158847 (737256), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Як ідея розуму і дійсність конкретної свободи, держа­ва, за Гегелем, постає конституційною монархією з поді­лом влад на законодавчу, урядову і владу монарха. Він поділяв точку зору Локка і Монтеск'є про те, що поділ влад є гарантією публічної свободи. Водночас Гегель вва­жав самостійність влад, їх взаємну обмеженість недореч­ною, навіть хибною, оскільки це, на його думку, неодмінно призведе до взаємної ворожості, протидії між ними, що не сприятиме зміцненню держави. Його ідеалом була ор­ганічна єдність різних влад, які були б невід'ємними час­тинами цілого, могутність і сила якого має визначати сут­ність діяльності кожної з влад. Саме в пануванні цілого, у залежності й підпорядкуванні різних влад державній єдності, на думку Гегеля, і полягає сутність внутрішнього суверенітету держави. Державний суверенітет у його ін­терпретації виступає як абсолютна влада ідеального ціло­го (держави) над усім одиничним, особливим і кінцевим, над життям, власністю і правами окремих осіб та їхніх об'єднань.

Надмірне возвеличення держави над індивідами і сус­пільством свідчить про те, що Гегель — етатист (франц. — держава). Однак він — правовий етатист, він обож­нює правову державу, оскільки підпорядковує права інди­відів і суспільства (не заперечуючи їх) державі не як апа­рату насилля, а як вищому праву. Держава, за Гегелем, — найбільш розвинуте і багате за змістом конкретне право, система прав, що охоплює всі інші, в тому числі і права особи, сім'ї та суспільства. І в цій ієрархії прав держава як найконкретніше право перебуває на вершині правової піраміди і є єдино істинним.

Деякі ліберально-демократичні автори намагаються по­дати філософію (держави) Гегеля як одне з теоретичних джерел ідеології та практики фашизму, націонал-соціа­лізму тощо. Насправді гегелівська концепція правової держави спрямована проти будь-якого свавілля, правової анархії, проти неправових форм застосування сили неза­лежно від того, хто вдається до цього: владні інституції, політичні об'єднання чи приватні особи. Етатизм Гегеля не має нічого спільного з будь-якими різновидами тоталі­таризму чи деспотизму, що завжди прагнули і прагнуть підмінити правовий закон довільно наказним законодав­ством, правову державність — своїм особливим владно-політичним механізмом, а суверенітет держави — моно­полією політичного панування певної партії або хунти (ісп. — об'єднання). Тому теорію держави Гегеля слід розглядати не як теоретичне підґрунтя тоталітариз­му, а як авторитетну філософську засторогу щодо його загрози.

Гегель захищав суверенітет державно-правового ці­лого, піддаючи критиці беззаконня, за якого особлива воля (монарха чи охлократії) набуває чинності закону і діє за­мість нього. Його завжди цікавило лише правове в законі, тобто позитивне право (розумне право). Це свідчить, що гегелівська концепція держави має правову природу, про­голошений ним принцип суверенності держави і держав­них форм вияву, організації та дії, по суті, є правовою ви­могою, необхідною умовою будь-якої концепції та практи­ки домінування права і правової держави.

Однак концепція Гегеля недемократична, вона ґрунту­ється на ідеї суверенітету конституційного монарха. Домі­нуюча в сучасному світі демократична концепція право­вої держави має своєю основою ідею народного сувереніте­ту як підвалини і джерела державного суверенітету, зокрема внутрішнього.

Народний суверенітет — концентрована єдність повноважень і правочинності, сили і права, які поширюються на все населення і всю країну і визначають зміст законів та порядок суспільного буття.

Державний суверенітет — верховенство, незалежність, повнота, загальність і винятковість влади держави, що ґрунтується на прин­ципі права.

Це означає, що простого панування законів і законнос­ті вже недостатньо для концепції правової держави. Вона неминуче потребує панування тільки правових законів і правової законності. Закони і законність мають не лише за формою (назвою), й за змістом цілком відповідати ідеї панування права.

Правовий закон і правова держава внутрішньо взає­мопов'язані, оскільки правова держава неможлива без утвердження верховенства правового закону, а правовий закон для свого встановлення і послідовної реалізації потребує правової держави з відповідним розподілом влади, кон­ституційно-правовим контролем тощо. Тобто йдеться про різні форми вияву ідеї та принципу панування права.

Для правової держави необхідні не лише панування пра­на і правових законів (нормативно-правовий аспект), а й відповідна правова організація самої системи державної влади, створення різних державних органів, чітке означен­ня міри їх компетенції, місця в системі, співвідношення між собою (владно-конституційний (організаційний) аспект). Без належної організації державної влади, розмежування зав­дань, певного порядку взаємовідносин її гілок на принци­пах права неможливе панування ні права, ні правових за­конів, а тим паче їх верховенство. Тому правова держава передбачає домінування права і правової форми організації політичної влади, за якої визнаються та захищаються пра­ва та свободи людини і громадянина.

У такому контексті правову державу визначають як правову форму організації і діяльності політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права, носіями прав і свобод людини й громадянина. Побутує тра­ктування правової держави як держави, в якій на основі чинного права реально забезпечується здійснення прав, сво­бод, законних інтересів людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства.

Правова держава - держава, в якій панує право, метою якої є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідно­син (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою та підвлад­ними структурами як суб'єктами права, визнання і надійне гаран­тування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і сво­бод людини і громадянина.

Прикметними ознаками правової держави є:

• верховенство і домінування правового закону та по­стійне утвердження суверенітету народу;

• визнання й захист прав і свобод, забезпечення реалі­зації прав та виконання обов'язків людини і громадянина;

• організація і функціонування суверенної держав­ної влади на основі принципу поділу влади на законодав­чу (парламент і представницькі органи місцевого само­врядування), виконавчу (уряд, виконавчі установи на міс­цях), судову (органи правосуддя і нагляду);

• чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб;

• взаємна відповідальність особи і держави;

— організація ефективного контролю і нагляду за ре­алізацією правових законів і режиму законності на прин­ципах права.

Основний принцип правової держави полягає в тому, щоб усі його вертикальні й горизонтальні рівні, всі скла­дові були пронизані правом. Це дає підстави для універса­льного трактування феномену правової держави.

Література

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. — К., 1996.

2. Нерсесянц В. С. История идей правовой государственности. — М., 1993.

3. Нерсесянц В. С. Право — математика свободи. — М., 1996.

4. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. — К., 1996.

Характеристики

Список файлов реферата