Cossaks (Військо запорізьке)

Міністерство науки та освіти України

Міжнародний науково-технічний університет

Науковий реферат з історії України

на тему:

"Військо запорізьке:

склад, устрій, тактика"

студента 1 курсу

групи М-31

Шаяна Євгена

Київ 2004

ПЛАН:

1. Вступ …………………………………………………….1

2. Характеристика козака ……………………………..…..2

3. Засади Запорізького війська …………………………...3

4. Одяг та озброєння козаків………………………………4

   1. Одяг……………………………………………………4

   2. Зброя ………………………………………………….5

5. Військо ……………………………………………………9

   1. Чисельність армії ………………………………….…9

   2. Поділ війська ………………………………………..11

6. Дисципліна ……………………………………………...13

7. Бій………………………………………………………..14

   1. Табір…………………………………………………14

   2. Кіннота у бою ………………………………………15

   3. Тактика піхоти ……………………………………...15

8. Висновок .………………………………………………17

9. Список використаної літератури ……………………..19

Додатки.

Вступ:

З появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Всі наші давніші військові формації організувалися з початку держави, а мали характер державного війська. Козаччина повстала таким способом, вона вийшла з суспільних низів, була від початку народним військом. Перші козацькі ватаги складалися з людей різного походження, різних станів, і навіть різних народів: їх лучила разом тільки охота до воячки, потреба поживитись, охота погуляти у степах, здобути собі здобиччю і як скоро добути, так і скоро потратити. “Доки жита, доки бита” – була приповідка цих добитчиків.

Але боротьбу з татарами вони вели з завзяттям і ненавистю, готові були на найсміливіші і найрискованіші походи, не жалувавши свого труду й крови та цим добували собі славу і любов усього громадянства.

Та це, буйне, нестримне козацтво легко могло піти на бездоріжжя та пропасти в нетрях анархії. Але найшлися талановиті, ідейні поводирі, такі як Дмитро Вишневецький, Сагайдачний, Михайло Дорошенко, що зуміли опанувати небезпечну течію й перетворити козацькі ватаги у правильне , дисципліноване військо. Вони очистили козацькі ряди від усякого шумовиння й анархічних елементів, до війська людей втягнули осілих, зв‘язаних із землею та хліборобством, кинули між Козацьке військо нові гасла й дали стану нові завдання. Козаччина почала прислуховуватися до змагань усієї України, пройнялася ідеєю оборони віри й народу, зрозуміла необхідність політичної організації, зацікавилася культурою – почула себе частиною громадянства та його представником. Запорозьке військо стало українським національним військом.

2. Характеристика козака.

Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми етносистемами запорозькі козаки загалом були характерними типами свого народу і свого часу. За описанням сучасників, вони були переважно середнього зросту, плечисті, ставні, міцні і сильні, на обличчя повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім’ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх спочатку зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку лагіднішав обличчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором. Запорожець був здоровим, вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж дома.

На війні козак відзначався розумом, хитрістю і умінням. Для того щоб налякати ворога, запорожці нерідко самі поширювали на свою силу і непереможність неймовірну чутку, змушуючи й інших вірити в це. У вільний від походів час запорізькі козаки любили лежати на животах потеревенити, послухати розповіді інших.

3. Засади Запорізького війська

Запорізькі козаки, живучи в січі без жінок і без нащадків і водночас щорічно, а часом і щоденно зменшуючись у кількості від війни, хвороб і старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє військо. Отож зрозуміло, чому козаки приймали у своє товариство кожного, хто приходив до них і брав на себе певні зобов‘язання, необхідні для вступу в січ. Люди, близькі до Запорозьких козаків, у своїх спогадах одночасно свідчать, що в Січі можна було зустріти всякі народності, вихідців чи не з цілого світу – українців, литовців, поляків, білорусів, великоросів, євреїв, німців, донців, болгар, волохів, чорногорців, французів, італійців, іспанців, англійців. Але головний відсоток прибулих на Січ давала, звичайно Україна.

Та кожному, ким би він не був, звідки й коли не прийшов на Запоріжжя, доступ у Січ був вільним за чотирьох умов:

• бути вільною і незалежною людиною,

• розмовляти українською мовою,

• сповідати православну віру,

• пройти певне навчання.

Друга умова вимагала, щоб прийнятий, якщо він був не руським, забув свою рідну мову й говорив козацькою, тобто українською, цю вимоги ніколи і ніхто не порушував. За третьою умовою він мусив неодмінно сповідати православну віру, визнавати її догмати, дотримуватися постів, знати символ віри й молитви; якщо він був католиком, чи мусульманином, повинен був прийняти православ’я. За четвертою умовою той, хто вступав до січі повинен був спочатку придивитися до військових порядків, вивчити прийоми січового лицарства, а вже потім записуватися в число випробуваних товаришів, що могло бути не раніше, як за сім років.

Вступивши у Січ, новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли вивчав козацькі правила і вмів коритися кошовому отаманові, старшині й цьому товариству. У стосунках між козаками брався до уваги не вік, а час вступу

4. Одяг та озброєння козаків.

4.1 Одяг.

Одяг запорізьких козаків початкове був надто простим: на початку свого історичного існування запорізькі козаки не могли поважно навіть думати про те, щоб займатися своєю зовнішністю й виряджатися в дорогі «шати»; козак і злидні тоді були синонімами. До того часу цілком можна відносити слова укра­їнської пісні — «сидить козак на могилі та й штани латає», або слова козаць­кої вірші: «козак — душа правдива — сорочки не має». Ганяючись за звіром безкраїми степами, глибокими балками, непролазними лісовими хащами, про­водячи ночі переважно під відкритим небом, висиджуючи по кілька годин у грузькому болоті й густому очереті, запорожці були більше схожими на зли­денних голодранців, ніж на «славних лицарів», ім'я яких, уже в ранні часи їх іс­нування гриміло в Європі. Та і в пізній період запорізької історії, коли у коза­ків уже ввійшли в силу певні звичаї й певний костюм, багато хто з них, у силу різних випадків на війні чи у себе вдома, через бідність і злиденність, а часом навіть через особливе бажання шикнути злиденним одягом, часто вдягався надто просто.

Але з плином часу з одного боку вдалі війни, з другого й сам розвиток життя багато змінили в поняттях і побуті запорізьких козаків: розбивши татар чи тур­ків, пограбувавши панів чи євреїв, козаки, повертаючись на Січ, привозили з со­бою безліч грошей, одягу й дорогих тканин. Дані, що дійшли до нашого часу, свідчать, що саме з одягу здобували собі запорізькі козаки на війні — шуби, жупани, шаровари, сорочки, шапки, чоботи, чекмені, смушкові шкури тощо .

У XVIII ст. польські письменники вже докладніше описують запорізький одяг. За їх словами, запорізькі козаки носили шаровари з широким золотим галуном замість блямів, сукняні напівкунтуші з відкидними рукавами, білі жупани з шовкової тканини, шовкові пояси з золотими китицями й високі шапки зі смушковими околицями сірого кольору й червоним шовковим вер­хом, що закінчувався золотою китицею. Наприкінці того ж століття сучасник запорізьких козаків, запорожець Микита Корж, головним одягом запорожців називає жупан, черкеску, саєтові яскравих барв шаровари, завширшки чотири аршини, сап'янові кольорові чоботи, шалевий пояс, шапку-кабардинку з річко­вого звіра кабарги чи виднихи або видри, оздоблену навхрест позументом, і, врешті, кудлату вовняну бурку для негоди, звану поляками вільчурою. Такий одяг, за словами Коржа, запорожці носили вдома в Січі і в походах під час вій­ни.

4.2 Зброя.

Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці, пістолети, спи­си, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали, ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями, запорізьких козаків пер­шим озброїв 1511 р. Яків Собеський на початку XVII ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці були у всіх. У тому ж столітті про зброю козаків пише Боплан. За його словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, по­рох, пищалі й шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пи­щалі, шість фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав при собі. Пищалі, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю ко­заків, з якої вони дуже влучно стріляли. 1648 р. запорізькі козаки вітали Бог­дана Хмельницького пострілами з мушкетів. У тому ж XVII ст. у актах, які дійшли до нас, є вказівка, що запорізькі козаки застосовували гармати й пи­щалі для охорони фортець. В тому ж XVII ст. про зброю запорізьких козаків згадує літопис Самовидця: за його словами, у запорожців були у вжитку самопали, шаблі, спи­си, стріли й обухи, тобто келепи чи бойові молотки. В середині XVIII ст. про зброю запорізьких козаків пише Митецький, вказуючи, що у запорізькому вій­ську, як у старого, так і у малого була вогниста зброя, рушниці або флінти пістолети, холодна зброя — списи й шаблі, а порох і свинець купували в Поль­щі й Україні — свій хоч і робили, але він не відзначався доброю якістю. Більшість цієї зброї козаки здобували у поляків, росіян і особливо у татар і тур­ків . Головна маса пороху спочатку йшла від польського уряду, а згодом, після переходу запорізьких козаків у підданство російського царя, від російського з Москви у Січ щороку надсилалося жалування запорізьким козакам, а разом з ним російський уряд надсилав їм певну кількість пудів пороху.

Переважна частина запорізьких гармат, що дійшли до нас, польського, ту­рецького й російського виробництва, деякі генуезького: «Гармат запорожці в себе не мають, а використовують несподівано захоплені на турецьких ко­раблях і галерах». В самій Польщі гармати (мідні) почали відли­вати не раніше XV ст.; через те в першій половині XVI ст. вони були до­сить рідкісними як у самій Речі Посполитій, так і в запорізьких краях. На ра­хунку була кожна гармата в кожній із польських фортець і в кожній із запорізь­ких.

Рушниці (правильніше ручниці, від слова «рука»), або ж самопали, у запо­різьких козаків були найрізноманітніші: більшість була з довгими стволами, оправлена сріблом з насічками й черню на ложах, стріляла завдяки покладено­му на полицю порохові й припасованому до полиці й курка кременю. Так само виглядали й менші за розмірами, з «просторнмми» стволами пістолети, звані запорізькими козаками пістолями; кожен козак мав при собі чотири пістолети й носив два з них за поясом, а два у шкіряних кобурах (від татарського «ку-бур» — шкіряний чохол), причеплених ззовні до шароварів. Рушницями, пі­столетами й шаблями запорожці особливо любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті (через що й побутував вислів «ясна зброя»)

Списи й ратища (від слова «рать») також широко використовували запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Зі списів, що дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й легкого дере­ва завдовжки в п'ять аршинів, спірально помальованого червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що одягалася на ногу. На де­яких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака і не зчепився знову битися з ним, адже бувало, що комусь розпанахають живота, а з нього навіть кров не бризне, він цього навіть не помічає, далі лізучи в бійку. Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям замість мостів при переході через болота: дійшов­ши до грузького місця, вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис і вздовж та впоперек,— і переходять по них; коли перейдуть через один ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій, та так і перебираються.

Шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п'ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубоне кого, то так надвоє й розсіче,— одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев'яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пхати»), часто прикра­шені на кінці, біля руків'я, якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й при­в'язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини, вузеньким ремін­цем за пояс. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».

Загалом про озброєння запорізьких козаків слід сказати, що все низове вій­сько було озброєне вогнепальною та холодною ручною зброєю; козак-піхотинець, зокрема, мав мушкет, шаблю й ратище, кінний козак мав мушкет, шаб­лю, ратище й чотири пістолети, два з яких носив за поясом, а два в кобурі біля передньої луки сідла; порох і кулі піший носив у чересі навколо пояса, кінний — у ладунці через плече. До цього слід додати кинджали, ятагани, ножі, сокири, стріли й дротики, які використовували ті й інші.