159237 (737478), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Першим схоластом називають Ансельма Кентерберійського (1033 – 1109 рр.), що надав вченню Августина Аврелія раціоналізовану форму. У своїх трактатах "Монолог", "Додаток до міркування" Ансельм говорив про "віру, що шукає розуміння", і це стало ключовою ідеєю схоластики. Теоретично обґрунтовувати богословські істини – це мета і програма схоластики в середині сторіччя.
Мистецтво доказу включало логіку і діалектику – оперування протилежними твердженнями, – і відточувалося в диспутах, що проходили в церковних школах і університетах. Саме тоді в Західній Європі закладалася традиція публічної полеміки. У XII-XV ст. метод схоластики дисциплінував думку, впроваджував порядок і системність у розумову діяльність. Слабкою стороною схоластики було те, що вона не орієнтувалася на життєві проблеми, їй були далекі життя людини як таке, його нестатки і потреби. Вона стояла над усім цим і скоріше була самоціллю, ніж ефективним методом пізнання, насамперед піклувалася про чистоту вчення про Бога.
Схоластика була тим доказом, результат якого був відомий заздалегідь. Ніяких нових несподіваних відкриттів такий метод дати не міг, тому що як правило, все кінчалося твердженням про існування всемогутнього Бога. Проте справедливим буде відзначити цікавий факт, пов'язаний з можливостями схоластики. Найважливіше для схоластів було мати поняття, тому що під нього могло бути підведене безліч інших понять (менш загальних), і тоді можна було стверджувати, що ці поняття відомі (пізнані). Один зі схоластів Раймунд Луллій (1235-1315 рр.) на цій основі створив новий метод ("велике мистецтво"), що на його думку відкривав можливість без зусиль попереднього вивчення наук і роздумів давати відповіді на наукові питання. "Велике мистецтво" було нічим іншим, як логіко-математичним методом, згідно з яким відомі класи понять комбінувалися різним чином і завдяки цьому вирішувалися наукові задачі. Все було побудовано чисто механічно. Луллій виділив дев'ять суб'єктів, дев'ять абсолютних і дев'ять відносних предикатів, дев'ять чеснот, дев'ять пророків, дев'ять питань. Далі він поставив їх у відомому порядку між собою у формі семи концентричних кіл, що приводилися в рух таким чином, що кожне поняття, що знаходиться у фігурі, як по одинці, так і разом із всяким іншим, внаслідок обертання кіл, могло приходити в зіткнення зі всіма іншими. Від обертання в підсумку виходили різноманітні комбінації понять, з них же було легко вивести відповіді на всі питання, які можна було поставити з приводу того чи іншого з цих понять. Устрій Луллія був першою логічною машиною (перша спроба створення механічної моделі логічного мислення) і користувався великою популярністю серед численних його прихильників аж до XVI-XVIIст.
Суперечка між схоластами йшла насамперед про те, що являють собою загальні поняття ("універсалії"). Філософським підґрунтям суперечки було питання про співвідношення загального і одиничного, пов’язане з догмою про "Трійцю". Так називані реалісти стверджували, що загальні поняття існують реально, до речей, що вони існують об'єктивно, незалежно від свідомості в розумі Бога. Власне кажучи реалісти продовжували "лінію Платона": істинне буття – це буття ідей, одиничні речі чуттєвого світу – суть результату обмеження і дроблення загального при взаємодії його з небуттям. Яскравими представниками реалізму були Іоанн Скот Еріуген (IXст.), Гільом із Шампо (XIст.), А.Кентерберійський (XIст.).
Проти реалістів виступали номіналісти, які учили, що загальні поняття – це усього лише імена речей, і що вони, таким чином, існують "після речей" і не мають самостійного існування. До номіналістів історики філософії відносять Росцеліна (XI – XIIст.). Він твердив, що загальні поняття – це тільки химери, "струси повітря". Загальне виникає лише в словесному досвіді людини, в її мові. Універсалії, на його думку, мають лише дотичне відношення до речей.
Крайні форми реалізму і номіналізму здебільшого спрощували проблему. Тому одержали широке поширення помірні версії номіналізму і реалізму. Помірний номіналізм представляли Дунсон Скот (XIIIст.), Вільям Оккам (XIII-XIVст.), Ф. Аквінський (XIIIст.). Так, наприклад, Аккам заперечував самостійне існування загального, але не зводив його до емпіричної данності терміну. Він визнавав реальним загальне – як певне цілісне розумове узагальнення індивідуальних речей. Фома Аквінський стверджував, що універсалії існують "до речей" (в божественному розумі), "в самих речах" (як їх сутність або форма), "після речей" (тобто в розумі людини як результат абстракції).
Найвизначнішим представником схоластики вважається Фома Аквінський (Томас Аквінат).
4. Основні філософські ідеї Фоми Аквінського
Одним з найбільш видатних представників зрілої схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.). У своїй об'ємній праці "Сума теології" Фома дав зразок схоластичного мислення і основаних на ньому методів викладу теоретичних проблем. Разом з тим, він виявив себе як майстер систематизації і компромісу; ми маємо справу з теолого-філософським синтезом віри і розуму. Сам факт такого синтезу відбивав ту обстановку, що складалася до XIIIст. у богослов'ї. Справа в тому, що в Європу стали проникати нові ідеї з арабського Сходу, де краще знали праці Аристотеля і могли тлумачити їх більш вільно. За дорученням Римської курії Фома переробив вчення Аристотеля в християнсько-католицькому дусі. Аквінат створив богословсько-філософську систему, що не протиставляла аристотелізм католицьким догмам, а використовувала його для обґрунтування і захисту католицького віровчення.
Цікавим є вирішення Ф.Аквінським питання про співвідношення філософії і теології, віри і знання (науки). Наука і філософія, на думку Фоми, описують навколишній світ, спираючись на розум і досвід. Теологія "пояснює", наприклад, такі чудеса: зцілення хворих, воскресіння з мертвих, чудеса природи і т. ін., одержуючи істину за допомогою одкровення, Священного писання. У зв'язку з цим Фома сформулював ряд принципових положень:
1.Теологія самодостатня: вона використовує науку і філософію з метою кращого розуміння божественних істин, але не залежить від них.
2.Істини теології мають своїм джерелом одкровення, а істини науки – чуттєвий досвід і розум. Тому вони (теологія і наука) не заважають одна одній, а лише доповнюють одна іншу, існують в згоді. Власне, кажучи, Фома говорив про гармонію віри і розуму.
Він стверджував, що в релігії і теології є ряд положень, що мають потребу у філософському обґрунтуванні, не тому, що вони не можуть без нього обійтися, а тому, що будучи доведеними, вони стають ближче людині як мислячій істоті і тим самим зміцнюють її віру. Доказу піддаються положення про буття Бога, його єдиність, особливості його діяльності, безсмертя людської душі. Доказ цих положень і утворює той теоретичний зміст, яке є загальним у філософії і християнсько-католицькій теології. Однак значне число догматів не піддається раціональному обґрунтуванню – наприклад, ортодоксальна віра в трійцю як існування надприродного Бога як єдиної істоти й одночасно в трьох образах; виникнення світу в часі з нічого, первородного гріха і т.п. Ці догмати, на думку Фоми, не протирозумні, не ірраціональні, а надрозумні. Їхній доказ не під силу людському розуму, вони непізнавані для нього, але цілком ясні розуму нескінченної божественної особистості.
Однак треба мати на увазі, що теологія Фоми вище науки, і якщо, як він пише, розум не виконує своєї задачі в справі доказу догматів, він стає марним і є небезпека того, що він переродиться в небезпечні омани. У випадку конфлікту вирішальне слово залишається за теологією (вірою), що вище всіх раціональних доказів. Не важко здогадатися, що наука тут утягнена в рамки християнської ортодоксії і її місце тільки там.
Широку популярність набули докази буття Бога Фомою Аквінським. "Сума теології" містить п’ять доказів буття Бога, які взаємопов’язані один з одним. Фома вважав, що довести існування Бога можна двома способами, а саме – через причину і через наслідок, тобто в першому випадку доказ йде від причини до наслідку, у другому – від наслідку до причини. Обидва способи реалізовані.
Перший доказ являє собою доказ від причини. Виходячи з існування всезагальної причинної обумовленості, робиться висновок про існування першопричини (Бога).
Другий доказ – це доказ від руху. Все, що рухається, зумовлене чимось іншим зовнішнім по відношенню до рухомого тіла. З цього робиться логічний висновок про існування нерухомого першодвигуна (Бога).
Обидва ці докази наперед припускають конечність світу, його вторинність.
Третій доказ: виходячи з випадковості існування всіх конечних речей, робиться висновок про необхідну істоту (Бога), що стоїть за випадковістю.
Четвертий доказ – виходячи з недосконалості творінь, робиться висновок про існування найдосконалішого буття (Бога).
П’ятий доказ – телеологічний. Порядок і гармонія світобудови свідчить на користь розумного Творця, що ставить цілі для всього, що відбувається у світі. Фома пише: "Ми переконуємося, що предмети, позбавлені розуму, а саме такі природні тіла, підкоряються доцільності. Це виявляється з того, що їх дії завжди, чи в більшості випадків спрямовані до найкращого результату. Звідси випливає, що вони досягають мети не випадково, будучи керовані свідомою волею. Оскільки ж самі вони позбавлені розуміння, вони можуть підкорятися доцільності лише остільки, оскільки їх направляє хтось обдарований розумом і розумінням, як стрілець направляє стрілу. Отже, є розумна істота, що вказує ціль для усього, що відбувається в природі; і її ми називаємо Богом".
У випадку з текстами Фоми ми маємо найбільш досконалі зразки схоластики, вони підкуповують своєю строгістю логічного мислення, точністю посилань і висновків. У XII – XVст. метод схоластики дисциплінував думку, наводив порядок і системність у розумову роботу.
Доля схоластики була вирішена поширенням ідей епохи Відродження і Нового часу, появою науки і великих географічних відкриттів. Це був настільки могутній натиск на неї, що протистояти йому вона не змогла й у XV-XVIст. зійшла на нівець.
Підводячи загальні підсумки можна сказати, що в епоху середньовіччя була вироблена специфічна свідомість, що представляла собою певний синтез розуму і віри, що вилився в теологію і схоластику. У рамках цього синтезу ставилися і по-своєму вирішувались всі проблеми буття, духовності, культури і т. ін. Це не виключає відсутності протиріч усередині середньовічної свідомості. Більш того, сама практика здійснення теологічних ідей і приписів рясніє, як нам відомо з історії, подіями жорстокими і кривавими. Частково це може бути свідченням хиткості середньовічної свідомості.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
