159722 (737764), страница 2
Текст из файла (страница 2)
На противагу Ньютону релятивну концепцію простору та часу розвивав його сучасник В. Лейбніц, який вважав, що це питання потрібно пов`язувати з буттям монад – живих, рухомих одиниць, які відтворюють у собі увесь Всесвіт. Сприймаючи нескінченність зв`язків, монади діють синхронно, в єдиній координаті часу. Ньютонівська концепція «далкодії» (тобто миттєвої взаємодії тіл на будь-якій відстані одне від одного) замінюється в Лейбніца концепцією «наперед установленої гармонії», що забезпечує досконалість світу. Саме взаємодія монад, як вважав Лейбніц, і породжує властивості простору та часу. Простір – це порядок існування, час – порядок послідовностей.
Дж. Бруно надав філософське звучання ідеям Н. Коперника. Він зробив висновок. Що Всесвіт, космос позбавлені центру, бо таким являється кожна точка. Міри без чисельні, простір безкінечний.
Р. Декарт стверджував, що протяжність – це властивість матерії: «…Всі простори, які зазвичай вважаються пустими і в яких не відчувається нічого, крім повітря, насправді також наповнені і при цьому тією ж самою матерією, як і ті простори, де ми відчуваємо інші тіла». Для подолання труднощів в поясненні руху (якщо немає порожнечі, то як можливий рух?) Р. Декарт пропонував круговий рух, при якому тіла займають місце один одного, ніби виштовхуючи один одного. Для виключення порожнечі філософ пропонував безкінечну подільність, де найменші частки повинні заповнювати простір між корпускулами побільше.
Дж. Локк відрізняв густину (тіло, матерію) від простору (протяжності) на основі того, що вони по-різному дані нашій чуттєвості. Філософ розділяє ньютонівську концепцію простору, як вмістилища тіл, але обґрунтував її на основі чуттєвих даних.
Якщо простір Дж. Локк пояснив як ідею, яка виникла на основі чуттів, які відтворюють зовнішні об`єкти, то ідея часу (тривалості) виникає, на його думку, не як відтворення тривалості об`єктивних процесів, а як «рефлексія ходу наших ідей». Послідовність ідей в нашій душі являється джерелом ідеї тривалості.
Дж. Берклі, подібно Локку, ідею протяжності пов`язував з почуттями, але останні, на його думку, не відбивають сущих речей, а в комбінації утворюють самі речі. Тому і всі властивості речей – почуття. Звідси і заперечення порожнього простору.
Д. Юм, подібно Дж. Локку та Дж. Берклі, досліджував простір та час через співвідношення з чуттєвими даними, які містяться в їх основі. Враження завжди передують ідеям і кожна ідея з`являється спочатку у вигляді відповідного враження, писав Д. Юм. Ідею простору, на думку філософа, ми отримуємо з розташування видимих та відчутних об`єктів, а ідея часу створюється на основі послідовності самих ідей та вражень, тобто суб`єктивних переживань.
Отже, в філософії Нового часу сперечались субстанціальна та реляційна концепції простору та часу, намітилось розрізнення онтологічного та гносеологічного аспектів категорій простору й часу.
4. Німецька класична філософія про категорії простору та часу
Подальший розвиток вчення про простір та час міститься в концепціях німецької класичної філософії, в яких розвивались такі ідеї, як синтетична функція категорій простору та часу в науковому знанні і діалектичний взаємозв`язок простору та часу.
Засновник німецького класичного ідеалізму І.Кант будує власну гносеологічну концепцію простору й часу, за якою ці форми мають вигляд активної творчої сили почуттєвого пізнання щодо створення об'єкта пізнання. Але це зовсім не означає, що визнаний мислитель цілком відходить від спінозівських тлумачень простору і часу. Просто він переносить проблему субстанції в телеологічну сферу практичного розуму .
Кантівську концепцію обґрунтування простору і часу як апріорних форм чуттєвості на тривалий час вважали універсальною, себто єдиною концепцією, що насправді відповідала дійсності. Її особливість полягала в тому, що простір та час тут набирали своєрідної "двоїстості": з одного боку, вони належали до чуттєвого змісту, тобто її розглядали чуттєвими, а з іншого - несли у собі навантаження необхідності і загальності, тобто трактувалися як форми мислення . Апріоризм цих форм дав змогу розглянути Евклідову геометрію (в тому числі Евклідів простір) як ізоморфний і телеологічний образ дійсності, своєрідну споконвічну просторово-математичну схему світу. Завдяки цьому серед науковців поширилася думка про можливість аналітичної побудови інших некласичних геометричних теорій, але з врахуванням умови: того, що відшуковувати їх фізичні аналоги в дійсності вряд чи доречно. Будь-яка новітня некласична геометрія, що є плодом уяви вченого, може виконати лише допоміжну вузькоспеціалізовану функцію "математичного апарату" для розв'язання окремої конкретно-наукової задачі. Шукати в її контексті загально-філософське призначення немає сенсу. Тому всі спроби подолання кантівської традиції розуміння простору й часу і пов'язаної з ними геометрії Евкліда (йдеться про постулат паралельних) призводили вчених-оптимістів до великої суб'єктивної драми, що пронизувала їх життя . "Через тисячу, а може бути, і через тисячі років, що минули від зародження геометрії на Сході, до розвитку, котрого вона набрала в Елладі, в школі Платона і Аристотеля, людина не пам'ятала, більше того, не усвідомлювала, що ці положення лише виявилися з великої кількості фактів, накопичених елементарним повсякденним дослідом, - пише щодо цього відомий російський математик і популяризатор науки В.Каган. - За їх простотою, а головне - за тою безперечною довірою, котру вони викликали, їх почали надавати людській свідомості як невід'ємні надбання розуму; ідеалістичні установки Платона цю точку зору затвердили; через дві тисячі років ми її знаходимо в кількох інших висловах, але в чистому вигляді у Канта... Такою була віра в непорушність наших поглядів на простір та час" .
Як бачимо, кантівське тлумачення простору і часу набирає вигляду панацеї, яку неможливо подолати, але час брав своє.
Відомо, що Кант оголошував ідеальними простір та час, але аж ніяк не вважав ідеальним обактивно реальне буття («річ в собі»). Фіхте та Гегель вважали, що ідеальні не лише простір та час, але й сам об`єкт досвіду. Це припускала формула тотожності буття та мислення. Оскільки буття природи та історії розглядалось як результат поступальних історичних діянь духа (розуму, абсолютного суб`єкта), то й час та простір як частини історичного буття також виглядали історичними, відносними, залежними від змісту діяльності.
З точки зору Гегеля, час та простір виступають формами, в яких дух являє себе ззовні. Чим даль дух входить всередину свого чисто логічного розвитку, щоб в фіналі виразитись в адекватному вигляді, в формі поняття, тим більше він звільняється від простору та часу. Природі, представленій чимось типу безжиттєвих, периферійних кінцівок вічно живого духа, Гегель відмовляє в розвитку у часі. В сфері соціальної історії, не дивлячись на спорідненість, органічну спільність часу з поняттям, яке розвивається («час є саме поняття»), останнє скидає окови часу, переходячи в чисту логіку.
Гегель уявляв простір й час в якості зовнішніх форм по відношенню до поняття, тим не менш філософ вважав їх внутрішнє властиве руху самої природи й виголошував діалектичні ідеї відносно простору та час, їх зв`язки між собою та з рухом. Гегелю далека ідея про простір та час як про форми руху, які були б зовнішніми по відношенню до змісту, який в них виражається.
На думку Гегеля, спочатку час по відношенню до простору виступає як дещо внутрішнє, а потім, внаслідок власного протиріччя, виявляється зовнішньою визначеністю становлення. Тут намічається зворотний перехід часу в простір. Цей перехід виражається в тривалості часу. Виступаючи в ролі абстрактного, зовнішнього кордону у взаємоперетвореннях буття і ніщо, час являється нічим іншим, як безперервним, однорідним, само тотожним «тепер», яке не складає суть тривалості.
Матеріалістична критика Л. Фейєрбахом теології та ідеалістичних систем торкалась й проблеми простору та часу, в основному останнього, оскільки теологія та ідеалізм вважали час явищем, яке особливим чином торкається творіння Бога (в релігії) й абсолютного розуму (в філософії). Ідеалізм не визнає, що «час зовсім не являється однією лише формою споглядання, а являється істотною формою й умовою життя. Там, де немає слідування один за одним, де немає руху, зміни й розвитку, там немає й життя, немає й природи; але час невіддільний від розвитку». Оскільки ідеалізм й теологія абстрагують людські можливості від чуттєвості, природи, зводять їх в ранг божественного буття, то просторові та часові форми виявляються непотрібними для розвитку духа. Л. Фейєрбах підкреслював, це ідеалістична ілюзія, фікція. «Простір та час складають форми буття всього сущого. Тільки існування в просторі й часі є існуванням. Заперечення простору й часу є не лише запереченням їх кордонів, але й їх сутності. Позачасове чуття, позачасова воля, позачасова думка, позачасова істота – все це фікція».
Заслуговує також уваги критичне зауваження Л. Фейєрбаха в адресу Гегеля про те. Що в останнього простір та час в історичному плані виступали нерівноцінними явищами: «Формою гегелівської інтуїції, як і його метода, слугує виключно час, простір тут з його терпимістю не допускається зовсім…». Тут Л. Фейєрбах правий, бо гегелівська система ігнорувала своєрідність філософських вчень в історичному просторі культури.
З точки зору Фейєрбаха, простір та час виступають наповненими змістом формами, умовами буття, чи йде мова про об`єктивну природу, чи про суб`єктивну реальність в образі людини, її чуттєвості, де час та простір переживаються в залежності від багатьох конкретних факторів.
Отже, ідеалістичний характер систем в німецькій класичній філософії відобразився на проблематиці часу та простору. Вони розглядались лише як «явища» в сфері розуму, але у вузьких рамках ідеалістичного розуміння даних категорій в чисто логічному, натурфілософському вигляді виявлялись діалектика часу та простору, їх зв`язок з рухом. Матеріалістична філософія Л. Фейєрбаха відновила в правах об`єктивний природний характер простору та часу, але не зуміла застосувати до даних уявлень діалектику, що було обумовлено комплексом історичних та гносеологічних причин.
5. Категорії простору та часу в інтерпретації сучасної буржуазної філософії
На відміну від попередніх історико-філософських етапів розвитку розуміння простору та часу в сучасній буржуазній філософії загубило цілісний вигляд. Позитивізм, прагматизм, операціоналізм розглядають лише пізнавальні функції просторово-часових концепцій в сучасному природознавстві, обмежуючись вузькими рамками методології науки. Керуючись субактивно-ідеалістичними установками в гносеології, вони ставлять під сумнів той об`активний зміст пізнавальної дійсності, який виражається в логіко-понятійному апараті науки.
Близькість принципіальних установок прагматизма дозволяє говорити про одну прагматисько-операціоналістську концепцію простору та часу.
Прихильники прагматизму висувають положення про те. Що в основі ньютонівських просторових та часових форм лежать форми практики. Але прагматисти розглядають практику субактивно-ідеалістично, тому зміст наукових понять в них узгоджується у підсумку не з об`єктивним світом, а лише з субактивними потребами людини, які представляються як єдиний регулятор його діяльності. Дж. Дьюі та А. Ф. Бентлі пишуть наступне: «Простір та час…потрібно брати в зв`язку з дією та поведінкою людини, а не як фіксовані чи дані системи відліку (формальні, абсолютні або Ньютонові), і не як виключно фізичні спеціалізовані системи тих типів, які відомі з теорії відносності».
Операціоналісти виходять з того, що в наших знаннях, поняттях відображаються лише практичні операції. Об`єктивну реальність вони виключають з аналіза.
Операціоналістична концепція простору та часу представляє собою приклад застосування цих вихідних принципів до розвитку конкретної проблеми.
При розгляді часу також, як і у випадку простору, Р. У. Бріджмен та його послідовники виділяють різні типи вимірювальних операцій: операції виміру часу подій, які відбуваються одна за іншою, та операції виміру подій, які відбуваються в точках простору, які знаходяться на помітній відстані одна від одної. Таким чином виділяють два вида часу – локальний та той, який тягнеться («extended»).
Наряду з сціентичною традицією в буржуазній філософії 20 ст. спостерігається своєрідний «вибух» інтереса до історичного, соціально-культурного розуміння часу та простору. Дана тенденція доповнюється прагненням розглядати час та простір (особливо час) «достеменно» онтологічно. Філософія життя, феноменологія й екзистенціалізм намагаються по-новому обґрунтувати обактивність, надособистісну значимість часу, виходячи з ідеалістично розуміємої суб`єктивності.
А. Бергсон істинний час розуміє як чисту тривалість потоку свідомості. Час А. Бергсон трактує як суто природно-психологічний «потік життя», а сам спосіб осягнення часу – як суто психологічний.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
