159607 (737698), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Від початків становлення філософської думки і аж до сьогодні ми простежуємо звернення до проблем комунікації, діалогу, спілкування. Цю проблематику виділяли у своїх працях Арістотель, І. Кант, В. фон Гумбольдт, Ф. Шляйєрмахер, С. К’єркеґор, М. де Унамуно, С.Л. Франк, М. Бубер, Ґ. Марсель, М. Гайдеґґер, М.М. Бахтін, О.-Ф. Больнов, Е. Левінас, М. Мерло-Понті, митр. Антоній Сурожський, С.С. Аверинцев та інші. Теоретичному осмисленню проблеми комунікації у працях названих мислителів присвячені роботи Г. Арсентьєвої, Л.М. Баткіна, А.С. Богомолова, Є.В. Борисова, С. Воробйової, Б.Л. Губмана, А. Клепікова, Т.П. Ліфінцевої, А.Ф. Лосєва, В. Малахова, Л.В. Озадовської, Дж.Д. Пітерса, Н.Ф. Рахманкулової, І.С. Нарського, І.С. Вдовіної, Л.А. Дьоміної, Л.А. Ситниченко, Д.А. Сілічева, В. Табачковського, Е.Ю. Соловйова.
Особливу увагу в дисертаційному дослідженні приділено працям відомого німецького філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса. Тому значне місце в опрацюванні літератури займає дослідження саме його праць, які стосуються проблеми комунікації. Концепцію комунікації К. Ясперса розглядають у своїх роботах такі дослідники, як А.С. Богомолов, Р.М. Габітова, Б. Т. Григор’ян, Б.Л. Губман, К. М. Долгов, М.К. Мамардашвілі, А. Г. Мисливченко, І.С. Нарський, Т.А. Орлова, А.Н. Тіпсіна, М.Л. Чалін (в радянський період); та сучасні українські й російські дослідники Є.І. Андрос, П.П. Гайденко, О.Б. Горгота, В. Малахов, Я.Ф. Малкова, В.М. Мєшков, Л.А. Ситниченко.
Як автономна філософська проблема тема комунікації постала лише у 80–90-х роках ХХ століття у німецькій комунікативній філософії. Наше дослідження у цьому питанні спирається на методологічні розробки таких філософів, як Юрґен Габермас та Карл-Отто Апель. Вивченню їхніх також праць присвячена чимала частина нашого дослідження. Дослідження комунікації в межах цієї традиції у вітчизняній історико-філософській науці найповнішою мірою здійснено в працях А. М. Єрмоленка (в контексті етичної проблематики) та Л.А. Ситниченко (в контексті загального аналізу феномену комунікації).
Аналіз комунікативної концепції Ю. Габермаса проведено у дослідженнях таких вітчизняних авторів, як А.Й. Дахній, Р. Зимовець, В.А. Малахов, Л.В. Озадовська, Ю.В. Романенко, А. Фінько; таких російських авторів, як Б.В. Марков, Д.Ю. Меркулова, А. Морозов, І.П. Фарман, В. Фурс, С.Г. Чукін, нарешті в роботах польської дослідниці Й. Ґорницької-Каліновської. Розгляд проблеми комунікації К.-О. Апелем висвітлено у роботах М. Рубене, М.Е. Соболєвої, В. Гьосле.
Під час аналізу джерел для точнішої передачі змістового значення терміну “комунікація” автор звертається до його етимології, висвітленої у працях Т. Булавіної, Т.М. Дрізе, Дж. Куррана, А.М. Портнова, Б. Потятиника, Б.А. Родіонова, Е. Сепіра, Д.Б. Зільбермана, С.Д. Абрамович та М.Ю. Чікарькової.
У підрозділі 1.2. “Генеза та еволюція філософських ідей щодо феномену комунікації (від античності до кінця ХІХ століття)” шляхом критичного аналізу та порівняння відображена сутність історико-філософських досліджень стосовно проблеми людської комунікації, враховуючи хронологічні та логічні закономірності змін теоретичних позицій і напрямків, методології та методики досліджень. Методом порівняльного аналізу досліджені основні етапи розвитку філософської думки щодо проблеми людського спілкування.
На противагу положенню, що комунікація стала предметом філософського осмислення досить пізно (у ХІХ–ХХ століттях), з’ясовується, що становлення комунікативної проблематики відбулося ще у філософії Стародавньої Греції. Наступним кроком у дослідженні даної проблематики був розгляд цієї теми у філософії Середньовіччя. Зокрема, в цю епоху комунікація розглядається як проблема спілкування, діалогічних стосунків людини з Богом.
В епоху Відродження починає вивчатися спілкування людини з людиною. У Новий час відбувається становлення світоглядних засад та умов комунікації. У ХІХ ст. розпочинається вивчення людської комунікації як зв’язку “Я–Ти”, утверджується думка, що самореалізація людського “Я” неможлива без “Я” іншої людини.
У підрозділі 1.3. “Дослідження проблеми комунікації у філософії першої половини ХХ століття” досліджено концепції, в яких розгляд буття людини у світі мав вихідною точкою аналіз відносин “Я” і “Іншого”. Осмислення людських відносин складалося в суспільстві ХХ століття в умовах розвитку індивідуалізму, який породжував небувале в історії культури явище – некомунікабельність як крайню форму взаємного відчуження індивідів, розпаду всіх соціальних зв’язків.
У XX столітті ми спостерігаємо спробу проникнення у саму сутність комунікації. Тобто у ХХ столітті саме комунікативний аспект людського буття став головною темою теоретизування. Для комунікативних теорій першої половини ХХ століття характерним є зосередження на проблемі взаємовідносин “Я” та “Іншого”, досягненні взаєморозуміння між ними, ставленні одне до одного як екзистенції до іншої екзистенції. Саме у філософії цього періоду мислителі намагалися дати визначення сутності феномену комунікації.
Прослідковано різноманітність філософських підходів до проблеми людської комунікації у першій половині ХХ століття: соціологічний підхід (Дж. Мід, А. Шюц, Т. Парсонс), розгляд комунікації в контексті інтерсуб’єктивності (Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер), аналіз комунікації екзистенційними філософами (М. де Унамуно, М. Мерло-Понті, Ґ. Марсель) та діалогічний підхід (М. Бубер, М.М. Бахтін, С.Л. Франк).
Підрозділ 1.4. “Трактування феномену комунікації у другій половині ХХ століття”. У філософії другої половини ХХ століття ми спостерігаємо більшу різноманітність і різноплановість у тлумаченні проблеми комунікації. Це, зокрема: відгомін екзистенційної традиції (Е. Левінас, О.-Ф. Больнов, М. Дюфренн), розгляд комунікації крізь призму соціальності (Р. Рорті, К. Леві-Строс) та аналіз проблеми комунікації у сучасній філософській думці (Б. Вальденфельс, Й. Зізіулас, С.C. Аверинцев, А. Сурожський).
Простежується продовження екзистенційної традиції, а також з’являються нові підходи до зазначеної проблематики. Найяскравіше це проявилося у німецькій філософії ХХ століття. Про що свідчить умовний поділ німецької комунікативної філософії.
Здійснено аналіз суті поняття “комунікація”, вказані основні умови протікання комунікації, запропонована її структура, виділено основні форми та види комунікації, визначено її особливості та специфіку.
Другий розділ “Місце комунікації у німецькій філософії першої половини ХХ століття. Основні принципи комунікативної концепції Карла Ясперса” присвячено розгляду комунікативної концепції цього німецького мислителя. Підхід К. Ясперса найповнішою мірою відображає комунікативні тенденції у німецькій філософії першої половини ХХ століття.
У підрозділі 2.1. “Проблема рівнів комунікації у філософському вченні Карла Ясперса” здійснений аналіз самого поняття “комунікація” у вченні німецького мислителя, наголошено на важливості проблеми людського спілкування, яка є по суті головною темою філософування К. Ясперса. Вперше проблема комунікації була обґрунтована філософом у праці “Загальна психопатологія”, де він розглядає відносини психіатра і пацієнта. К. Ясперс вважає, що лише при ставленні до людини як до екзистенції, тобто при особистісному до неї відношенні, лікар може найбільш ефективно допомогти своєму пацієнтові.
Продовжуючи дослідження людської комунікації у наступних своїх працях, філософ окреслює проблему рівнів людського буття та відповідних їм типів комунікації. К. Ясперс виділяє чотири рівні комунікації: комунікація наявного буття, комунікація предметної свідомості, комунікація на рівні духу та екзистенційна комунікація. У кожному з перших трьох типів відносин комунікації “Я” відчуває особливе, але не абсолютне задоволення. Ця недостатність є вихідним пунктом для філософської рефлексії, яка дає можливість зрозуміти, що “Я” як особистість можливе лише завдяки зв’язку з іншими людьми. Завдання екзистенційної філософії К. Ясперс вбачає в тому, щоби завадити абсолютизації будь-якого з рівнів комунікації. Усі три рівні є необхідними для людини, проте вони не зачіпають власне глибинного ядра людської особистості, а саме екзистенції.
У підрозділі 2.2. “Екзистенційна комунікація як найвищий рівень спілкування” висвітлено цей найбільш глибокий та істинний тип спілкування у концепції К. Ясперса. На думку німецького мислителя, екзистенції поза комунікацією не існує, так само як і не існує свободи поза комунікацією. Тобто, за Ясперсом, вступання до комунікації (екзистенційної) є умовою свободи особистості. Тобто в такий спосіб він розкриває значення екзистенційної комунікації через поняття свободи. Крім того, екзистенційна комунікація є способом поєднання розуму як принципу, що вносить порозуміння, осмислення, з одного боку та екзистенції, з іншого боку. Оскільки справжня (екзистенційна) комунікація є взаємним порозумінням, взаємним висвітленням екзистенцій.
При розгляді проблеми “екзистенційної комунікації” визначено, що вона покликана подолати роз’єднаність людей, їхню відірваність одне від одного, оскільки істинне буття – це завжди “буття з іншим”. Також простежено питання можливості екзистенційної комунікації. Цю проблему Ясперс розкриває через поняття “скінченність”, “історичність”, “ситуація”, “філософська віра”.
У підрозділі 2.3. “Тлумачення історії як поглиблення процесу комунікації” здійснено аналіз комунікативної концепції К. Ясперса в контексті його вчення про історію. Проаналізувавши ясперсівське розуміння екзистенційної комунікації, встановлено, що воно зазнало певної еволюції. Якщо проблема можливості екзистенційної комунікації первісно ставилася філософом в особистісному плані, то пізніше вона отримала значення всесвітньо-історичного завдання. Це переростання проблеми із плану індивідуального в загальнолюдський призвело до перетворення питання про екзистенційну комунікацію на питання про філософську віру.
Висвітлено основні історичні періоди та розкрито роль “осьового часу світової історії” у єднанні людства на шляху до комунікації. Зокрема, у зверненні до “осьового часу”, до цих витоків духовної спільності Сходу і Заходу філософ вбачає важливий засіб досягнення загальнолюдської комунікації, незважаючи на відмінність культур. Крім того, вияснено, що, за Ясперсом, світові релігії сприяють зростанню “комунікації”, єднанню історії, включенню до сфери впливу “осьового часу” все нових і нових народів.
Відповідь на питання про можливість глибинної комунікації філософ вбачає у феномені “філософської віри”. Встановлено, що народження “філософської віри” знаменує собою докорінний переворот, який зумовив у подальшому послідовну універсалізацію міжлюдських зв’язків, становлення єдності історії на шляху особистості до віднаходження все більшого ступеню свободи. Розкрито, що час зародження філософської віри – це “вісь світової історії” або, як висловлювався Ясперс, “осьова епоха”.
Третій розділ “Вирішення проблеми комунікації у німецькій філософії другої половини ХХ століття. Філософські моделі комунікації Юрґена Габермаса та Карла-Отто Апеля” присвячено висвітленню нових варіантів проблеми комунікації і побудови відповідних філософських теорій, які продовжуються у німецькому мисленні другої половини ХХ століття. Найважливішими у цьому відношенні є концепції Юрґена Габермаса та Карла-Отто Апеля.
У підрозділі 3.1. “Філософське осмислення комунікації у теорії Юрґена Габермаса” висвітлена комунікативна теорія Ю. Габермаса, що стала новим кроком у сучасній комунікативній філософії. На відміну від своїх новочасних попередників, він виходив із повсякденного спілкування, чим засвідчив зміну самої філософії. Тобто засадничими в нього виступають не суб’єктивні, а інтерсуб’єктивні, мовно-комунікативні структури. Свою комунікативну теорію Габермас розкриває за допомогою понять “комунікативна дія”, “дискурс”, “життєвий світ”, “система”, “розум” і “раціональність”.
Наголошено на моменті, що завдяки визнанню комунікативної дії та дискурсу як найважливіших домінант нашого світу, згідно з Ю. Габермасом, стає можливим здійснення результативних пошуків виходу з кризового стану, в якому опинилася сучасна людина.
Розкрито роль поняття “життєвого світу” у комунікативній концепції Ю. Габермаса та вказано на його допоміжне значення по відношенню до поняття “комунікативна дія”. Також охарактеризовано поняття “комунікативної раціональності” і зазначено, що вона є основою вільних демократичних інститутів.
Висвітлено основні положення етики дискурсу Ю. Габермаса. Сформульовано, що вона передбачає апеляцію у розв’язанні моральних питань до необмеженої спільноти. Вона є спробою дати відповідь на новий етичний запит, показати, як у сучасних умовах є можливою глобальна етика або ж як моральний вибір може бути дієвим, відповідальним і справедливим.
У підрозділі 3.2. “Основні засади комунікативної теорії Карла-Отто Апеля” простежуються ключові моменти комунікативної теорії цього німецького мислителя. Висвітлено проблему трансцендентальної (ідеальної) комунікації К.-О. Апеля, яка тлумачиться мислителем як комунікація необмеженої спільноти. Критерієм правильності та обґрунтованості етичних норм у К.-О. Апеля є досягнення консенсусу в практичному дискурсі, згідно з регулятивним принципом трансцендентальної комунікації. Проаналізовано основні засади етики дискурсу К.-О. Апеля та здійснене ним в цьому контексті обґрунтування морально-етичних норм і принципів.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
