159376 (737566), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У підпункті 1.1.1. - "П.В. Копнін про логіко-методологічні засади наукового дослідження" - зазначається, що діяльність та ідеї вченого найактивніше сприяли методологічній переорієнтації категоріального апарату науки на початку 60-х років ХХ століття, формуванню своєрідного напрямку української філософії - гуманістичної гносеології. Остання виступила внутрішньо узгодженою теорією про культуру наукового мислення та проблеми людського існування. Він запропонував інший вимір раціональності - спрямований не лише на процеси відтворення логічних категорій мислення, але й до важливих смисложиттєвих шарів людського буття (віри, інтуіції, існування). Це також позитивно вплинуло на визначення раціональності науки як вихідного чинника методологічної еволюції наукової культури.
Вперше в повоєнній філософії П.В. Копнін виявив спрямування на розробку образу науки, реструктурованої проблемою логіки мислення, а разом з тим - на розбудову антропологічного сенсу ідеї раціонального - світоглядно-етичного підгрунтя науки - в цілому адекватної сучасним вимогам культури раціональності. Він звернув увагу на те, що наука - не механічне віддзеркалення світу в теоретичних конструкціях, а форма практичного, цілеспрямованого відношення людини до буття. Функціонування ідеї раціонального як цілісного моменту розвитку діалектики, логіки науки та наукового дослідження, обумовила реконструкцію питань гносеології, які стали світоглядною прерогативою нового типу раціональності гуманізованої науки.
У підпункті 1.1.2. - "Культурно-історичні форми наукової раціональності", здійснюється аналіз поняття раціональності науки. Наголошується, що в розробках філософів означеного періоду, позначилися нові виміри раціональності, як ціннісно-нормативного, духовного підґрунтя пізнавальної діяльності, мета якого полягає у відтворенні впорядкованого космосу людських взаємин, вчинків, дій. Дослідження даної категорії здійснювалась Г.А. Заїченко, П.Ф. Йолоном, С.Б. Кримським, Л.В. Озадовською, В.Б. Окороковим, Б.О. Парахонським, М.В. Поповичем, О.С. Токовенко та ін., що дозволило говорити про створення моделі раціональності як контексту наукової культури. Згідно роздумів вищеозначених мислителів раціональність науки виникає внаслідок введення людиною специфічними засобами розсудку деякого порядку в світ природи, не лише матеріального, але духовно-когнітивного, що забезпечує формування смислового універсуму культури.
У підпункті 1.1.3. - "Генезис історичних типів і форм раціональності в структурі наукової культури", відзначається, що дана проблема особливо змістовно висвітлена у працях С.Б. Кримського. Він запропонував своє бачення генезису ідеї раціональності як контексту наукової культури, що трансформується у процесі духовного розвитку людства, стаючи ідеєю цілісності пізнання як світовідношення. Форми раціональності, згідно його міркувань, утворюються як фіксовані і відкриті історичні образи філософського та наукового бачення світу на різних етапах еволюції культури мислення.
Розвиток наукової культури С.Б. Кримський визначає в наступних світоглядних формах раціональності: абсолютній, коли ідея раціонального виявляється єдиним і нерозподіленим принципом науки - світовий Логос співпадає з логічними та раціональними формами, які використовує суб'єкт пізнання (модель концепції розуму у філософії Платона, неоплатоніків та християнстві); лінійній, коли розум рухається по висхідній лінії. Минуле втаємничене, а майбутнє постає у формі світлого раціонального ідеалу (проект прогресу науково-теоретичних знань у філософських ідеалах доби Просвітництва); локальній, коли різні форми принципи діяльності розуму виявляються замкненими в просторово-часових координатах, та за їх межами може існувати інша форма наукового дискурсу; багатовимірній, коли розуміння й осмислення форм духовної діяльності людини, встановлює реальні взаємодії культурно-етнологічних форм, відтворює більш загальні константи розумової діяльності на основі наукового уявлення про історичний і аксіологічний розвиток людини.
Історія розвитку раціональності в контексті наукової культури, не повторення дескрипцій, а скоріше дилема в якій раціональні методи дослідження уточнюються надраціональними формами пізнання дійсності. Історична структура поняття раціональності - результат складного процесу культуротворення, що не тільки протистоїть стихійності природи, а ініціює інтелектуальні здібності людини.
Підрозділ 1.2. - "Інтелектуальний інструментарій наукової культури", який складається з трьох підпунктів, присвячено формуванню даного напрямку досліджень було тісно взаємопов'язане з ідеєю раціональності науки, полягало в спробі переосмислити інші виміри наукової культури за допомогою таких категорій як: "наукова творчість", "наукове знання", "мова науки", "наукова концепція", "наукова картина світу", "стиль наукового мислення", "самосвідомість науки" в працях Н.П. Депенчук, Г.М. Доброва, В.П. Іванова, П.В. Копніна, С.Б. Кримського, Л.В. Озадовської, М.В. Поповича, В.І. Шинкарука, О.І. Яценка та ін.
У підпункті 1.2.1. - "Світоглядні трансформації наукового знання", на прикладі досліджень П.Ф. Йолона, С.Б. Кримського, Б.О. Парахонського, категорія “наукове знання” була проаналізована в контексті ціннісно-когнітивного та морально-духовного розвитку людини. Завдяки дослідженням вітчизняних філософів було поновлено цілий комплекс проблем, пов'язаних з осмисленням вихідних духовно-віталістичних, предметно-чуттєвих, морально-ціннісних вимірів наукового знання як вияву культури, відкривши шлях до нових логіко-методичних доробків Л.Г. Дротянко, В.А. Звігляніча, В.П. Іванова, Ф.М. Канака, К.В. Пряженцевої. Це обумовлювалось рядом причин.
По-перше, трансформуванням даної категорії в контекст етичного визначення науки.
По-друге, еволюцією наукового знання в процесі духовного смислотворення культури.
По-третє, суцільною актуалізацією людиномірного фактору у категоріальній будові мислення.
У підпункті 1.2.2. - "Поняття мови науки в структурі наукової культури", переосмилюється роль і значення даної категорії в процесі розвитку наукової культури. Автор аналізує її світоглядні трансформації в період 60-х - 90-х років ХХ століття на прикладі теоретичних узагальнень К.К. Жоля, С.Б. Кримського, О.М. Кравченко, В.І. Кузнецова, В.С. Лук'янця, Л.В. Озадовської, М.В. Поповича. Також, зазначено, що в ряді публікацій означених авторів постійно простежується ідея обґрунтування категорії "мова науки". І що найголовніше, ця ідея скорегувала світоглядну спрямованість останньої як специфічного феномену когнітивної діяльності людини в світі, з одного боку, та похідний момент створення культури у вигляді специфічного світу символів, у яких розкривається дійсність, актуалізується внутрішній світ людини, з іншого. Отже, в творчості вітчизняних мислителів поняття "мова науки" відзначалось як специфічний процес семантико-семіотичної кодифікації, увиразнення розсудком на теоретико-лінгвістичному рівні чуттєвого досвіду, але представлена в руслі світоглядно-антропологічного дискурсу.
У підпункті 1.2.3. - "Наукова концепція, наукова картина світу, стиль наукового мислення і самосвідомість науки у філософській рефлексії наукової культури", визначається методологічна роль вказаних категорій у формуванні наукової культури в українській філософії упродовж 60-х-90-х років ХХ століття.
Поняття "наукова концепція" було переосмислено на початку 90-х років в працях В.А. Рижка. Аналізуючи проблеми нелінійності наукового знання, він звернув увагу на контекстуальне тлумачення терміну наукової концепції, як певного засобу розв'язання комплексних питань, що визначаються світоглядними орієнтирами науки, безпосердньо впливаючи на становлення поняття “наукова картина світу". Дана категорія є сутнісною інтелектуальною формою наукового пізнання - гносеологічним відтворенням смислового й категоріального каркасу дійсності у структурі мислення.
В дослідженнях М.Б. Вільницького, П.С. Дишлевого, М.Е. Омельяновського В.І. Передерія, В.Ф. Чорноволенка та ін., вона була визначена в контексті світоглядно-антропологічного осмислення дійсності. Це позитивно вплинуло на формування наступного інтелектуального модусу наукової культури визначеного в процесі формування стилю наукового мислення. Дослідження даної категорії знайшло своє відображення в працях С.Б. Кримського, В.І. Кузнецова та Б.О. Парахонського. Розробивши своєрідний історико-філософський, методологічний підхід аналізу цього явища, означені автори визначили його в якості посутньої проблеми, що дається взнаки при вивченні стилістичних, пізнавальних характеристик творчої діяльності людини.
Поняття "самосвідомості науки" є завершальним моментом розвитку раціонально-інтелектуального виміру наукової культури. В свою чергу, дана категорія включає в себе соціально-етичні аспекти, що пояснюються рядом причин. По-перше, тим, що самосвідомість науки обумовлює світоглядне підґрунтя розвитку людини в структурі науки як підсистеми, системотворчого фактору культури. По-друге, тим, що включає можливість вірної інтерпретації перспектив розвитку науки в історично-часовій долі людства. По-третє, тим, що містить аксіологічне навантаження, включає коло проблем, які вказують на суперечливі моменти, що обумовлюють існування людини у науковому світі.
Над розробкою цієї категорії працювали В.Д. Білогуб, Г.М. Добров, П.В. Копнін, О.М. Кравченко, С.Б. Кримський, Л.В. Озадовська, В.С. Лук'янець. На їх думку, самосвідомість науки пояснює не тільки шляхи розвитку науки, її позитивні та негативні зміни, а підводить до розгляду соціально-антропологічних категорій наукової культури.
У другому розділі "Соціально-антропологічні категорії наукової культури", який включає в себе два підрозділи і шість підпунктів, досліджуються соціальні та антропологічні трансформації наукової культури.
У підрозділі 2.1. - "Соціальні категорії наукової культури", переосмислюється розвиток соціальних вимірів наукової культури, на прикладі таких категорій як “наукова творчість, "наукова діяльність", "наукове виробництво", "цілепокладання та ідеали науки". Автор доходить висновку, що висвітлюючи проблеми соціальної сутності наукової культури українські мислителі звернули увагу на те, що наука є не тільки результатом вмотивованої, цілеспрямованої діяльності людини, яка пізнає світ, а й внутрішньо-смисловим компонентом культури. В останній вона постає своєрідною дійсністю, що забезпечує освоєння і впорядкування світу в категоріальній будові мислення. Над розробкою даних проблем працювали Є.І. Андрос, В.Д. Білогуб, Г.М. Добров, В.П. Загороднюк, В.О. Звіглянич, Ф.М. Канак, П.В. Копнін, В.Г. Табачковський, В.І. Шинкарук, О.І. Яценко.
У підпункті 2.1.1. - "Наукова творчість як складова наукової культури", зазначається, що дана категорія у працях вітчизняних мислителів осмислювалась як необхідна умова у процесі формування знання. Центральною світоглядною позицією досліджень П.В. Копніна, В.Г. Табачковського, В.І. Шинкарука, стала ідея про те, що наукова творчість це смислова єдність знання, яка формується у якості спрямовуючої продуктивної діяльності. Вона забезпечує не лише появу інноваційних зрушень, які сприяють соціальному добробуту, але також розкриває можливості духовного, розумового самовираження людини в світі.
У підпункті 2.1.2. - "Наукова діяльність як соціальна категорія наукової культури", зазначається, що в дослідженнях вітчизняних філософів, які були присвячені осмисленню даної категорії були отримані наступні результати. По-перше, наукова діяльність була проаналізована як контекст культури й життєдіяльності людини. По-друге, П.В. Копнін, В.І. Шинкарук та ін. вказали на те, що завданням даної категорії є виробництво нового наукового знання, що зініційовує утворення світоглядних, аксіологічних установок, норм, які регулюють науку та виробничі відносини. Це безпосередньо впливає на формування наукового виробництва.
У підпункті 2.1.3. - "Наукове виробництво в контексті філософської і наукової культури". Автор підкреслює, що в українській філософії, наукове виробництво визначалось в якості світоглядного рівню гносеології. Завдяки залученню даного поняття аналізувалась складна динаміка відносин в сфері науки, а також її визначення як конструктивного, теоретико-методологічного явища в процесі створення нових знань.
У підрозділі 2.2. - "Антропологічні категорії наукової культури", який включає в себе три підпункти, переосмислюється світоглядний поворот у творчості "філософів-шістдесятників", зокрема І.В. Бичка, В.Г. Табачковського, В.І. Шинкарука, дослідження котрих позитивно вплинули на формування центральної вісі наукової культури - визначення уявлень щодо розвитку внутрішніх, духовно-екзистенціальних рис людської суб'єктивності у науковому світі.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
