159534 (737655), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

У XVII—XVIII вв. у Англії розвинувся ідеалістичний сенсуалізм, найбільш яскравими представниками якого були Дж. Берклі (1685—1753) і Д. Юм (1711—1776). Будучи переконаним прихильником релігії, Берклі виступав з критикою поняття матерії. Він стверджував, що поняття матерії є помилковим, оскільки в його основі лежить припущення, що можна відвернутися від приватних властивостей речей, які складають зміст наших відчуттів, і утворити ідею «матерії взагалі», як загального для наших відчуттів субстрата. Але адже ми не сприймаємо матерію як таку, а всього лише окремі властивості речей — смак, колір, запах і т.д. Оточуючі нас речі — це своєрідні суми, комбінації відчуттів, і існують вони лише як ідеї в думці Бога, який і є причина і джерело земного життя. Одна з основних тез учення Берклі: існувати — означає сприйматися.

Таку ж суб'єктивно-ідеалістичну концепцію, хоч і що дещо відрізняється від концепції Берклі, розвивав і Юм. Він вважав, що людина не в силах зрозуміти що-небудь у нестямі, вийти за межі своїх власних відчуттів. Знання, по Юму, можливо, тільки логічним, а предмети дослідження, які торкаються фактів, виводяться з досвіду, оскільки не можуть бути доведені логічно. Досвід же — це потік вражень, причини яких осягнути неможливо. Оскільки досвід не можна обгрунтувати логічно, отже і досвідчене знання не може бути достовірним. Так, в досвіді нам дано спочатку одне враження про явище, а потім інше, але з того, що одне явище передує іншому неможливо логічно довести, що одне є причина іншого. Звідси Юм зробив висновок про незбагненність дійсного характеру причинності. Оскільки зникли всі підстави, по яких можна було б судити про достовірність знань, Юм вимушений був визнати, що джерелом нашої практичної упевненості служить не знання, а віра. Через критику ідеї субстанції по відношенню не тільки до матерії, але і до ідеального буття Юм дійшов критики релігійної віри і церкви.

Раціоналізм і ірраціоналізм

Раціоналізм (від лат. ratio — розум) — філософський метод, згідно якому основою пізнання і дії людей є розум. Філософію Нового часу, особливо ранній її етап часто називають Епохою раціоналізму. У протилежність цим установкам ірраціоналізм наполягає на обмеженості людського розуму в збагненні миру. Ірраціоналізм припускає існування областей світобачення, недоступних розуму, і досяжних тільки через такі якості, як інтуїція, відчуття, інстинкт, одкровення, віра і т.п.

Більшість філософських течій XVII в. слід віднести до раціоналістичного напряму, оскільки основні суперечки велися навколо методів пізнання дійсності, але не заперечували самої можливості такого пізнання.

У середині XVII в. формується альтернативна раціоналізму (у широкому сенсі слова) філософська лінія, яка "в повний голос" зазвучала тільки в 20 в. І виражена ця альтернатива в роботах одного з блискучих учених XVII в., математичні і фізичні відкриття якого зберегли свою цінність і у наш час, французького письменника, природодослідника і філософа Блеза Паскаля (1623—1662).

Саме послідовне проведення раціоналістичних принципів природничонаукового пізнання приводить Паскаля до розуміння того, що логіко-математичний строгий роздум завжди виходить з якихось початкових тверджень (аксіом, початкових принципів, постулатів), які не мають, і у принципі не можуть мати строгого (логічного, математичного) обгрунтування. Такі початкові положення, по Паскалю, людина приймає не "розумом" (він їх логічно не обгрунтовує), а "серцем" (вірою). "У серця є свої підстави, яких розум не знає", — писав Паскаль. Серце відає всім в людині, що виходить за межі його розуму, логіки, свідомості. У гносеологічному плані "серце" позбавляє розум від "поганої нескінченності" визначень і доказів.

Ця думка, що прозвучала в епоху панування в духовній культурі раціоналізму і абсолютизації природничонаукових методів пізнання, вносила дисонанс, за що згодом Паскаль одержав немало докорів в містицизмі. Але чи правомірно вважати містицизмом спробу філософа подолати односторонній раціоналізм, визнати "достовірність" інтуїтивно-плотського знання? Якщо класичний раціоналізм в особі Декарта при аналізі пізнавальної діяльності апелював головним чином до активності мислення і свідомості, проходячи мимо активності несвідомого, то Паскаль по суті справи звертає увагу на цю останню. Причому "серце" допомагає розуму, а не протистоїть йому, воно є, на думку Паскаля, гуманістичною основою розуму.

Ідея про необхідність обмежити монополію розуму у сфері теоретичного знання була сформульована їм на підставі усвідомлення непридатності природничонаукових методів для вивчення людини. "Коли я почав вивчати людину, я побачив, що ці абстрактні науки йому не властиві..." Цікаво відмітити, що Паскаль в дещо жартівливій формі признавався, що "побоюється " чистих математиків, які ще, чого доброго, "перетворять його на теорему". Всі багаторічні заняття Паскаля "відвернутими науками" ні на крок не просунули його в розумінні "речей людських". Великий учений говорить про обмежену значущість науки для людини і її даремності для вирішення його життєвих проблем. По суті Паскаль звернув увагу на проблему специфіки наук про людину на відміну від природних і математичних наук і на антиномію сциентизма і гуманізму.

Висновок

Новий час на відміну від Середньовіччя, характеризується пануванням не духовної, а світської свідомості, яка містить в собі момент иррелигиозности. Крім того, якщо в середні віки користувалися в основному дедуктивним методом, тобто міркуванням і отриманням істини, йдучи від загального до приватного, то філософія Нового часу будується на методі емпіризму (пізнання за допомогою досвіду) і раціоналізму.

В цілому ж Новий час ознаменувався бурхливим розвитком природних і точних наук. Успадковувавши і розвиваючи досягнення Ренесансу, природодослідники і філософи того часу створили нову картину миру, що стала основою європейської науково-технічної революції Нового часу. Філософські системи Бекона, Декарта, Гоббса були орієнтовані на практичне використання досягнень науки на користь промисловості, кораблебудування, мореплавання. Девіз «Знання — сила» став віддзеркаленням духу нової епохи.

XVI—XVII століття — час, що позначив крупні зміни в житті Європи. Зрушення в образі життя, системі цінностей, духовному світовідчуванні — все це знайшло своє віддзеркалення в новій проблематиці і стилі філософії. Важливою подією, що визначила характер і спрямованість філософської думки, стала наукова революція. Її почало було покладено відкриттями Н.Коперника, І. Кеплера, Тихо Бразі, Р. Галілея, а завершення випало Ньютону. Філософія повинна була усвідомити сенс і масштаб змін, що відбуваються, і ввести сучасників в новий світ, мир з іншим місцеположенням самої людини в його відношенні до природи, суспільства, самому собі і Богу.

Новий духовний світ шикувався і обживався людьми насилу, в конфліктах і зіткненнях. Звільнення від влади колишніх традиції вимагало мужності, зусиль і значного часу. Минуле позначалося і на тих, хто прокладав шляхи в цей новий світ.

У філософії цього періоду виділяються три теоретично обгрунтовані концепції пізнання і проникнення в таємниці природи і людини.

Перша з них — філософія Р. Декарта, картезіанський раціоналізм, що зробив вплив на подальшу європейську думку і що з'явився теоретичною основою естетики і мистецтва класицизму. Друга концепція, що розробляється, вступала в пряму полеміку з картезіанством, одержала назву емпіричного, сенсуалистского, метафізичного матеріалізму (Бекон, Гассенді, Локк, Гоббс). Третя творча концепція, представлена в думці XVII століття, — філософія містичного раціоналізму Блеза Паскаля, точніше, філософія людини як збіги протилежностей "величі і нікчемності", духу і матерії, розуму і пристрастей, істини і помилки, вічності і кінцівки.

Характеристики

Список файлов реферата