Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Концепція Лакатоса - це деякий крок уперед у порівнянні з еволюційним підходом К. Поппера. Однак і вона не дає відповіді на питання про причини зміни дослідницьких програм, не вирішується і проблема виникнення нового знання. У "м'яку" частину дослідницької програми Лакатое: (на противагу неопозитивістам, які взагалі ігнорували "метафізичні твердження") включає всю культуру, не роблячи винятків для теології, астролоні, алхімії та чорної магії- тому вага є хиткою, безбережною, а концепції" певною мірою ненауковою. По суті, концепція Лакатоса не дає вирішення основних проблем розвитку науки і є значною мірою кроком в сторону.

У роботах постпозитивістів показана необґрунтованість стандартної концепції науки логічного позитивізму:

1. не існує чистих наукових фактів (вони завжди теоретично навантажені);

2. не можливий вичерпний логічний аналіз наукового пізнання;

3. розвиток науки йде шляхом чергування еволюційних і революційних етапів.

Історична школа

Представники історичної школи (А. Койре, М. Поляні, С. Тулмін, Н. Хен-сон, Т. Агассі) так само, як і представники критичного раціоналізму, негативно ставилися до неопозитивізму, але вони критикували неопозитивізм не "зсередини", а "ззовні" за його вузькість. Представники історичної школи розвивають, головним чином, екстерналістську концепцію розвитку науки, в якій вважаються переважними ненаукові фактори, що визначають її розвиток. Як один з таких головних факторів, екстерналісти виділяють соціальний - "наукове суспільство" - наукову школу, яка має свою стандартну концепцію - парадигму, основою якої є прийняті методи та зразки вирішення дослідницьких завдань.

Американський методолог С. Тулмін зосереджує увагу на динамічній стороні науки, на модифікації змісту її понять. Він вважає необхідним сполучення логіки й історії науки та показує історичну мінливість стандартів раціональності і науковості, які приймаються науковим товариством. Пропонує розглядати наукову теорію як "концептуальну популяцію", в якій члени популяції відносно автономні і зміна їх не призводить до повної перебудови теорії. Популяція понять еволюціонує як і біологічна популяція, для аналізу еволюції яких необхідно врахування внутрішніх факторів (логіка) і зовішніх - середовища існування (соціокультурного контексту). Таким чином, Тулмін намагається подолати протилежність екстерналізму й інтерналізму. Відбір нововведень здійснюється групою авторитетних експертів з рахуванням історичних, політичних, і соціокультурних факторів. Достоїнством концепції С. Тулміна є увага до реальної історії науки, істотним недоліком - розмитість, невизначеність поняття "середовище існування".

Т. Кун, автор відомої книги "Структура наукових революцій", основну увагу спрямовує на динамічні аспекти науки і намагається врахувати вплив "соціокультурного контексту". Він представляє розвиток науки як чергування еволюційних ("нормальна наука") і революційних періодів, протягом яких відбувається зміна суспільних стандартів мислення - парадигм. У нормальному періоді відбувається тільки застосування відомих методів для вирішення таких завдань у нових галузях. "Учені наводять порядок у своєму господарстві фактів, втискаючи природу у коробку". Коли ж це стає неможливим, відбувається зміна парадигм.

Пізніше Т. Кун диференціює поняття парадигми і виділяє з нього:

1. "дисциплінарну матрицю" - закони й узагальнення, що поділяються науковим товариством;

2. "категоріальну модель" - систему цінностей, прийнятих суспільством, що становить "метафізичну" частину парадигм;

3. "зразки" - приклади вирішення конкретних проблем.

Головним у концепції Т. Куна стає аналіз діяльності наукового товариства, групової структури науки, що є цінним і дає можливість уникнути крайностей інтерналізму й екстерналізму. Але тут Т. Кун впадає в іншу крайність - соціологічну, намагається підмінити методологію науки соціологією, вважає неможливим вироблення методологічних правил і незрівнянними, несумірними різні наукові теорії, що відображають один об'єкт, зважаючи на те, що поняття цих теорій мають різний смисл і є "несумірними, неспільномірними".

Розвиток цих тенденцій у роботах інших постпозитивістів, наприклад П. Фейерабенда, приводить останнього до концепції методологічного анархізму.

Фейерабенд справедливо виступає проти крайнього емпіризму, характерного для всього позитивізму. З метою нейтралізації догматичного килиму емпіризму він пропонує принцип "теоретичного плюралізму", за яким мію жинність теорій одного об'єкта є нормою для науки, бо "чистих", теоретично ненавантажених фактів взагалі не існує, тому вони не можуть бути критерієм у виборі теорії. Більш того, саме теорія вирішує, що саме потріймо вважати фактом, а що ні.

Такий підхід призводить до свого роду методологічного паралічу з єдиною рекомендацією: дій, як тобі заманеться. Усяка, навіть найбільш абсурдна ідея, вважає Фейерабенд, збільшує знання.

У цілому, в рамках постпозитивізму, отримано багато цікавих результатів і, за своїм впливом, лише в останній час став дещо поступатись герменевтиці.

2. Структуралізм

Філософський структуралізм виникає у двадцятих роках XX століття (основні представники: К. Леві-Стросс, М. Фуко, Ж. Лакан та ін.) як антитеза ірраціональності екзистенціалізму та як продовження позитивістських прагнень до побудови філософії у вигляді точної науки (інколи його називають французькою різновидністю позитивізму).

Структуралізм проголошує себе "послідовно науковим" і супротивним антинауковим ірраціоналістичним спекуляціям філософії екзистенціалізму. На противагу емоційно-суб'єктивістській екзистенції висувається мова, Іцп розуміється як справжня реальність людського буття.

Спочатку структуралізм з'являється у конкретно-наукових напрямках к період переходу деяких гуманітарних наук від емпіричного описового рівня досліджень до абстрактно-теоретичного. В основі цього переходу було використання структурного методу, моделювання та елементів формалізації та математизації.

Структурний метод спочатку був розроблений у структурній лінгвістиці, а після цього розповсюдився на літературознавство, етнографію й інші гуманітарні науки. Його основу складає виявлення структури як сукупності відношень, інваріантних при певних умовах. Тобто структура - це не просто скелет тривких відношень елементів системи, а ще і сукупність правил, за якими з однієї системи можна одержувати інші. При цьому центр ваги переноситься з елементів і їх властивостей на відношення між елементами, і залежні них реляційні (системонадбані, цільні) властивості. Цей принцип називається "методологічним приматом відношень над елементами у системі".

Основні ступені структурного методу.

1. Виділення первинної безлічі об'єктів, в яких припускається наявність єдиної структури. Увага при цьому зосереджується на виявлені тривких станів, а не на динаміці - "примат синхронії над діахронією".

2. Розчленування об'єктів на елементарні частини (сегменти), в яких повторюванні відношення зв'язують різнорідні пари елементів; виявлення у кожному елементі істотних для цих відношень властивостей.

3. Розкриття відношень перетворення між сегментами, їхня систематизація та побудова абстрактної структури шляхом безпосереднього синтезу або формально-логічного і математичного моделювання.

4. Виведення зі структури усіх теоретично можливих наслідків (конкретних варіантів) та перевірка їх на практиці.

Для структуралізму характерне прагнення до свідомого маніпулюванням знаками, словами, образами, символами виявлення неусвідомлених глибинних структур, прихованих механізмів, перехід до вивчення яких і забезпечує наукову об'єктивність дослідження, дозволяє відволіктися від суб'єкта зовсім або уявити його, як щось похідне від структур.

Об'єкт дослідження структуралізму - це культура як сукупність знакових систем, найважливіша з яких мова, але до неї також входять наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама та ін. Саме у цих об'єктах виявляються приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина і які визначають відношення людської свідомості до світу.

Ігнорування цього опосередкування спричинює виникнення ілюзій вільної людської діяльності.

Конкретнонауковий структуралізм показав свою плідність у вивченні культури первісних племен, фольклористиці та інших областях, але викликав і різку критику з ряду важливих питань. Так, М. Фуко вважає, що поняття "людина" не повинно застосовуватися у науковому і філософському знанні: воно існує лише завдяки особливій культурній ситуації, що склалася у XVII сторіччі, і приречене на зникнення при її модифікації: "Людина зітреться, як зображення на морському піску". Така позиція призвела до різкого падіння впливу структуралізму. Французькі студенти, що брали участь у подіях 1968 року, писали на плакатах: "Структури не виходять на вулиці".

Представники екзистенціалізму, персоналізму, феноменології піддали гострій критиці структуралізм як сцєнтистську, антигуманістичну течію, не відділяючи цілком правомірне прагнення до наукового дослідження суспільних явищ від концепцій, подібних "смерті людини", що, очевидно, неправомірно.

3. Соціобіологізм

Соціальний біологізм (етологізм, генетичний детермінізм) - важливий напрям у сучасній західній філософії, що ставить за мету здійснити синтез природних і соціальних наук на основі виявлення еволюційно-біологічних передумов соціальної поведінки людини.

У 1975 році відомий американський ентомолог Едвард О. Уілсон видав книгу "Соціобіологія: новий синтез", в якій еволюція розуміється як адаптаціогенез на основі наявності зачатку поведінкових форм людини у тварин.

Уілсон вважає доцільним використання об'єктивного розгляду людини і всієї її культури з точки зору інопланетянина (прибульця з іншого світу), для якого всі науки про людину (гуманітарні, соціальні, а також і мистецтво) будуть розділами біології.

Природничо-наукові передумови соціобіологізму складають етологія і математичне моделювання у біології й екології. В етології - науці про поведінку тварин (К. Лоренц) - будь-яка поведінка тварини розглядається як щеплення спадкового та надбаного, в якому агресія є природною властивістю, яка набуває у людини форми "войовничого ентузіазму" як прояву життєвої сили. З іншого боку, у популяції тварин є й альтруїстична поведінка, що веде до збільшення пристосування одних індивідів за рахунок зниження пристосування інших. Така поведінка відіграє важливу роль в еволюції, якщо її дотримується більша частина популяції.

У соціобіологізмі використовуються також дані популяційної генетики, екології, еволюційної теорії, медицини, соціальної психології, антропології, етнографії, лінгвістики та ін. Основним поняттям соціобіологізму є генно-культурна коеволюція, що розуміється як спільний, взаємодіючий перебіг процесів органічної та культурної еволюції. Основні компоненти коеволюції - це гени і культура, що "тримають один одного на прив'язі".

У процесі геннокультурної коеволюції головну роль відіграють три типи поведінки:

1. на основі опозиції альтруїзму-егоїзму;

2. сексуальна поведінка;

3. агресивна поведінка.

Хід коеволюції спрямовується епігенетичними правилами, які визначають шляхи трансляції від генів до культури і від культури до генів, однак провідна роль при цьому відводиться генам, оскільки вони програмують первинні і вторинні епігенетичні правила, а культурний вплив лише виявляє та закріплює задані генетикою властивості поведінки й мислення людини (генетичний детермінізм).

Саме спрямування соціобіологізму на виявлення того, наскільки людина детермінована філогенетично, не може не викликати позитивного ставлення. Не викликає заперечень і спроба визначити, наскільки саме людська соціальна поведінка зумовлена генетично. Приваблює також широке застосування матеріалу різноманітних природничих та гуманітарних наук.

У рамках соціобіологізму виділилися загальна соціобіологія і соціобіологія людини, у який широко обговорюються такі питання, як співвідношення біологічного і соціального, психологічного і фізіологічного, генетичних передумов і виховання, а також загальне розуміння природи живого, природи людини і перспектив її розвитку.

З іншого боку, достатньо помітні й такі недоліки, як однобічність, що виявляється не тільки у біологічному детермінізмі, а й у обмеженому розумінні людини як біосоціальної істоти. Таке розуміння є недостатнім не стільки через те, що пріоритет надається біологічному, скільки тому, що повністю усунені фактори вищого порядку - духовності людини, що і роблять її справжнім "мікрокосмом". Духовність формується, звичайно, на основі біологічних і соціальних факторів, але чим більшою є духовність, тим автономнішою є людивна. Саме духовність як здатність усвідомлювати себе у світі та змінювати себе, а через це і світ є видовою ознакою людини. У цьому полягає свобода, і звідси випливає відповідальність людини за свої вчинки і долю.

Крім того, не можна не бачити, що соцюбіологічні дослідження несуть у собі велику небезпеку (як от генна інженерія) проникнення у "святая святих" природи, її глибинні таємниці, що веде до можливості маніпулювання як особистістю, так і еволюцією людини.

Висновок

Сцієнтизм — концепція, що полягає в абсолютизації ролі науки в системі культури, в ідейному житті суспільства. Він почав складатися у філософії кінця XIX — початку XX вв., коли в зв'язку з розвитком науки було поставлене питання про її роль і місце в системі культури. У цих умовах виник сцієнтизм і антисцієнтизм. Особлива гострота виникла в суперечці під час НТР, у зв'язку з питанням про досягнення і наслідки науки.

Негативні риси сцієнтизма — не враховує складну системну організацію громадського життя, у якій наука займає важливе, але не домінуюче місце. Як зразок науки сцієнтизм звичайно розглядає природні і так називані точні науки. Будучи не строго оформленою системою поглядів, а скоріше ідейною орієнтацією, сцієнтизм виявляється по-різному, з різним ступенем і силою — від зовнішнього наслідування точним наукам, що виражається в штучному застосуванні математичної чи символіки навмисному доданні аналізу філософсько-світоглядних чи соціально-гуманітарних проблем форми, характерної для точних наук (аксіоматична побудова, система дефініцій, логічна формалізація), до абсолютизації природничих наук як єдиного знання і заперечення філолофсько-світоглядної проблематики як позбавленої пізнавального змісту і значення (неопозитивізм). Сцієнтизм у філософії знаходить вираження в недооцінці її своєрідності в порівнянні з іншими науками, заперечення філософії як особливої форми суспільної свідомості, що має свою специфіку в порівнянні з іншими науковими знаннями. Сцієнтизм у соціології зв'язаний із запереченням особливостей об'єкта соціального аналізу в порівнянні з об'єктами, досліджуваними в природничих науках, з ігноруванням необхідності обліку ціннісних моментів, з емпіризмом і описовістю, ворожим відношенням до всяких побудов, що мають вихід у соціально-філософську проблематику, з абсолютизацією значення кількісних методів у соціальних дослідженнях.

Протистоїть йому антисцієнтизм. Наполягає на обмеженості можливостей науки в рішенні корінних проблем людського існування, у крайніх проявах оцінюючи науку як ворожу людському існуванню. Філософія розглядається як щось принципово відмінне від науки, що носить чисто утилітарний характер і нездатної піднятися до розуміння справжніх проблем світу і людини. Антисцієнтизм трактує соціально-гуманітарне знання виняткове як форму свідомості, до якої незастосуємо принцип об'єктивності наукового дослідження. Крайні форми: Ницше, Хайдеггер, Бердяєв - прагнення розглядати дійсність з позиції людини, що трагічно боре з іншим світом, куди входить і наука. Відстоюючи принципи наукового підходу до усякої світоглядної, філософської і соціально-гуманітарної проблематики, марксизм тяжів до сцієнтизму, але в той же час заперечував плоский сциентизм із його ігноруванням складних питань про місце і функцію науки в системі культури, про відношення різних форм суспільної свідомості. Реакцією на сцієнтистские утопії є посилення антитехнициськой хвилі. Розвінчування ілюзій сцієнтистского оптимізму викликає до життя «антиутопії».

У XX столітті створена безліч антиутопій. У цьому жанрі працювали письменники: Г. Уэллс, А. Франк, Дж. Лондон, Р. Маренн-бери, брати Стругацкие, М. Замятін, О. Хаксли й ін. У їхніх добутках відображені різко критичні образи техно-будущего, де наука і техніка досконалі і подавлені воля й індивідуальність. Творці антиутопій разом зі сциентистами виходять з ідей усевладдя науки і техніки. При цьому не можна ігнорувати роль антиутопій як специфічного застереження людства: дивитеся, що може відбутися, якщо не контролювати розвиток науки і техніки, якщо не враховувати потреби людини, його духовно-моральні цілі і цінності.

Список використаної літератури

1. Швырев В. С., Юдин Э. Г., Про так називаний сцієнтизм у філософії, «Питання філософії», 1969, № 8.

2. Швырев В.С., Юдин Э.Г., Світоглядна оцінка науки: критика буржуазних концепцій сциентизма й антисциентизма, М., 1973.

3. Сноу Ч.П., Дві культури, пров. з англ., М., 1973; Людина — наука — техніка.

4. Степанов В.Я., Філософія. Навчальний посібник. – Вінниця: Тезис, 1999.

5. Мамардашвили М.К., Современная европейская философия (XX век), М., 1993.

6. Ганс Георг Гадамер, Философские основания XX века, М., 1998.

9

Характеристики

Список файлов реферата