58778 (Політичний та соціально-економічний розвиток Білорусі у 1991–2005 рр)

Реферат на тему:

Політичний та соціально-економічний розвиток Білорусі у 1991 – 2005 рр.

План

Вступ

1. Суспільно-політичний розвиток Білорусі у 1991 – 2005 рр.

2. Соціально-економічний розвиток Білорусі у 1991 – 2005 рр.

3. Основні вектори зовнішньої політики Білорусі у 1991 – 2005 рр. Білорусько-українські відносини

Висновки

Список літератури

Вступ

Сучасні процеси формування та функціонування системи влади, становища та умов діяльності інститутів громадянського суспільства, забезпечення прав та свобод громадян демонструє ряд особливостей, які визначають характер політичного режиму Білорусі.

Тому вивчення еволюції політичного режиму Республіки Білорусь має важливе значення для розуміння політичних процесів як у цій країні, так і в інших пострадянських державах. Білоруська влада і білоруське суспільство змушені шукати шляхи вирішення назрілих проблем, щоб не опинитись на межі соціально-політичних потрясінь.

Суперечливий та дискусійний білоруський досвід політичних і соціально-економічних трансформацій може послужити «експериментальним полем» пошуку подальших шляхів проведення назрілих реформ у країнах колишнього СРСР. Неабияке значення перспективи реформування політичного режиму Республіки Білорусь мають і для світових та європейських інтеграційних процесів, системи безпеки, геополітичної стабільності на пострадянському просторі.

1. Суспільно-політичний розвиток Білорусі у 1991 – 2005 рр.

Ще в січні 1989 р. У Вільнюсі було створено Конфедерацію білоруських молодіжних об'єднань, яка підтримала ініціативу створення Білоруського народного фронту "Відродження" (БНФ) — всенародної національно-патріотичної організації. її установчий з'їзд відбувся у Вільнюсі 24—25 червня 1989 р. Ідейним лідером став В. Биков, а загальне керівництво очолив 3. Позняк. У вересні цього ж року БНФ організував демонстрацію "Чорнобильський шлях". З цього часу такі акції в країні проводилися регулярно. Базою білоруського національного руху стала передусім інтелігенція. Натомість більшість робітників і селян насторожено віднеслись до програмних вимог БНФ. Суспільство поділилося на дві ідейно полярні групи — налаштовані прорадянськи (більшість) і національно-патріотичного спрямування (меншість).

Після виборів до Верховної ради БРСР (1990) вперше була утворена парламентська опозиція, яку очолив С. Шушкевич. Законодавчий орган 27 липня 1990 р. ухвалив Декларацію про державний суверенітет БРСР. в складі СРСР. Суверенітет затверджувався задля вищої мети — вільного розвитку і добробуту, гідного життя кожного громадянина республіки на основі забезпечення прав особи згідно з конституцією БРСР і її міжнародних зобов'язань. Білорусь стверджувалася суверенною державою білоруської нації і її права на самовизначення, проголошувалися державність білоруської мови, верховенство народу у визначенні своєї долі.

Перша половина 1991 р. пройшла під знаком страйків і демонстрацій, передусім економічного характеру. Спроба серпневого державного перевороту в Москві підштовхнула керівництво республіки до рішучіших дій. Верховна рада БРСР 25 серпня проголосила державну незалежність країни: Декларації про державний суверенітет Білорусі був наданий статус конституційного закону. Згодом парламент, який очолив С. Шушкевич, прихильник демократичних реформ, ухвалив закон про зміну назви держави на Республіка Білорусь, діяльність Комуністичної партії офіційно призупинено.

10 грудня Верховна рада ратифікувала Біловезьку угоду і денонсувала договір 1922 р. про утворення СРСР. Проте влада в країні залишалася в руках колишньої партійної номенклатури, яку уособлював уряд В. Кебича. Республіка не мала власної державної політики, війська, валюти, контрольованих кордонів. Парламентська опозиція, яку склали 27 членів фракції БНФ, вимагала відставки уряду та дострокових парламентських виборів. Оскільки Верховна рада проігнорувала ці вимоги, БНФ запропонував винести їх на всенародний референдум. Після того як 29 жовтня 1992 р. парламент не погодився на плебісцит, у країні почалася перманентна боротьба старих і нових політичних сил за владу.

Сили реставрації старого порядку восени 1992 р. утворили політичний блок Народний рух Білорусі (лідер — С. Гайдукевич), який розгорнув широку кампанію, спрямовану на дискредитацію діяльності БНФ. З цього часу політичні сили країни чітко розділилися на противників і прихильників білоруської незалежності. Від 1993 р. політика білоруського уряду була спрямована на все більше зближення з Росією.

Радянські адепти зробили ставку на запровадження посади президента і захоплення її в свої руки. Демократична опозиція вимагала парламентського правління. У січні 1994 р. С. Шушкевича на посаді голови парламенту замінив М. Гриб, ставленик старих політичних сил. Верховна рада 1 березня 1994 р. проголосувала за впровадження в країні президентської влади. Була прийнята нова конституція 15 березня (ЗО березня набула чинності). За нею Білорусь проголошувалася унітарною, демократичною, правовою і соціальною державою, а президент отримав повноваження повного контролю за виконавчою владою.

Весна і початок літа 1994 р. пройшли під знаком президентських виборів. 3 обранням О. Лукашенка на посаду глави держави поступово утверджувався авторитарний стиль правління, сформувалася «вертикальна структура» виконавчо-розпорядчих органів як у центрі, так і в провінції, він отримав повноваження самостійно призначати керівників місцевої адміністрації. Президент почав масовий тиск на політичну опозицію, яка до кінця 90-х років XX ст практично була усунена з органів державної влади " У квітні 1995р. О.Лукашенко, незважаючи на заперечення парламенту, призначив проведення референдуму. На знак протесту опозиційні депутати почали в приміщенні парламенту голодування. Проте їх швидко вигнали звідти, не допускали до ефіру на радіо і телебаченні. Травневий референдум підтримав пропозиції глави держави. Зокрема, за надання російській мові рівного статусу з білоруською, проголосувало 83,3 % Були також схвалені пропозиції про нові зразки державного прапора і гімну (75,1 %), курс на економічне зближення з Росією (83,3 %), право президента розпускати парламент (77,7 %). Національно-патріотичні сили зазнали чергової значної поразки. Парламентські вибори, які відбувалися паралельно з референдумом, не дали позитивного результату, оскільки було обрано менше двох третин депутатів (133 з 260). Однак довиборів не проводили, повноваження старого складу не продовжено. Отже, з літа 1995 р. країна опинилася без законодавчого органу. Вся повнота влади зосередилася у президента. Довибори парламенту відбулися лише у грудні 1995 р., законодавців стало 195 і парламент набув легітимності. У листопаді 1996 р. в Мінську відбувся масовий мітинг на підтримку тих парламентаріїв, які висловилися за імпічмент. На знак незгоди з політикою глави держави у відставку подав прем'єр-міністр М. Чигір. Новий уряд очолив С. Лінг. Можливий імпічмент стурбував владні структури Росії: для тиску на офіційний Мінськ до столиці прибули російські прем'єр-міністр і керівники законодавчого органу. Після цього конституційний суд країни відклав розгляд справи про імпічмент.

Напередодні референдуму з посади було звільнено голову Центрвиборчкому, оскільки він заявив, що не підпише підсумкового протоколу голосування. Референдум відбувся 24 листопада за участю 84,1 % громадян. За прийняття президентського варіанту конституції висловилося 70,5 %. Тоді ж було підтримано пропозицію глави держави про перенесення Дня незалежності з 27 на 3 липня (день визволення Мінська від нацистів у Другій світовій війні).

За Основним законом (конституція 1994 р. У новій редакції) був створений двопалатний парламент — Національні збори. Більшість депутатів Верховної ради Білорусі увійшла до його складу. Натомість 70 депутатів разом з головою С. Шарецьким не визнали легітимності референдуму, нової конституції і Національних зборів. Політична криза в країні завершилася.

Основні владні функції зосередилися в президента. Він отримав можливість безперешкодно керувати державою шляхом видання власних декретів. Влада закрила приміщення опозиційних партій, обмежила свободу демонстрацій. Збори та мітинги протесту розганялися. Уряд жорстко реагував на дії незалежних профспілок, а О. Лукашенко своїм указом навіть призупинив їх діяльність після страйку працівників метро в 1995 р. У листопаді 1998 р. парламент ухвалив новий Цивільний кодекс зі змінами, які вніс президент.

Перемогу авторитаризму в Білорусі зумовили ряд обставин. На відміну від більшості посткомуністичних країн білоруська еліта, як найбільш денаціоналізована, не змогла скористатися національними ідеями. Так само слабким був і загальнодемократичний рух. Населення країни негативно сприйняло невиразні наслідки реформ перших років незалежності. Суспільство було готове вітати появу сильної особистості, яка обіцяла повернути те, що країна втратила в останні роки.

Водночас Білорусь обрала шлях всебічного зближення з Росією. З метою об'єднання гуманітарного, економічного та військового простору двох країн 2 квітня р. було створено Співдружність Росії і Білорусі з координаційними виконавчими органами. 2 квітня р. цю Співдружність реорганізовано в Союз Росії і Білорусі. Додатково до наявних інтеграційних структур у рамках цього конфедеративного союзу заплановано поетапно запроваджувати єдині конституцію, законодавство, парламент, єдину валюту тощо. Білорусько-російська інтеграція виявилася вигідною обом сторонам. Геополітичне та військово-стратегічне становище Білорусі як російського партнера обумовлено її вигідним географічним становищем. Союз із Білоруссю дозволяє Росії економити значні кошти у військовій сфері, оскільки об'єкти протиповітряної оборони на території Білорусі контролюють всю європейську частину Росії. Своєю чергою Росія є великим ринком збуту продукції білоруської промисловості й сільського господарства, постачальником необхідних енергоресурсів.

Опозиційні сили спробували кинути виклик главі держави й у травні 1999 р. організували неофіційні президентські вибори (у них взяло участь близько 53 % громадян з правом голосу). Однак їх результатом стало поглиблення розколу в опозиційному середовищі: політики звинувачували один одного в маніпуляціях громадською думкою, фальсифікаціях. Водночас влада посилила тиск на своїх політичних опонентів. Був ув'язнений М. Чигір (він брав участь в неофіційних виборах глави держави), під приводом звинувачення у фінансових зловживаннях. Безслідно зникли громадські та політичні діячі, журналісти.

На початку 2000 р. О. Лукашенко замінив прем'єр-міністра (ним став В. Єрошин) і призначив на жовтень нові парламентські вибори. Голосувало 53,9 % виборців. Як зазначили міжнародні спостерігачі, вибори не відповідали "демократичним стандартам". Більшість мандатів (81) здобули безпартійні, які сформували лояльний до президента уряд. Парламентськими стали також Комуністична партія (6), Аграрна партія (5), Республіканська партія праці і справедливості (2), Ліберально-демократична партія (1), Соціально-демократична партія народної згоди (1), Соціально-спортивна партія (1). Опозиція утворила в парламенті свою фракцію "Республіка" (лідери — В. Фролов і В. Парфянович). Вакантними виявилися 13 мандатів.

У вересні 2001 р. О. Лукашенко вдруге став главою держави, здобувши 75,6 % голосів. Тоді проголосувало 83,9 % виборців. Опозиційний кандидат В. Гончарик отримав 15,4 % голосів. Через звинувачення в диктаторському правлінні, О. Лукашенко закрив у країні місію ОБСЄ, запровадив обмеження на зарубіжну допомогу неурядовим організаціям.

У 2003 р. О. Лукашенко знову замінив главу уряду через неефективну роботу. Новим прем'єр-міністром став С. Сидорський. Парламентські вибори, які відбулися 17 жовтня 2004 р., проходили в умовах урядового контролю над засобами масової інформації, затримання опозиційних лідерів. З політичних мотивів були звинувачені та заарештовані троє відомих політиків: член координаційного комітету "Вільна Білорусь" В. Левоневський і його заступник О. Васильєв (за образу президента), колишній посол Білорусі в Латвії М. Марінич (за незаконне зберігання зброї). Закрито ряд незалежних газет, багатьом опозиційним політикам відмовлено в реєстрації.

За офіційними даними голосувало 90,14 % громадян, вибори визнані дійсними у всіх 110 округах. Обрані депутати, за висловом опозиції, входили у "список Лукипенка". Серед них від Компартії — 8, Аграрної партії—З, Ліберально-демократичної партії — 1.3 кандидатів опозиційної коаліції ("П'ять плюс") не було обрано жодного депутата.

Одночасно з виборами проведено референдум із приводу обмеження конституцією кількості президентських термінів. Громадянам пропонувалося відповісти на одне питання: "Чи дозволяєте Ви першому Президенту Республіки Білорусь Лукашенко О. Г. брати участь як кандидату в Президенти Республіки Білорусь у виборах Президента і чи приймаєте частину першу статті 81 конституції Республіки Білорусь в такій редакції: "Президент обирається на п'ять років безпосередньо народом Республіки Білорусь на основі загального, вільного, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні?".

За офіційними даними голосувало 89,7 % виборців, 77,3 % висловилися проти обмеження. По областях ці показники були такі: Брестська — 75,7 %, Вітебська — 80,1, Гомельська— 83, Гродненська— 82,2, Могильовська— 88,8, Мінська— 75,5, Мінськ— 61,3%. Таким чином, О. Лукашенко отримав можливість втретє балотуватися на посаду глави держави. Президентські вибори відбулися 19 березня 2006 р., проголосувало 92,6 % громадян. О. Лукашенка підтримало 82,6 % виборців, єдиного кандидата від опозиції О. Мілінкевича 6 %, голову Ліберально-демократичної партії С. Гайдукевича — 3,5 %, лідера Соціал-демократичної партії (Громада) О. Козуліна — 2,3 %. Білоруська опозиція, СПІА і Євросоюз не визнали результатів виборів, оскільки вони пройшли з численними порушеннями та не відповідали демократичним стандартам.