План

1. Вступ…………………………………………………………………………….2

1. Початок і еволюція постмодернізму……………………………...…………...2

1. Визначення постмоденнізму та його поширення……………………………..4

1. Постмодерністська філософія історії………………………………...………..5

1. Обставини розвитку постмодернізму II в сучасній історичній науці України……………………………………………………………………….….8

1. Внесок постмодернізму до методології української історичної науки….…10

1. Висновок…………………………………………………………………….....12

ВСТУП

Торкнемося хоча б поверхово таких пи­тань: початок та еволюція постмодернізму, визна­чення постмодернізму та його поширення, пост­модерністська філософія історії, обставини роз­витку постмодернізму II в сучасній історичній на­уці України, внесок постмодернізму до методології ук­раїнської історичної науки.

При цьому свідомо обмежимо деколи дуже специфічну термінологію та уникнемо цитуванням принаймні двад­цяти-тридцяти західних авторів, прихильників і критиків постмодернізму. Все ж таки, наведемо деякі приклади з розумової лабораторії деяких постмодерністів, щоб показати, у який спосіб вони намагаються знецінити, а може, й ліквідувати «традиційні» історичні дослідження.

Перші розмови відомого українського діяча Ярослава Дашкевича на тему нової, як здавалося, інтелектуальної течії дату­ються другою половиною 80-х років під час неодноразово­го перебування в Москві. Тоді його співрозмовниками були - нині покійний професор англійських університетів Ернст Ґеллнер, автор дуже критичного трактату «Postmo­dernism, Reason and Religion» [«Постмодернізм, розум і релігія»] (1992), Ґеллнер, якого вже тоді почали пускати до СРСР, та дослідник російського постмодернізму, літера­турознавець і філософ Михайло Епштейн, автор збірки статей «After the Future: The Paradoxe of Postmodernism and Contemporary Culture» [«Після майбутнього: парадок­си постмодернізму та сучасної культури»] (1995), тоді ще persona non grata не лише через звичний державний анти­семітизм, але й через близькість до дисидентського руху.

Викладаю, в основному, міркування Ярослава Дашкевича, а також деяких інших українських діячів.

ПОЧАТОК І ЕВОЛЮЦІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Сам термін виник 1917 року (отже, ще під час Першої світової війни, а не після Другої світової, як переважно уважають, визначаючи Жана-Франсуа Ліотара творцем поняття лише 1979 року) і символізував реакцію на мо­дернізм у мистецтві, літературі, науці (якщо під модерніз­мом розуміти позитивізм та неопозитивізм). Такою найвиразнішою і, зрештою, терористичною реакцією на модер­нізм став тоталітаризм (ленінізм-сталінізм, фашизм, наці­онал-соціалізм). Тому, між іншим, дуже дивним виглядає зарахування тоталітаризму до модернізму, що дехто про­пагує. Період 30-х років - це час розквіту антимодернізму чи постмодернізму І (як я його назвав). Він кінчається по-різному: у 40-х роках в Італії та Німеччині, лине в 60-х в Росії та ще пізніше - якщо взагалі закінчився - у Китаї, не кажучи вже про Корею й інші диктаторські режими. В Україні, у якій модернізм (у широкому розумінні цього терміна) не мав можливостей розвинутися й дійти до при­родного завершення, постмодернізм також було насадже­но насильницьким способом. Немає жодних перешкод, щоб приєднатися до думки Михайла Епштейна, який да­тує виникнення постмодернізму в Росії добою сталінізму. Без такого підходу феномен сучасного постмодернізму, зо­крема, у Центрально-Східній Європі буде незрозумілим. З досвіду ми знаємо добре, що наукова дискусія з сучасни­ми т. зв. лібералами і т. зв. демократами, пропагандиста­ми ідей «громадянського» (це сфальшований термін — в оригіналі: міщанського) суспільства у нас в Україні, як­що взагалі можлива на сцієнціарному рівні, то це не є вільна дискусія, оскільки неможлива вільна дискусія з фашистом, комуністом, релігійним фанатиком, фемініст­кою. Це жива спадщина постмодернізму І.

Захід добре розумів постмодерністський характер роз­витку культури і науки при тоталітарних режимах. Про­понуючи свою «начинку» для нової фази постмодернізму, що виник і термінологічно оформився в кінці 70-х років (називаю його постмодернізм II) і замовчуючи його не­зручне генетичне коріння, дав цій світоглядній «начин­ці» назву лібералізму, демократії. Оголошуючи водночас, що хто не є прихильником такого постмодернізму - від­сталий, чужий, навіть ворожий. Відомо з минулого, що, у свою чергу, демократія досить часто перетворювалася на добрий ґрунт для виникнення тоталітаризму.

Поширення постмодернізму II проходило інтенсивними методами: від мистецтва і літератури до філософії, даілі до гуманітарних наук та врешті до політики й економіки (ме­та: глобалізація економічних і політичних процесів, при яких «хто проти пас» - того усунемо). Зразки - валютне доміно, балканізація Південно-Східної Європи, перетворення Іраку на ракетний полігон. Так що про свободу вибору, якою так хвалиться постмодерністське ліберальне суспільство, го­ворити важко. Таким є шлях еволюції постмодернізму II.

І якщо тепер починає наростати антипостмодернізм, то він починається не від політики й економіки (від т. зв. демократії й т. зв. неолібералізму), а від мистецтва, літе­ратури, гуманітарних наук, тобто таких ділянок, значен­ня яких у сучасному «постіндустріальному» суспільстві незначне.

А питання, яке щільно в'яжеться з еволюцією постмо­дернізму II на Заході та ситуацією в аналогічній, але значною мірою, вакуумній сфері в Центрально-Східній Європі - тобто з поєднанням західного постмодернізму II зі східним посткомунізмом, як частковим спадкоємцем первісного тоталітарного антимодернізму - постмодер­нізму І - дуже часто просто ігнорують. Неслушно, бо це добре пояснює ситуацію на місцях.

Узагальнюючи й уточнюючи вище сказане, можна вважати, що вже на наших очах постмодернізм II пере­творюється знову (як свого часу) постмодернізм І з на­пряму та тенденції на ідеологію, спосіб мислення, досить нетерпимий за своєю сутністю.

Для цього ще раз треба простежити етапи розвитку й інвазії постмодернізму II, починаючи від 60-х років:

1) мистецтво і література з поступовим охопленням усіх їхніх видів;

2) філософія з виникненням нової постмодерністської, спочатку досить аморфної течії, з кристалізацією постмо­дерністської філософії історії;

3) засоби масової інформації для популяризації те­орії та практики постмодернізму II (наприклад, у музи­ці, театрі, кіно);

4) гуманітарні науки, насамперед літературознавство, історіографія, етнологія;

5) політика й економіка: лібералізація економіки як засіб глобалізації, захоплення світових ринків та політи­ка, однак якраз без лібералізації, а з балканізацією та че­ченізацією.

Як ідеологія, постмодернізм II знову шукає для себе прихильників і виконавців, що не дотримуються неза­лежної думки (отже, насправді, заперечують лібераліза­цію мислення). Соціальний замовник знаходить для себе послушних виконавців, в основному, платних, рідше -безплатних ентузіастів.

Таке становище на ринку ідеологій у світовому мас­штабі спричинило останніми часами виникнення термі­ну постмодерністської шизофренії чи параної.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ ТА ЙОГО ПОШИРЕННЯ

Відверто кажучи, якогось загальноприйнятого визна­чення що таке постмодернізм немає і воно не передбача­ється. Бо навіть французький філософ Жан-Франсуа Ліо­тар, що вважається одним із засновників постмодернізму і пропагандистом його поширення на філософію та гумані­тарні науки і який написав збірку статей під претензійною назвою «Le postmoderne explique aux enfants» [«Постмо­дернізм пояснений дітям»] (1986), у статті «Відповідь на запитання: що таке постмодернізм?» не дав позитивного пояснення що саме є цим постмодернізмом, обмежуючись констатацією, чим він не є. Мабуть найкраще розуміти під постмодернізмом II сукупність певних тенденцій, що про­явилися, починаючи від 60-х років XX ст., у культурній, політичній, а також, частково, науковій (в гуманітарних науках) самосвідомості розвинених країн Заходу і Сходу.

У цьому понятті поєднуються справді «пост», у ро­зумінні «після», та «модерн», «модернізм», у розумінні «сучасність», однак без докладного визначення, що вважа­ти цією «сучасністю». «Сучасність», після якої є й проти якої протестує постмодернізм, локалізують у часі від сере­дини XVIII до початку XX ст. Це або Просвітительство з вірою в науку і прогрес, або раціоналізм новочасності, або література і мистецтво другої половини XIX ст. з їхніми експериментальними шуканнями, або авангард перших десятиріч XX ст. Постмодернізм - це заперечення всіх цих явищ, отже повернення назад з одночасним переко­нуванням, що це є крок вперед, до чогось нового (хоча з відкиненням ідеї проґресу).

Що це саме так, легко переконатися на деяких явищах постмодернізму І та П. В архітектурі - повернення до се­редньовічних замків зі стрілчастими баштами і дахами чи виникнення помпезної архітектури сталінської доби; у літературі - до реалізму, навіть з додатками «соціалістич­ного» або «порнографічного»; в образотворчому мистецтві -до гіперреалізму, у філософії - до марксизму чи ніцшеан­ства. Все це із запереченням будь-яких досягнень модер­ної літератури і мистецтва, а також філософської думки. Якщо можна погодитися з тим, що в літературі, мистецтві та філософії зміни напрямів та нові пошуки природні, то ледве чи можна позитивно сприйняти вторгнення постмо­дернізму до науки, гуманітарної та негуманітарної (прига­даю агресію сталінізму з його історичним матеріалізмом чи виступами проти новітніх течій у мовознавстві, біоло­гії, проти кібернетики тощо). А така інвазія відбуваєтьсяз великою силою і доводить до десцієнцизації, зокрема в ділянці історії, на чому я зупинюся далі.

Можна підкреслити, що сучаснпостмодерністи II дуже нерадо (якщо не вороже) сприймають виведення своєї генеалогії від постмодернізму І.

Постмодернізм II дав себе відчути в Західній Європі, по суті, ще в 60-х роках, пізніше в Америці, у другій половині 80-х поширився в Польщі, Румунії, Болґарії, щоб у 90-х знайти своїх жерців і прихильників в Україні. Нагадаю про деякі українські видання, що відіграють певну роль у поширенні постмодернізму, а також, об'єктивно кажучи, в активізації опору проти нього. Маю на увазі збірники «Дух і літера» (Києво-Могилянської Академії), журнали «Критика», «Art line»); деякі тексти постмодерністів увій­шли до хрестоматій (наприклад, «Сучасна зарубіжна філо­софія», 1996). Поволі відомості про постмодернізм входять до курсів історії філософії. Хоча це не так просто, бо май­же кожний видатніший представник західного постмодер­нізму (йдеться, насамперед, про університетську професу­ру) вважає своїм великим особистим досягненням запрова­дження власної філософської термінології та відповідних понять, подаючи їх як щось суттєво нове і принципово від­мінне від лексики своїх колеґ. Відомо, що внаслідок їх за­провадження до американських університетів вибухали страйки студентів, які відмовлялися слухати такі лекції.

Здається, що саме через складну мову і не менш складний понятійний апарат, постмодернізм як теорія чи як концепція (бо постмодерністи подеколи заперечують, що вони постмодерністи, або що творять філософську систему) знаходить в Україні прихильників ліпше серед інтелектуальної еліти, яка намагається його культивува­ти. Це не значить, однак, що вульґаризаторські уявлен­ня про постмодернізм не знайдуть послідовників або ви­конавців окремих постулатів постмодерізму на практиці.

Є глибокі підстави вважати, що також в Україні жонглювання термінологією, запозиченною з багатої західної постмодерністської філософської та парафілософської літе­ратури, насправді не веде до збагачення репертуару мислен­ня та не відкриває нових і невідомих горизонтів. Тим паче, що він не сприяє (як дехто вважає) деідеологізації мислен­ня, а у формі постмодернізму II лише підміняє одну ідео­логію іншою. Не підлягає сумніву, що зі своєю схильністю до релятивізму та конформізму, які відбивають стан умів загублених і заляканих, постмодернізм II не забезпечує ідентифікацію національної ідентичності. Постмодернізм IIв Україні, як і в інших регіонах світу, проявив себе насам­перед своєрідною інтелектуальною модою, що стала небез­печною для суспільства не лише національним індефере­тизмом, але також застосуванням певного безвідповідаль­ного способу мислення в політиці та економіці. І боротьба з ним потрібна не як боротьба проти хвороби, а для профі­лактики від нових інтелектуальна манівців.

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Філософія не наука (хоча досить часто користується досягненнями науки), а спосіб конструювання світогля­ду. Зміст філософії постмодернізму в соціальному плані зрозумілий — демократія, лібералізм. Відбулося перетво­рення: філософія - світогляд на ідеологію з наступною її чимраз більшою політизацією. Особливо заполітизова­ною стала філософія історії, що окремого пояснення не вимагає. Не вимагає також пояснення і те, що постмо­дерністична філософія історії - це не наука, але вона на­магається, незважаючи на те, що не може претендувати на науковість, здійснювати тиск на методологію та мето­дику історичної науки.

Не будемо тут розгортати це положення, але далі, проаналізуємо (чи, докладні­ше, перелічимо) вузлові питання постмодерністської філо­софії історії, які не лише вплинули - чи намагалися впли­нути на методологію «традиційної» історичної науки, але й цілою низкою положень оголосили чимось новим, найви­щим досягненням постмодерністської історичної науки.

При цій нагоді слід відзначити, що на саму методику історичних досліджень - серйозних «традиційних» науко­вих досліджень - постмодерністська філософія історії вплинути не могла, бо не мала як. Це дивний парадокс, бо саме в другій половині XX ст. надзвичайно вдосконалю­ються методи дослідження джерел - писемних, аудіовізу­альних, матеріальних - при цілковитій непричетності до цього вдосконалення постмодерністської філософії історії, яка взагалі іґнорує основні питання багатогранності мето­дики історичного дослідження, а також саме співвідношен­ня між історичним джерелом та позаджерельним знанням.

На постмодерністській філософії історії відбився за­гальний стан цього напряму, постмодерністські філософи історії (ті, які себе такими називають, або не називають) у цілому не творять окремої філософської системи, а запов­нюють певний кошик низкою світоглядних ідей, часто су­перечливих. Зміст цього кошика не піддається системати-

зації - трохи через гіперпродукцію ідей, які не встигають класифікувати, а більше - через опір Самих постмо­дерністів, що виступають проти будь-якої систематизації.

Для того, щоб зробити трохи рельєфнішим спосіб мис­лення постмодерністів у ділянці історичної науки, хочу навести деякі міркування таких провідних творців пост­модерністської філософії історії, як француз Мішель Фу­ко, американець Гейден Вайт та голландець Франклін Анкерсміт. Основні висновки з їхніх праць такі.