159604 (737695), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Вони відрізняються лише своїми можливостями. У тому, що описано в "Законах" душі людей ще не достатньо звільнилися від тілесного і матеріального. Але з часом під впливом законів прописаних правителями-філософами, і помірного життя без сильних емоцій і бажань, як під дією ліків, душі зміцніють, і тоді стане можливим побудова ідеальної держави.
Правильне виховання громадян, а вірніше сказати їхніх душ, тому що душі безсмертні, ось що більше всього займає Платона.
3.1.5 Виховання стражів та правителів
Виховання громадян ідеальної держави, за Платоном, повинно починатися задовго до їхнього народження підбором батьків. Кращі чоловіки повинні з'єднуватися з кращими жінками. Призначаються також і терміни дітородіння: для жінки з двадцяти років до сорока, для чоловіка з того часу, як у нього пройде найкращий час для бігу і аж до п'ятдесяти п'яти років. Народження дітей державна справа. Жінка народжує державі, а чоловік виробляє державі. Сексуальна свобода наступає тільки після того, як жінка і чоловік вийде з віку, призначеного для творіння потомства. Любов допускається, але тільки в межах цих обмежень. Втім, любов, як і будь-яке бажання та емоція, не повинна бути надмірною. Платон легко розправляється з почуттями закоханих, оскільки вони заважають досягненню головної мети ідеальної держави: виховання душі вільної від чуттєвості.
Будучи вагітною, жінка повинна остерігатися сильних емоцій радості і горя, і багато ходити, ходьба викликає розгойдування плоду, в результаті чого діти вже в утробі матері привчаються переносити труднощі. Після народження дитини, вона виховується окремо від батьків. Більш того, вони не повинні знати, хто саме з дітей є їх дитиною.
Яким же має бути ідеальне виховання? Починаючи розмову про це в діалозі „Закони” Афінянин, висловлюючи думки самого Платона, ще раз висловлює своє ставлення до пожадливості і емоцій. Слід уникати зніженості малолітніх вихованців. Потрібно карати дітей, які ослухались, але так, щоб не зачепити їх самолюбство. Так як образи можуть викликати сильні негативні емоції. Навчання ж має бути двояким: тіло слід навчити гімнастичному мистецтву, а душу для розвитку її чесноти – мусічному. І в усьому слід дотримуватися простоту і помірність.
У мусічне виховання входять, крім різних мистецтв, також і міфи, і казки. В ідеальній державі, на думку Платона, слід домагатися того, щоб перші міфи, почуті дітьми, вели до чесноти.
Розмірковуючи про мусічне виховання, Платон піддає різкій критиці найрізноманітніші види мистецтв. За те, що вони прагнуть викликати ті чи інші почуття. Література, музика і танці мають сприяти розвитку в громадянах правильного, з точки зору Платона, світорозуміння. І тому підлягають ретельній цензурі. Таке "реакційне" ставлення до мистецтва викликає або нерозуміння, або люте неприйняття з боку дослідників. Однак багато художників і поетів неодноразово вказували на те, що справжнє мистецтво залежить від того як, а не що відображається в тому чи іншому творі. Виходячи з цих міркувань ніяка цензура не може заборонити справжнє мистецтво.
З малих років громадян платонівського суспільства повинні навчати військової справи. Тоді ж з них відбирають майбутніх страж. Кандидатів же в правителі відбирають у віці двадцяти років. Відбирають найбільш здібних до діалектики, і проводять з ними загальний огляд всіх наук, які вони вивчали в дитинстві. З усіх наук, Платон, як і слід було очікувати, найбільш важливими вважає найбільш абстрактні з них. Це в першу чергу арифметика, потім – геометрія та астрономія. Претенденти повинні навчитися знаходити загальне в частковому, піднімаючись від розрізнених чуттєвих фактів до осяжних істин. З них, через десять років, обирають тих, які найбільш відзначилися, які потім займаються філософією ще п'ять років. Після чого до п'ятдесяти років вони працюють на благо держави, займаючи різні посади. Потім їх приводять до кінцевої мети - "змусити їх спрямувати вгору свій духовний погляд і поглянути на те саме, що всьому дає світло, а побачивши благо саме по собі, взяти його за зразок та впорядкувати і державу, і приватних осіб, а також самих себе - кожного в свою чергу - на весь залишок свого життя. Більшу частину часу вони стануть проводити філософствуючи, а коли настане черга, будуть працювати над цивільним устроєм, займати державні посади не тому, що це щось прекрасне, а тому, що так необхідно для держави. Таким чином, вони постійно будуть виховувати людей, подібних їм самим, і ставити їх сторожами держави замість себе, а самі відійдуть на острови блаженних, щоб там жити" („Держава”).
3.2 Філософія права
Складаючи єдине етичне ціле, як і раніше, філософ залишає мудрість на першому місці, але на друге поміщає вже не мужність, а поміркованість і на третій – справедливість; мужності він відводить останнє місце. Змудрілий завдяки політичному досвіду, афінський філософ віддає перевагу розсудливості та поміркованості, аніж мужності, але навряд чи він протиставляє ідеальні вимоги дійсності. У пошуках компромісу між ними Платон у зрілих роздумах приходить до визнання, що найкраще життя людини полягає у правильному поєднанні духовного і чуттєвого. Він з'єднує розумне з емоційним, при умові що розумне начало визначить міру і межу безмежного прагнення до задоволень. Розум вносить порядок і закон в людські відносини, встановлює ту міру поведінки, яка і є реальним вищим благом.
У своїх спробах дати філософське обґрунтування права мислитель зовсім не виступає прихильником природно-правових ідей в їх традиційному розумінні, вважаючи їх «безглуздими», «хибними». Він не вбачає в природі вихідного джерела права і справедливого закону, оскільки в ній проявляється нерівність людей від народження і від неї випливає влада тих, хто «силою одержить верх». Так само він не робить упору на божественне походження права, замислюючись над тим, що має складати його ідеальну сутність.
У такому «правовому» суспільстві «кожна людина приваблює то одного, то іншого для задоволення тієї чи іншої потреби. Відчуваючи потребу багато в чому, багато людей збираються докупи, щоб жити спільно і надавати один одному допомогу: таке спільне поселення отримує назву держави». Саме право без примусової зрівнялівки, дає можливість справедливого вираження потреб суспільства як цілого і такий розподіл його, при якому «кожна окрема людина повинна займатися чимось одним з того, що потрібно державі, і то саме тим, до чого за своїми природними задатками більш за все вона здатна».
Справедливість у Платона виступає обґрунтуванням індивідуального законослухняного наказу, причому засобом його забезпечення визначається не насильство, а вимоги моральності і переконання. Показовим у цьому відношенні є звернення Платона під виглядом простого громадянина до правителів: «Ми вважаємо справедливим, щоб ви, перш ніж погрожувати нам суворими карами, спробували спершу - як ви це вважали за потрібне зробити з законами - переконати і наставити нас у тому, що боги існують і що вони занадто благочестиві, щоб їх можна було всупереч справедливості схилити або спокусити якими-небудь дарами... Ми вважаємо справедливим, щоб законодавці, оголосили себе сумирними, а не лютими, застосували по відношенню до нас переконання».
Сумирність, заклик «не говорити і не робити нічого несправедливого ні проти людей, ні проти богів», за Платоном, становлять сутність як правових, так і моральних вимог. Останні надають спокій душі під час життя і перед лицем смерті. Так, у міркуваннях про моральне - аморальне, добре – зле мислитель використовує не тільки філософську логічну аргументацію, але й релігійно-містичні доводи. Віра в богів вселяє людині «справедливий страх, найпрекрасніший засіб, – стверджує філософ, – проти зовсім не прекрасної відваги, - божественний страх, який ми звемо совістю і соромом».
Цілком природно, що Платон залишається людиною свого часу, коли в якості головного джерела права і гаранта його справедливості та відповідності вищому благу вказує на бога або богів. Але божественне для нього аж ніяк не «опіум для народу» і не клубок забобонів, а вище ідеальне начало, цілком сумісне з вічними соціальними та духовними цінностями, накопиченими людством. Законодавці, громадяни цілком можуть створити розумні закони. Головне при цьому, щоб законодавство відповідало вимогам загального призначення права.
Дбаючи про ефективність права, дієвість законодавства, Платон підкреслює перевагу закону, що діє на основі переконання, всі інші відносить до «однозначним тиранічним наказам». Філософ розрізняє окремі види законів, дає рекомендації і з юридичної техніки. Так, для загальних законів він радить передбачати преамбулу, вступну частина, розраховану на те, щоб ті, кому адресований закон, «прихильно прийняли приписи». У вступі ж до так званих великих законів не слід умовчувати «про шанування богів і турботі про батьків». Серед принципів державного права Платон рекомендує взяти до уваги «одне основоположне», яке законодавцю слід постаратися «провести через все своє законодавство». Це ідея добровільної законослухняної поведінки, або, словами філософа, «щоб громадяни покірно слідували чесноті». Слід переконати всіх в тому, що «людям необхідно встановити закони і жити за ними, інакше вони нічим не будуть відрізнятися від диких звірів».
Платон розглядає угоди і зобов'язання, «товариства, засновані на паях» і кредит, близько підходить до формулювання принципу дотримання договорів. Зрозуміло, що він не оминає права власності, покликаного «внести належний порядок у ділові відносини людей». «Основне правило, - говорить філософ, - тут просте: нехай ніхто по мірі можливості не торкається мого майна і не порушує моєї власності, навіть самим незначним чином, раз немає на те мого особливого дозволу. І я буду так само ставитися до чужої власності, поки я в здоровому глузді». Платон вважає необхідним вживати заходи проти бідності, обмежувати багатство. Більш того, Платон йде на те, щоб наділити державу правом конфісковувати надлишки, що перевищують встановлену законом міру. Він не проти багатства, але проти односторонньої орієнтації на нього, проти визнання за багатством права скрізь і у всьому творити свою волю.
Мислитель висуває абсолютно чіткі принципи, наприклад, свого роду вимоги невідворотності покарання – «ніхто ніколи не повинен залишатися безкарним за будь-який вчинок». Розплата має, за Платоном, відповідати тяжкості скоєного. Це може бути «грошова пеня», «принизливі місця для стояння чи сидіння», «палочні удари», тюремне ув'язнення і навіть смертна кара. Санкції в будь-якому разі не повинні бути несправедливими, заради одного лише страждання, – «за законом жодне покарання не має на увазі заподіяти зло». Цілком виразно Платоном формулюються цілі каральної політики. По-перше, виправлення злочинця та запобігання повторення злочинів, по-друге, усунення впливу дурного прикладу на громадян; по-третє, рятування держави від небезпечного, шкідливого члена.
У своєму вченні про злочини і покарання Платон передбачає звільнення від кримінальної відповідальності (невинна помилка, вчинок по невіданню, незнанню), пом'якшуючі і обтяжуючі обставини (стан афекту, чуттєвого жадання). Складаючи «невід'ємну частину державного устрою», суди займаються діяльністю «владною і повчальною, роз'яснювальною і каральною». Платон вважає за доцільне існування двох видів судів – для розгляду справ між приватними особами, куди може звернутися кожна людина, яка вважає себе ображеною іншою особою. Якщо ж, на думку будь-якого громадянина, порушені інтереси суспільства, і він висловлює бажання «прийти їм на допомогу», то призначається для цих випадків особливий суд.
На думку Платона, суд стоїть перш за все на сторожі інтересів держави і суворої моральності, що носить релігійний характер, тому святотатство –одне з найтяжчих кримінальних злочинів. Після злочинів проти богів йдуть злочини проти існуючого державного ладу. Розробляючи питання каральної політики держави, Платон водночас надає суду виховне значення. Не тільки кримінальний закон, але і вся соціальна структура, саме призначення держави повинні протистояти руйнівній стихії масового насильства, не допускати крайніх суперечностей між бідністю і багатством, розшарування суспільства на ворогуючі класи, партії-антагоністи. І тут вже вища «божественна мудрість» законів повинна бути доповнена мудрою соціальною політикою держави, піднятої на вершину «царського мистецтва».
3.3 Філософія політики
Платону властиве широке розуміння політики як «мистецтва, що править усіма іншими і турбується як про закони, так і взагалі про всі справи держави, правильно сплітаючи все воєдино». Політика у Платона вбирає в себе весь накопичений досвід практики державного, правового, соціально-культурного та морально-виховного впливу на людей та міжлюдські відносини. У політичній культурі він схильний вбачати засіб, здатний протистояти руйнівної стихії масового невдоволення, злочинності та насильства. Політична, соціальна культура у Платона матеріалізується в державі і законі, в розумній організації державної влади за допомогою закону. Вона реалізується в політичній діяльності як «вища майстерність» правління, політичне мистецтво, що відображає діалектику державного впливу на суспільство і суспільства на державу.
Платон підкреслює діалектичну складність взаємозв'язку закону і політики. Мудрі закони, що виражають ідею загального блага і справедливості, повинні гарантувати розумність державної політики, а політика повинна «відрізнятися упорядкованістю», давати людям «жити мирно, займаючись власними справами і не втручаючись в чужі».
Співвідношення «політика – закон» стає особливо важливим у періоди політичної нестабільності, коли в державах відбувається боротьба за владу. У цьому випадку, за Платоном, «спасіння держави» полягає в тому, щоб політичні і державні діячі стали «служителями закону». Широко відомо часто цитоване положення філософа на цей рахунок: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під чиєю-небудь владою. Там же, де закон - владика над правителями, там вони його - раби, я вбачаю спасіння держави і всі її блага, які тільки можуть дарувати державі боги». Але й тут підхід має бути конкретно-історичним, творчим та неформальним. Коли справа стосується охорони держави, а тим більше її порятунку, Платон не обмежується однією тільки законністю. У «Політиці» він закликає до рішучих політичних акцій, до владних дій. «І нехай вони, – наполягає вчений, – очищають державу, страчуючи і виганяючи деяких, в ім'я її блага», і до тих пір, «поки що це робиться на основі знання і справедливості, і держава в міру сил перетворюється з гіршої на кращу».
Аналогічним чином, філософ приписує в якості другого загальнообов'язкового правила політичної поведінки принцип держави та підпорядкування. Обидва ці якості повинні супроводжувати кожну людину незалежно від її положення в суспільстві та державі. «Кожна людина повинна мислити про всіх без винятку людей так: не може стати гідним похвали господаря той, хто не був раніше підвладним; тому більш, ніж уміння добре господарювати, повинно цінитися вміння добре підкорятися», – зазначає мислитель. І перш за все слід володіти «умінням підкорятися законам, що буде означати підпорядкування богам, потім - вміння юнаків підкорятися старшим, які чесно прожили все своє життя».
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
