60407 (Геноцид голодом на Вінниччині (Поділлі) у 1932-1933 рр.: передумови, причини та наслідки), страница 4

І це в той час, коли в Україні, в тому числі і в селах Поділля, вже лютував голодомор. Про смертність серед селянства від голоду систематично інформували обласні партійні керівники ЦК КП(б)У вже з весни 1932 р.²⁰

Не змінилася ситуація і в 1933 р. Так, в селі Людовка Жмеринського району сім’я селянина Лєбєдєва, яка голодувала, повинна була сплатити різних податків на суму в 700 крб., серед них: сільськогосподарського податку – 130 крб., самообкладання – 188 крб. Про це повідомляв обласний військовий прокурор Вінницький обком КП(б)У, реагуючи на скаргу їхнього сина – червоноармійця.²¹

Таким чином, єдиний сільськогосподарський податок задіювався більшовиками і в роки голодомору, ще більше загострюючи продовольчу кризу, адже в разі відсутності коштів, у селян відбирали продовольство.

1.4 „Самообкладання” селянства

Наступним механізмом експропріації селянської власності стало самооподаткування селянства. В період НЕПу селяни добровільно вирішували на сільських сходах скільки і для яких громадських заходів необхідно колективно зібрати грошей.

Головним чином зібрані кошти використовувалися: на шкільне і лікарняне будівництво; організацію лікарських, фельдшерських, ветеринарних і агрономічних пунктів; будівництво і утримання в селах соціально-культурних установ: бібліотек, хат-читалень тощо; протипожежну охорону; соціальний благоустрій – утримання в чистоті колодязів, ставків, озер, майданів, лазень...; будівництво і ремонт мостів, шляхів сполучення; покращання функціонування телефонного зв’язку та пошти. На будівництво дитячих садків та майданчиків, ліквідацію неписьменності, заходи кінофікації та радіофікації села, збільшення фондів бідноти.²² Тобто, практично на всі економічні та соціально-культурні потреби і заходи кошти збирались селянами, більшовицька держава в даний період нічим не допомагала селу.

Більше того, з метою збільшення надходження коштів у державну казну, 11 січня 1928 р. ЦВК і РНК СРСР приймають черговий закон про самообкладання „Про доповнення й зміну постанови Центрального Виконавчого Комітету й Ради Народніх Комісарів Союзу РСР з 24 серпня 1927 року про самооподаткування людности”.²³

На відміну від попередніх законів про самооподаткування, які передбачали добровільний збір селянських засобів для „задоволення місцевих громадських потреб”, новий закон передбачав примусові заходи щодо його виконання селянами. Зокрема, січневий 1928 року закон доповнювався такою статтею: „Загальний розмір самооподаткування не може перебільшувати 35% загальної суми сільськогосподарського податку, що належить із усіх господарств даної оселі в даному окладному році. УВАГА. Ради народніх комісарів союзних республік можуть надавати губерніальним та округовим виконавчим комітетам і відповідним до них органам право дозволяти для окремих волостей і районів підвищувати зазначений в цьому артикулі крайній розмір самооподаткування”.²⁴

Таке трактування закону, а саме, дозвіл підвищувати розмір оподаткування селян без межі стало ще одним наріжним каменем, що узаконив грабунок та призвів до масового зубожіння українського селянства. З цього часу грошовий податок уже не отримували як раніше, його фактично відбирали, щоразу збільшуючи розмір самооподаткування, із заможніших селян до 100 % від розміру с/г податку. В разі відсутності грошей, виконавчі органи влади отримали директиву еквівалентно проводити збір продуктами харчування або сільськогосподарським реманентом.²⁵

У січні 1929 р. Політбюро ЦК ВКП(б) у постанові „Про хлібозаготівлі” (з грифом „Таємно”) ще раз наголосило: „Негайно розгорнути кампанію по проведенню самобкладання…”, рекомендуючи місцевим партійним органам ефективніше використовувати закон про самообкладання для успішного виконання хлібозаготівельних завдань.²⁶

Місцеві партійні та радянські органи влади чітко виконували вказівки „з верху”, вже через кілька місяців Вінницький окружком КП(б)У, доповідаючи про роботу „по самообкладанню”, констатував: „В кожному селі прийшлось описати хліб, забрати та продати по 2-3 господарства за невиконання...”.²⁷

Річна загальна сума платежів більшості селянства Поділля, які обробляли 2 десятини землі, таким чином становила вже від 400 до 600 крб. (враховуючи сплату тільки за сільськогосподарський податок та „самообкладання”). Непомірно велика сума зазначених податків змушувала селян відмовлятися від деяких видів господарювання і пасивніше ставитися до своєї праці. Так, селяни с. Стрижавка Вінницького району відкрито заявляли: „Коли нас грабують, то ми до біса відмовимося сіять. Сіяти не будемо. Засіємо лише для себе, що будемо мати те й з’їмо...”.²⁸

Зведення ДПУ „Про настрої окремих груп села в зв’язку з кампанією по самообкладанню” секретарю Вінницького окружного комітету КП(б)У за січень 1928 року інформували, що промови на сільських сходах набули такого змісту: „Самообкладання нам нав’язують силою... В газетах пишуть одно, що треба брати 35 %, а на ділі зовсім не так, нас обдирають, не можна жити з такими порядками, при такому становищі неможливо зміцнити своє господарство і населення залишиться назавжди бідним... Що це таке, і податок, страховка, самообкладання, займ, чи не є це підготовкою до війни... Нам нема чого самообкладатися, нехай держава нас обкладає... Радянська влада з нас сім шкур дере... Самообкладання рівнозначно ножу в серце... Все беруть та беруть, прийдеться за обріз взятися...”²⁹

Кампанії по самообкладанню, як складова фіскальних визискувань українського селянства, продовжувалися і в роки голодомору. Так, постанова ЦК КП(б)У від 9 жовтня 1932 р. вимагала: „Зобов’язати облпарткоми забезпечити надходження готівки з самооподаткування в межах визначених планом мобілізації коштів...”.³⁰

За невиконання планових завдань, пропонувалося райвиконкомам притягувати сільські ради до судової відповідальності, а уповноважених райпарткомів до партстягнень, передаючи на них справи до партійних контрольних комісій.³¹

І, перш за все, побоювання потрапити в списки репресованих за невиконання планів, змушувало місцевий партактив відбирати останні кошти і продовольство в голодуючих селян. Їх уже не турбувало, чи дана сім’я одноосібника, а чи колгоспника, навіть, сім’ї червоноармійців (що заборонялось вищою партійною владою) піддавались у 1933 р. самооподаткуванню.³²

Отже, задіявши закон про добровільне самооподаткування, більшовицька влада, узаконивши його як обов’язковий, змусила і одноосібників, і колгоспників віддавати останні кошти тоталітарній державі. Не змінилася ситуація стосовно даного фінансового тиску і в роки голодомору, використовуючи місцевий партактив, комсомол, „буксирні “ бригади, влада, із-за відсутності у селянства коштів, відбирала продукти харчування, збільшуючи масштаби трагедії.

1.5 „Експертне” індивідуальне оподаткування

Не зважаючи на зростання продовольчої кризи та зубожіння селянства, експропріація їхньої власності наприкінці 20-х років тільки посилювалася. Ще одним видом податкового визискування на селі, насамперед одноосібного селянства, стало „експертне” індивідуальне оподаткування 1928 р. Свою назву отримало тому, що здійснювалось групами місцевих „експертів”, які на свій розсуд визначали у кого і скільки ще можна відібрати.

Впроваджувався індивідуальний порядок оподаткування згідно травневої 1928 р. постанови РНК СРСР „Про недоліки в обкладанні селян сільгоспподатком”. Зокрема в постанові йшлось: „Радою Народних Комісарів Союзу РСР при затвердженні закону про сільгоспподаток на 1928/1929 рр. загальна сума була збільшена в порівнянні з 1927/1928 рр. на 90 млн. крб. Це збільшення цілком відповідає зростанню сільського господарства, в особливості збільшення прибутків заможних селян і куркульських верств. Головне завдання полягало і полягає в тому, щоб поряд з новим звільненням 35 % бідняцьких господарств, згідно ювілейної сесії ЦВК СРСР, здійснити перехід на прогресивно-подохідне обкладання, тобто понизити обкладання по сільгоспподатку маломіцних селянських господарств і більшу вагу податку перекласти на заможні й куркульські господарства...”³³

Більш акцентоване роз’яснення суті і необхідності запровадження експертного податку, місцевим партосередкам зробив ЦК КП(б)У у циркулярі з грифом „Таємно” від 16 серпня 1928 р. В ньому наголошувалося: „Однією з особливостей єдиного сільськогосподарського податку поточного року є так зване експертне індивідуальне оподаткування... Воно ставить своїм завданням забрати частину грошових нагромаджень куркульських господарств і використати ці нагромадження в інтересах соціалістичного сектору... Застосування на місцях цього міроприємства повинно обмежити зріст капіталістичних елементів села і сприяти продовженню наступу на куркуля... Ніяких полегшань куркульським елементам не давати... Цим міроприємством дійсно доб’ємось більшого зміцнення навколо партійних організацій широких бідняцько-середняцьких мас села і успішно будемо продовжувати наступ на капіталістичні елементи села”.³⁴

Обмеження, а по-суті знищення капіталістичного сектору на селі, який значно переважав в даний час колективну форму господарювання, а отже, і знищення одноосібного виробника сільськогосподарської продукції – такою була вимога зазначеного циркуляру ЦК КП(б)У. Розпочалась масова ліквідація капіталістичного сектору на селі, тобто розкуркулення заможніших селян, саме впровадженням так званого „експертного” індивідуального оподаткування.

Місцеві партійні керівники разом з сільськими активістами, віднісши і одноосібників-середняків до „експертників”-підкуркульників (визначення „куркуль”, в зв’язку з масовістю експропрійованих, не цілком підходило), чинили на свій розсуд і суд, і розправу. Прикладом є події в с. Гути Тульчинського району, описані в інформаційному листі секретаря райпарткому Гурського: „По об’їзді сіл району з слідчим Ладижинським і представником Окрпарткому тов. Дихном по перевірці роботи до весняної посівкампанії виявлено слідуюче: на 1 лютого 1930 року по Гуті було лише три експертника, по виїзді в село уповноваженого РВК тов. Вовкобруна було дооподатковано в експертному порядку ще 20 господарств, які Райподаткова комісія затвердила і надіслала в село Гути для стягнення податку, надавши їм добовий термін. По закінченню добового терміну, голова сільської Ради, а також представник РВК Вовкобрун та тов. Доб’я (агроном) виїхали в той же день до району. По виїзді їх з села, зібралась біднота в кількості 50 чоловік, які стали забирати у дооподаткованих все майно – аж до ложок і тарілок... Під час конфіскації майна було украдено, невідомо ким, у Майбороди Сави 180 крб. грошей, 2,5 фунти сахару, коров’ячого масла 8 фунтів, в інших... 18 фунтів сала, яке на місці поїли... Із вищезазначених 20 осіб Райподаткомісією трьох звільнено зовсім від експерту, окремим лише зменшили... Крім того по селу Михайлівці без санкції РВК сільрадою забрано у експертників Підлужняка Олекси за незасипку гамазеїв: клеверу – 12 пудів, 1 сівалка, 1 косівка, 2 коней, 13 досок, жолуби, 1 культиватор, 1 плуг, сані, комод, шкаф, упряж, 1 віялка, 2 залізних чани і столик. В другого, Підлужняка Сергія – експертника, забрано: 1 кінь з лошам, кінні граблі, 3 борони, троралка, плуг...”³⁵

Переважна більшість індивідуально обкладених експертників, як підтверджує вказаний документ, були приречені на конфіскацію майна і розпродаж господарств, вони не в змозі були сплатити великі суми експертного податку, тим більше протягом доби. А грошові суми дійсно були астрономічні, якщо у того ж Майбороди Сави єдиний сільськогосподарський податок становив 23 крб., то експертний – 648 крб. У його односельця, Гаврилюка Григора сільськогосподарський податок складав – 14,5 крб, а експертний – 401 крб.³⁶

Незначний розмір сільськогосподарського податку вказаних господарств свідчить, що „експертному” оподаткуванню були піддані також незаможні одноосібники.

Але такий розвиток подій задовільняв більшовицьке керівництво республіки, розкуркуливши тільки за кілька місяців 1929 р. 33 тисячі селянських господарств в Україні, С. Косіор урочисто заявив: „Ми хлібозаготівлі закінчили фактично за три місяці”.³⁷

Десятки тисяч селянських родин зазнали насильницького господарського краху в ході індивідуального „експертного” оподаткування, були вигнані зі свох домівок, змушені були проживати з дітьми у викопаних поспіхом землянках, залишилися без засобів для існування.

Для місцевих „експертів” партійна верхівка надіслала інструкцію „Характерні моменти в роботі районів по виявленню куркульських господарств для оподаткування в індивідуальному порядку” в якій вказувалися критерії, за якими необхідно було обкладати селян експертним податком. До них належали – збільшення прибутку від сільського господарства, нехліборобські заробітки, заняття торгівлею, використання найманої праці, оренда землі, ведення кустарного промислу, фіктивний розподіл господарств; хліборобів - служителів релігійного культу, а також осіб, яких позбавили виборчих прав.³⁸

У вересневому 1929 р. циркулярі Могилів-Подільського окружного парткомітету, давались вказівки, як саме діяти по відношенню до експертників: „Визиваючи кожен день експертників в сільську раду, добитися, на основі рішень загальних зборів селян, повної виплати сільськогосподарського податку...”³⁹

Аналіх зазначених документальних джерел свідчить, що „експертним” податком можна було обкласти практично кожне більш-менш рентабельне селянське господарство; виконати такий податок, в зв’язку з його непомірною величиною, було практично неможливо, що призводило до конфіскації майна, розорення і зубожіння селян-одноосібників; з кожним місяцем бажання продуктивно працювати втрачалося, цьому передували, як і страх бути віднесеним до „куркулів”, так і розуміння того, що влада всеодно відбере, щонайменше всі лишки.

З метою збільшення кількості „експертних”господарств, окружні партійні комітети отримали вказівку визначати невеликий розмір прибутку селянського господарства, яке можна було піддавати „експертному” оподаткуванню. Так, в матеріалах Тульчинського окружного парткомітету (квітень 1929 р.) зазначалося: „Ознакою, що визначає багатість куркульського господарства повинен служити розмір загального прибутку господарства, як оподаткованого сільгосподатком, так і не оподаткованого сільгосподатком, у розмірі 500 крб. і більше... Разом з тим, допустити в окремих випадках застосування експертного порядку обкладання до окремих куркульських господарств з прибутком 400-300 крб., при умові наявності у цих господарствах інших ознак, які визначають їхню багатість...”⁴⁰