду.

1.6 Державні позики

Наступною формою фіскального визискування більшовиками українського селянства стало запровадження системи державних позик. Насамперед, значна увага органів влади, в справі масштабних реквізицій багатомільйонних коштів в українському селі, приділялась розгортанню і виконанню державної внутрішньої позики на індустріалізацію народного господарства СРСР. Дана шестивідсоткова позика була започаткована постановою ЦВК і РНК СРСР 24 серпня 1927 р. на суму двісті мільйонів карбованців в облігаціях, вартістю кожна – 25 крб., терміном на десять років, з 1 жовтня 1927 р. до 1 жовтня 1937 р.⁵¹

Але зазначена грошова сума виявилася недостатньою і 18 червня 1928 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли ще одну постанову „Про випуск другої Державної внутрішньої позики індустріалізації народного господарства Союзу РСР” вже на суму в п’ятсот мільйонів крб., терміном на десять років в облігаціях, вартістю кожна – 50 крб.⁵² У грудні 1928 р. цю позику збільшили ще на п’ятдесят мільйонів крб.⁵³

24 липня 1929 р. ЦВК і РНК СРСР приймають чергову постанову „Про випуск третьої Державної внутрішньої позики індустріалізації народного господарства Союзу РСР” на суму сімсот п’ятдесят мільйонів крб. в облігаціях, вартістю 50 крб. кожна, на десять років, з 1 грудня 1929 р. до 1 грудня 1939 р.⁵⁴

Реалізації вказаної позики розпочалася одразу. Липнева 1929 р. постанова Політбюро ЦК КП(б)У зобов’язувала: „Всім партійним організаціям негайно розгорнути широку політичну роботу за реалізацію 3-ї позики індустріалізації. Особливо велике значення має дана робота на селі, де вперше повинні мати крупну суму (41 млн.)... По відношенню до куркульських прошарків села повинні бути застосовані ті ж заходи громадського тиску через кооперацію, загальні збори селян, комісії сприяння, що і при хлібозаготівлях. Повинні бути прийняті всі міри для того, щоб до 1 жовтня шляхом реалізації позики добитися отримання нал. грошима 15 млн. карбованців, згідно директиви центру.”⁵⁵

Окружні парткомітети, відповідно, в серпні 1929 р. у директивах райпарткомам вказували: „Визнаючи, що при мобілізації коштів у населення стимулюючу роль відіграє хлібозаготівля, райпарткомам розгорнути роботу по стягненню єдиного сільськогосподарського податку, а також, розповсюдження 3-ї позики індустріалізації та збирання коштів по самообкладанню, стежучи за тим, щоб в оплату населення не здавало облігацій попередніх державних позик.”⁵⁶

Районні партійні комітети, в свою чергу, в вересні 1929 р. надіслали місцевим партійним осередкам циркуляри такого змісту: „По позиці індустріалізації. Виділити актив села, членів ЛКСМУ, вчителів, членів сільрад і правлінь усіх кооперацій і т. д. Уповноваженим з реалізації позик на кожні 10 господарств створити ударні групи із комсомольців, учителів, активу села і активу членів союзу, до 20 вересня цього року добитися повного надходження перших внесків підписувачів на облігації, комісії сприяння позики залишаються в тому ж складі, що і є, окрім уповноважених, які знову повинні бути вибрані. Всі ці, вище згадані, повинні добитися повної реалізації позики до 25.Х. цього року контрольних цифр... Пам’ятай гасло: „Ні одного двору без облігації.”⁵⁷

Змушені виконувати поставлені завдання, сільські ради в повному складі, разом з комісіями сприяння позиці (такі комісії утворювалися у кожному селі з 1929 р., на зразок комісій сприяння хлібозаготівлі), нав’язували реалізацію облігацій, по суті – змушували кожну селянську родину придбати її.⁵⁸

Застовований тиск давав результат. У доповідній від 15 жовтня 1929 р. секретаря Мурафського райпарткому Солов’я читаємо: „Про розповсюдження 3-ї позики. На 20 вересня по району підписки зібрано на суму 84565 крб., контрольне завдання було 79060 крб., виконано на 107 %...”⁵⁹

Проте не всі райпарткоми доповідали про успішне виконання розповсюдження позики. В Шаргородському районі, наприклад, на вересень 1929 р. планове завдання було виконано всього на 41 %.⁶⁰ Керівникам райпарткомів, які не стовідсотково виконували планові завдання, окружні парткомітети постійно надсилали директиви з вимогами: „Ліквідувати заборгованість по 3-й позиці індустріалізації... Негайно організувати бригади для перевірки роботи сільських та колгоспних комісій сприяння. При сільрадах організувати бригади з активістів, що виконали свої зобов’язання щодо передплати. Бригади повинні перевірити охоплення всієї сільської людности передплатою... Забезпечити негайне внесення чергових внесків колгоспниками... Негайно ліквідувати заборгованість по попередніх позиках...”.⁶¹

Таким чином, позика на індустріалізацію реалізовувалася серед одноосібників і колгоспників, для відбору грошей у селянства задіювалися комісії сприяння, сільський актив, бригади (в першу чергу – фінансових та кооперативних організацій), обов’язковим для селян було придбання облігацій і за попередні позики. Дана фіскальна позика виконувалася за всяку ціну на протязі 30-х років ХХ ст., незважаючи на те, що у селянських родин відбиралися останні копійки, посилюючи їхнє зубожіння.

Але найбільший фіскальний тиск, який продовжувався навіть в роки голодомору, відчуло українське селянство в ході реалізації більшовиками позики „П’ятирічка за чотири роки”. 3 липня 1930 р. ЦВК і РНК СРСР постановили: „Випустити державну внутрішю виграшну позику „П’ятирічка за чотири роки” на загальну суму в п’ятсот мільйонів крб... Позика випускається терміном на десять років, з 1грудня 1930 р. по 1 грудня 1940 р., в облігаціях п’ятдесят крб. кожна...”.⁶²

В наступному – 1931 році, ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову „Про другий випуск державної внутрішньої позики “П’ятирічка за чотири роки” („Випуск третього вирішального року п’ятирічки”) на суму в один мільярд шістсот мільйонів крб., терміном на десять років, номіналом у п’ятдесят крб.⁶³

Причому, більшу частину цієї величезної грошової суми, а саме – 1 мільярд 200 мільйонів крб, потрібно було реалізувати вже протягом 1930-1931 рр.⁶⁴

Безумовно, що саме ця позика максимально наблизила українське селянство до економічної катастрофи. Ще 9 листопада 1930 р., у зв’язку з відсутністю в селян грошової маси, РНК СРСР прийняв постанову про розрахунок за фінансові борги сільськогосподарською продукцією: „За директивою Уряду. Райсільбанки зобов’язані від селян – здавачів хліба та іншої продукції, приймати доручення на оплату за рахунок належних їм сум різних платежів: сільськогосподарського податку, самообкладання, внески на державну позику тощо. Ці доручення треба виконувати порядком безготівкових розрахунків...”⁶⁵

Отже, фіскальне визискування українського селянства переросло з листопада 1930 р. у продовольчі побори, які, у зв’язку з непомірними фінансовими плановими завданнями і низькою закупівельною ціною на зернове збіжжя, мали повністю виснажити українське село і неминуче призвести до голодомору.

Не зменшилися фінансові та продовольчі побори і в 1932 р. Про реалізацію позики четвертого заключного року п’ятирічки у Вінницькій області (утворена в лютому 1932 р.), кожну декаду місяця повідомляв Вінницький обласний відділ ДПУ своїй керівній інстанції - ДПУ України.⁶⁶

У спецзведеннях з грифом „Цілком таємно” від 1, 10 та 20 липня 1932 р. повідомлялося: „Вся робота проводиться сільрадами кабінетним порядком, без скликання зборів і роз’яснюючої роботи. Сільради призначають бригади, які обходять села і оформляють підписку... Відсутність масово-роз’яснюючої роботи заміняється голим адмініструванням, супроводжується грубими порушеннями політики партії (побиття, арешти, примус, погрози, конфіскація майна і т.д.). Серйозною причиною повільного ходу підписки на позику є продовольчі труднощі... Керівний склад працівників сільрад бездіє, заявляючи: „В даний час немає можливості реалізувати позику і вести розмови з голодуючими селянами”.⁶⁷