159476 (737617), страница 3
Текст из файла (страница 3)
2.2 "Слово про Закон і благодать" Іларіона Київського.
Першими творами київських книжників були так звані слова, повчання, послання, моління, в яких виразно поставлені важливі світоглядні проблеми, подані глибокі філософські ідеї. Саме з книжним знанням перш за все і був пов'язаний початок філософської думки києво-руської доби. Навіть склалось таке уявлення, що філософ — це перш за все вчений книжник, граматик, освічена людина, яка глибоко розуміється на книжній премудрості; але якщо філософ є обов'язково книжником, то не кожний книжник гідний звання філософа. Скоріше за все, філософом вважали не того, хто просто володіє книжними знаннями, а того, хто ці знання втілює в життя, використовує їх як керівництво в процесі життєдіяльності, а звідси і філософія мислилася не просто як абстрактне теоретизування, а й як практична мораль, як знання і повчання на основі знань. Про філософію Київської Русі, про її рівень прийнято судити по творчості таких видатних давньоруських книжників, як Іларіон Київський, Лука Жидята, Феодосія Печерський, Нестор, Никифор, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Данило Заточеник та ін.
Чільне місце в творчості багатьох київських книжників займає образ історії. Тут варто назвати «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського (поч. XII ст.) — одного з перших давньоруських філософів. Відомості про його життя досить обмежені. У 1051—1053 рр. Іларіон був першим київським митрополитом. Після митрополичої кафедри, якої його позбавили, він постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Никона і пізніше став його ігуменом. Відомо, що Іларіон входив до числа наближених князя Ярослава Мудрого, боровся за об'єднання Русі, був поборником освіти, виступав за рівні права руської і грецької церков, за незалежність руського народу.
Основна мета, яку ставить Іларіон у «Слові...»,— показати зростання безпосередньої божественної участі в людській історії, яка розділяється на період «язичницький», період іудейського «закону» і завершальний період християнської «благодаті та істини». Він, зокрема, зазначав: «Хто ще великий такий, як Бог наш? Він один, що творить чудеса. Установив закон на уготування істини й благодаті, бодай навикло у ньому людське єство від багатобожжя ідольського відходити, в єдиного Бога вірувати, щоб посудина скверная — людство, омите водою, законом і обрізанням, прийняло молоко благодаті й хрещення». Будучи носієм християнського світосприйняття, Іларіон розвиває особливий тип ставлення до історії. Минуле, тобто біблійну історію, він сприймає як реальний символ, прообраз власне християнської історії. Як давньоруський мислитель Іларіон процес християнізації розглядає через призму хрещення Русі, яке, на його думку, є завершальним етапом розповсюдження християнства: «Віра благодатна по всій землі розповсюдилася і до нашого народу руського дійшла. І озеро закону висохло. Євангельське ж джерело наводнилося і всю землю покрило і до нас розлилось». [7, c.23]
Провідною ідеєю «Слова...» є утвердження патріотизму, любові до Вітчизни. Саме цей твір є першим, в якому змальовується велич і єдність землі Руської. Іларіон прославляє патріотизм видатних діячів, князів руських, перш за все Володимира: «...не в слабкій і безвісній землі володарвали, а в Руській, що знана і чувана є в усіх чотирьох кінцях землі!»
Ці та інші ідеї філософсько-світоглядного характеру, висунуті Іларіоном в його творі, плідно використовувались у подальшому становленні філософської думки, суттєво вплинувши на ідейний процес Київської Русі та наступні періоди історії. Фактично з Іларіона започатковується українська історіософська тематика.
2.3 філософська творчість Кирила єпископа Туровського
Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. є Кирило єпископ Туровський. Він народився (1130 р.) у заможній сім’ї в невеличкому місті Турові, там пройшов його життєвий шлях, який закінчився у 1182 р. З 1169 р. Кирило стає єпископом Туровським і був ним, очевидно, до самої смерті. В його творчому доробку поряд з урочистими "Словами" виділяються "Бесіди", послання сучасним йому політичним і церковним діячам. Творчість Кирила є не лише високим зразком володіння словом, але й насичена глибоким моральним змістом, що й зумовило високий авторитет його як єпископа. Твори Туровського найповніше репрезентують широке коло комплексу тих ідей, які розроблялися у філософській думці Київської Русі. На відміну від багатьох сучасників він не компілятор, а оригінальний мислитель. Зрозуміло, що він не міг вийти за межі середньовічного способу мислення і тому постійно використовує традиційні авторитетні тексти, усталені образи й сюжети. Творчість Кирила безпосередньо пов’язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї - і з античною спадщиною.
У вченні про буття (онтології) Туровський виходить з фундаментального протиставлення двох світів – земного і небесного, видимого й невидимого, що і є суттю християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежностей "внутрішнього" і "зовнішнього", їх співвідношенню як церковного і світського, християнського і поганського. Як висновок – зовнішнє є темрявою, внутрішнє – світлом. [4]
Ця особливість у розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі – проблеми людини, що є цілком закономірним, адже в природі людини поєднані обидві сторони християнської картини світу. Розглядаючи співвідношення “Бог – людина”, Туровський безперечний пріоритет надає Богові, який є творчою силою, творцем всього сутнього; людина ж перебуває у стані підкорення Богові. Водночас мислитель акцентує увагу на тому, що весь задум створення спрямований до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказує їй шлях до обожнення, не позбавляючи свободи волі людини у виборі між добром і злом.
Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник, так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у творчості мислителя. При цьому він відходить від абсолютного протиставлення тіла і душі, прагне подолати їх суперечливість – адже з християнської позиції душа не може бути тільки чистою, а тіло – тільки грішним. Душа, хоча вона і вторинна за походженням, твориться не із землі, є витоком Божого Духу. Душа, за Туровським, є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це призводить людину до гріха.
Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є “Повісті про білоризця”, “Притча про сліпця й хромця”, “Слово”.
Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною. У цьому процесі особлива увага приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до вищої істини. Таким органом вважалося серце як та ланка, яка зводить воєдино розум, почуття і волю людини. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується до вищого, сакрального світу.
Висновки
На основі проведеного дослідження, опрацювання значної кількості літературних джерел, наукових статей можна зробити наступні висновки:
Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з’явилася на території України в часи Київської Русі.
Аналіз становлення філософії немислимий без залучення різних джерел культури Київської Русі. Одним з найглибших джерел філософських ідей є народна культура слов’ян. Друге джерело – вчення раннього християнства, що внесло в Київську Русь історіософські проблеми і надало культурі новизни. Третім джерелом філософського мислення є писемні пам’ятки, що сягають першої половини Х ст. Четвертим джерелом філософських ідей є творіння архітектури і мистецтва, створені з позицій певного світогляду.
Логіка розвитку суспільно-філософської думки розпочинається з міфу і завершується становленням "Логосу". Становлення і формування філософської думки відбувалося в "котлі", де сплавлювалися воєдино загальноцивілізаційні та специфічні ознаки та тенденції. Специфічним для цього процесу було й те, що він проходив у ситуації творчого діалогу києво-руської міфології та епосу з візантійським християнством, котре широко культивувало ідеї грецького філософського платонізму та неоплатонізму.
Особливо рішучі зміни в житті суспільства і культурі, світогляді та мисленні відбулися з прийняттям християнства в 988 році. Інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією дають можливість використовувати як джерело філософської думки здобутки античної й візантійської філософії. Твори візантійської та болгарської літератури переважали в загальному фонді пам'яток світової культури того часу, які засвоювалися в процесі становлення і розвитку філософської думки Київської Русі.
У суспільно-філософській думці Київської Русі відповідно з українською духовною традицією склався своєрідний тип мислення, тип філософствування, позбавлений абстрактного, відірваного від життя теоретизування. Логічна філософська освіченість, вишуканий гносеологізм, категоріальна системотворчість не стали характерними для філософствування в Україні.
У становленні і розвитку філософської думки Київської Русі основною проблемою є проблема буття людини, її батьківщини у контексті буття всіх інших народів і світу. Боротьба проти руйнівних сил людського буття спирається на морально-божественну основу і здобуває форми конфлікту між Добром і Злом. Досвід моральності, практичного філософствування, надбаний в умовах Київської Русі, став фундаментом дальшого розвитку філософської думки.
Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, ми повинні згадати: “Повість минулих літ”; “Слово про закон та благодать”; “Шестидень”; “Посланні Никифора, метрополита Київського, князю Володимиру Всеволодичу (Мономаху)” та інші.
Отже, філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально історичні питання.
Перелік посилань
1. Антология мировой философии. в 3 т. — Москва, 1969, т. l, c. 622.
2. Бичко І.В. Філософія: курс лекцій. К.1991
3. Волинка Г.І, Гусєв В.І. Вступ до філософії. К. 1999
4. Горлач М.І. Філософія. - www.readbookz.com
5. Горський П.С. Історія української філософії. Навчальний посібник. К. 2001
6. Іван Нечуй-Левицький, „Світогляд українського народу” (уривки). www.lavra.com.ua
7. Іларіон Київський, „Слово про закон і благодать” (уривки). Давня українська література: хрестоматія. К. 1992
8. Нагорний Ф.І. Філософія. – К., 2000.
9. Надольний І.Ф. Філософія: курс лекцій. К. 2000
10. Охридски Климент. Събрани съчинения. — София, 1979. — 4.3, с. 91.
11. Повість врем’яних літ. – К., 1990.
12. Федів Ю.О., Мозкова Н.Г. Історія Української філософії. К. 2001.
13. Щерба С.П. Філософія - www.readbookz.com
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
