184745 (744549), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Але найважливішою рушійною силою економічного прогре­су в межах суспільного способу виробництва є суперечність між продуктивними силами та виробничими відносинами, або відно­синами економічної власності. Найдинамічніші елементи про­дуктивних сил на сучасному етапі — робоча сила, наука, засоби праці. Тому в процесі свого розвитку вони першими вступають у суперечність, конфлікт з відносинами власності.

Кожен з елементів, у свою чергу, складається з відповідних компонентів (наприклад, наука — з фундаментальної і приклад­ної наук). Компонентами робочої сили у наш час є рівень освіти, кваліфікації, культури, психологічний стан тощо. Найдинамічніші та найреволюційніші елементи робочої сили першими вступа­ють у конфлікт з існуючими відносинами власності. Це зумовлює процес переростання робочою силою домінуючої у даний час форми власності, перехід до якісно іншої, розвинутішої форми власності в межах суспільного способу виробництва. Пе­реростання окремими компонентами робочої сили, науки тощо певних форм власності й поява внаслідок цього більш розвину­тих форм зумовлюють те, що адекватними для розвитку певного елемента продуктивних сил, а отже і всієї її системи, стають вод­ночас декілька конкретних форм власності в межах одного сус­пільного способу виробництва.

Такий механізм взаємодії продуктивних сил і виробничих від­носин передбачає наявність різних форм і методів часткового і тимчасового розв 'язання економічних суперечностей у межах одного суспільного способу виробництва. Основними методами цього способу розв'язання є, по-перше, створення якісно нових форм руху для попередніх суперечностей, що означає водночас певне пристосування виробничих відносин, відносин власності до рів­ня й характеру розвитку продуктивних сил. Так, внаслідок загос­трення суперечностей між продуктивними силами і виробничи­ми відносинами у першій половині XIX ст. виникає і швидко розвивається акціонерна власність.

Другим важливим методом розв'язання економічних супе­речностей суспільного способу виробництва є економічні кри­зи. Залежно від їх глибини і сфери поширення (кризи надвиробництва товарів, фінансові, кризи кредитної системи та ін.) здійснюється часткове (криза охоплює одну зі сфер господарства, окремі галузі або їх низку) і тимчасове, або більш повне й тимчасове розв'язання економічних суперечностей. Через деякий час ці суперечності знову вступають у фазу власне супереч­ності, конфлікту, загострюються до краю і готують нову еконо­мічну кризу.

Третім важливим методом розв'язання суперечностей суспіль­ного способу виробництва є його господарський механізм, і на­самперед діяльність держави, виконувані нею функції. Господар­ський механізм -це механізм свідомого використання еконо­мічних законів, механізм розв'язання суперечностей суспільного способу виробництва, послаблення їх гостроти, механізм узгод­ження економічних інтересів.

Ще один метод часткового і тимчасового розв'язання економічних суперечностей — кількісний метод. У процесі переростання продуктивними силами або їх окремими елементами меж певної форми власності в умовах певного суспільного способу виробництва спочатку відбуваються переважно кількісні зміни, тобто нагромадження більшої суми грошей, засобів виробництва тощо, що створює передумови для розвитку окремих елементів продуктивних сил. І лише через певний час кількісні зміни зу­мовлюють появу нової якості — більш розвинутої форми влас­ності. Розвиток цих процесів здійснюється відповідно до вимог закону переходу кількості в якість і навпаки.

Поява якісно нової, більш розвинутої форми власності в ме­жах одного суспільного способу виробництва означає водночас процес діалектичного заперечення попередньої, менш розвинутої форми власності, тобто не повне усунення останньої, а часткове, зі збереженням її позитивних якостей і одночасним перетворенням на залежну, підпорядковану вищій формі власність. Так зберігаються позитивні властивості всіх існуючих форм власності, завдяки чому відбувається пристосування виробничих від­носин до рівня, характеру й структури продуктивних сил, здійс­нюється економічний прогрес. Процес такого діалектичного за­перечення в межах суспільного способу виробництва є шостим основним методом розв'язання (часткового і тимчасового) економічних суперечностей.

Фактори економічного прогресу. В сучасній економічній літературі поняття "фактори економічного прогресу" і "фактори виробництва" розглядають здебільшого як тотожні, тобто вважають їх (фактори) джерелами національного доходу, зокрема прибутку. Водночас ці два поняття під певним кутом зору ототожнюють з терміном "економічні ресурси".

Фактори виробництва — важливі об'єкти або елементи, які здійс­нюють вирішальний вплив на можливість і результати виробництва.

У працях західних науковців ще другої половини XIX ст. (зокрема Ж.-Б.Сея) міститься теза про те, що трьома основними фак­торами виробництва, кожний з яких створює його власникові особливий вид доходу, є капітал, земля і праця. Згідно з теорією "продуктивності капіталу" кожен із факторів має фізичну про­дуктивність, створює свою частину доходу. Капітал, під яким ро­зуміють переважно засоби виробництва, приносить капіталісту прибуток (власники грошового капіталу отримують відсоток, а власники підприємницьких здібностей — підприємницький до­хід), земля — ренту землевласникові, а праця — платню робітникові. Звідси випливає, що кожен член суспільства отримує по справедливості й експлуатації не існує.

Відомий англійський економіст А.Маршалл на початку XX ст., крім названих трьох факторів, виділив четвертий — діяльність з організації виробництва, яка приносить платню управляючому виробництвом. У наш час окремими факторами виробництва на­зивають також ризик, інформацію, час, науково-технічний прог­рес (економічна реалізація цього фактора відбувається у привласненні доходу від інтелектуальної власності). Австрійський еко­номіст К.Менгер найважливішим фактором економічного прогресу вважав прогрес знання про найефективніше використання факторів виробництва, ресурсів. Американський економіст Й.Шумпетер головним джерелом прибутку назвав здійснення під­приємцем "нових комбінацій" щодо техніки і технології, створен­ня нових товарів, освоєння нових джерел сировини тощо (рис. 3). Останніми роками як окремий фактор стали виділяти екологіч­ний, який може і сприяти економічному прогресу, і гальмувати його (внаслідок забруднення навколишнього середовища).

У західній економічній літературі немає одностайності на­віть щодо названих перших трьох факторів виробництва, тобто капіталу, землі, праці. Так, американський економіст Ф.Махлуп переконаний, що земля як безкоштовний дар природи не є капіталом.

Факторам виробництва властива певна взаємозамінюваність, що супроводжується їх різною комбінацією з боку підприємців для зниження витрат виробництва. Так, у разі надто висо­кої ціни землі під забудову у великих містах або її обмеженості споруджують висотні будинки — хмарочоси. Взаємозамінюваність факторів виробництва зумовлена обмеженістю більшос­ті ресурсів, неоднаковою ефективністю їх використання, різними споживчими властивостями продукту, конструктивними особливостями виробу.

Марксистська політична економія розмежовує фактори ви­робництва та джерела вартості, зокрема додаткової вартості. Єди­ним джерелом вартості визнається праця, а засоби виробництва, у тому числі земля, — речовими факторами, але лише виробництва споживчої вартості, а не вартості. Робочу силу при цьому вважають особистим фактором, який також бере участь у створенні споживчої вартості. Речові фактори виробництва ще нази­вають природними, об'єктивними, робочу силу — суб'єктивним фактором (рис. 3).

Речові, або об'єктивні, фактори виробництва самі не є капі­талом. Вони перетворюються на капітал лише тоді, коли стають засобом експлуатації найманої робочої сили, матеріальним носі­єм певної суспільної форми, тобто певного виробничого відно­шення. Так, засоби виробництва — матеріальний носій постій­ного капіталу і перетворюються на нього завдяки тому, що від них та від засобів існування відособлені наймані робітники, які для забезпечення власного існування та існування своїх сімей змушені найматися до власника засобів виробництва- капіталіста. Засоби виробництва в руках дрібного товаровиробника (фермера, ремісника тощо), який не має достатньої кількості робітників (достатньої, аби не працювати самому), не перетворюють­ся на капітал. Засоби виробництва є речовим фактором виробництва, беруть участь у створенні споживчої вартості товарів, але вартості і, відповідно, додаткової вартості не створюють. Їхня вартість, як і вартість предметів праці, лише переноситься на новостворений продукт конкретною працею найманого робітни­ка, а отже, враховується як уречевлена праця. Наприклад, пра­цею токаря на деталь, яку він виготовив, поступово і частково переноситься вартість токарного верстата. Внаслідок цього вар­тість є сукупністю суспільно необхідної живої та уречевленої праці. Фізичної продуктивності, тобто здатності самим створю­вати частину доходу, засоби виробництва не мають.

Важливо зазначити, що західна статистична наука з усієї су­купності засобів виробництва, що застосовуються у процесі ви­робництва, до річного валового національного продукту зарахо­вує лише перенесену конкретною працею частину зношених за­собів праці (а також вартість сировини, матеріалів та інших пред­метів праці), тобто амортизовану частинку. Це також є свідчен­ням того, що засоби виробництва жодної вартості не створюють.

Чи можливе зближення вищеокреслених поглядів з цієї проблеми? Певною мірою можливе. З одного боку, внаслідок радикальнішого перегляду зорієнтованими на марксизм науковцями структури продуктивних сил та категорії "продуктивність праці", а з іншого — внаслідок певного переосмислення західними вченими їхніх теоретичних установок. Так, Ф.Махлуп не вважає землю як безкоштовний дар природи капіталом. Капіталом у цьому випадку є витрати на поліпшення якості землі. Ще точні­ше було б сказати, що відповідним фактором виробництва є праця людей, спрямована на поліпшення якості землі.

До сучасної системи продуктивних сил, на нашу думку, слід відносити форми й методи організації виробництва, науку, використовувані людьми нові сили природи та інформацію. Ці еле­менти є факторами, які забезпечують перетворення речовини природи відповідно до потреб людей, створення матеріальних і ду­ховних благ і зростання продуктивності праці. Якщо поєднати цей висновок з розширеним розумінням продуктивності праці, то не самі названі фактори є джерелом певної частини націо­нального доходу або додаткової вартості зокрема, а праця відповідної кількості людей у сфері науки, інформаційного забезпе­чення, щодо вдосконалення форм і методів організації праці, використання нових сил природи (наприклад ядерної, термоядер­ної, сонячної енергії).

У цьому випадку не буде підстав для розбіжності у поглядах з приводу того, що джерелом національного доходу, зокрема при­бутку, є діяльність з організації виробництва, поліпшення якості землі, збирання, зберігання та розповсюдження інформації, наукова діяльність, особливо прогрес знань про найефективніше ви­користання факторів виробництва та ресурсів. Цілком прийнятна і теза Й.Шумпетера, що таким фактором є діяльність підприєм­ця щодо створення нових товарів, зміни техніки, технології то­що. Продуктивною є праця у сфері освіти, управління народним господарством та в інших сферах.

Водночас предметом дискусій залишаються такі фактори, як засоби виробництва, ризик, час. Йдеться про виникнення нової продуктивної сили в процесі взаємодії всіх елементів системи продуктивних сил, про комплексну дію всіх факторів зрос­тання продуктивності праці, що народжує так званий синергічний ефект, нову якість у процесі системної взаємодії в межах складної органічної системи. Цю нову продуктивну силу на по­верхні явищ окремі суб'єкти економічних відносин, як і багато науковців, можуть розглядати як фізичну продуктивність самих засобів виробництва або як плату за ризик. Більше того, у про­цесі ускладнення системи продуктивних сил, появи в ній нових елементів синергічний ефект від їх комплексної взаємодії зрос­тає. Ця об'єктивна закономірність може набувати химерних форм у свідомості учасників виробництва, у суб'єктів різних форм влас­ності й породжувати концепції про дію нових факторів вироб­ництва, про нові джерела новоствореної вартості. Насправді єди­ним джерелом новоствореної вартості й прибутку зокрема є ли­ше праця в її різновидах.

3. Сутність потреб та особливості їх розвитку

Потреби — це об'єктивні умови існування людини. Визначні мислителі, політологи, економісти минулого і сучасності — Дж. Гобсон, К. А. Гельвецій, Г. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Ф. Гайєк та інші бачили в потре­бах вираз природи людини, відносили потреби до ключових економічних категорій.

Потреби є вихідною категорією відтворення. В суспільному процесі відтворення вихідною передумовою є людина. Розвиваючись, людина створює свої потреби і здібності, продукти і послуги, відносини і суспільні ін­ститути. Отже, по-перше, потреби — це категорія, що відбиває відносини між людьми і умовами їх життєдіяльності. По-друге, потреби мають об'єктивно-суб'єк­тивний характер.

Розвиток суспільства йде в руслі необхідних потреб. Об'єктивна зумовленість кожного нового явища оцінює­ться мірою потреб суспільства, а зміна способів життєдіяльності е необхідним -наслідком їх задоволення. Про­грес суспільства прямо залежить від того, наскільки своєчасно усвідомлюються і враховуються в цілях діяль­ності нові потреби. Якщо поставлені цілі відриваються від реального змісту потреб, то регульована цілями ді­яльність стає даремною витратою людських сил.

У структурі потреб суспільства відображається кіль­ка типів об'єктивних відносин, що зв'язують людей з умовами життєдіяльності. Це відношення до природи, до існуючих засобів життя, до себе та інших людей, а та­кож відношення до праці і вільної діяльності.

Характеристики

Список файлов реферата