158747 (737192), страница 3
Текст из файла (страница 3)
У монографії Яна Адамовського розглянуто обмежену кількість фольклорно-міфологічних образів простору у відповідних розділах:
Гора - місце святе й водночас нечисте.
Долина - простір життя, кохання і смерті.
Стереотипи і символіка печери.
Культове значення межі.
Битий шлях (gościniec) - дорога, що сполучає "своїх" і "чужих".
Семантика й організація простору весільного обряду (обсяг простору, пункти, дорога).
Дослідник був обмежений порівняною бідністю польського фольклору. Мабуть, цим пояснюється те, що у його монографії немає матеріалу про народну філософію космосу.
Хоч у бібліографії і є статті про так зване "світове дерево", але в тексті дослідження нічого про нього не сказано. Світове дерево - це модель світу у трьох просторових сферах (небесна, земна, підземна). Образ світового дерева відображений в українських колядках, вишивках, в архітектурі різних народів. В українському весіллі зображена подорож жениха з неба на землю й за стіл нареченої [6], надзвичайно яскраво виступають два доми - дім молодого і дім молодої - як простори в опозиції свій/чужий і дороги їхнього поєднання.
А, переходячи до проблеми часу і хронотопу, слід відзначити народне уявлення про неоднаковий темп плинності часу у різних світах. В одній казці (у записі Бориса Грінченка) молодий іде на кладовище на могилу свого брата, щоб, за ритуалом, запросити його на своє весілля. Могила розкривається, і небіжчик запрошує живого брата до себе на кількахвилинну розмову. Покинувши могилу, молодий бачить дуба років 300, що виріс із жолудя, якого він викинув з кишені перед розмовою з братом. Цей мотив використав Михайло Яцків у новелі "Де правда?". У фольклорній пісні літа (роки) часу відходять від людини, вони переходять через калиновий міст. Людина просить: "Ой верніться, літа мої молодії на калиновім мості". Але вороття часу немає. В іншій пісні видимим образом часу є літа (роки), які, обгорнувшись кленовим листком, "у ліс полетіли". Міст як зоровий образ хронотопу зустрічей і прощання, переходу в чужий простір, дуже поширений в українському фольклорі. Він естетизований якістю свого матеріалу. Міст може бути калиновий, із кісток білої риби, кедровим, тисовим, буковим, липовим, залізним, золотим, "з каменя дорогого, з перстеня золотого" [5]. Перстень - теж символ злуки віддалених простором закоханих. Дієслово "моститися" - залицятися, має семантику хронотопну.
Часопросторові відношення на базі позитивізму у ХІХ ст. почала вивчати так звана культурно-історична школа [4], основоположною для якої стала формула Іпполіта Тена "раса, середовище, момент". Якщо в поняття "раса" вкладалося уявлення про вроджені властивості людини, то "середовище" мислилось як географічний простір з його рельєфом і кліматом країни народу, а "момент" у концепції І. Тена - не що інше, як соціально-історичний час (за сучасною термінологією). Факторами названої тріади й зумовлена національна ментальність народу, а відтак і його словесність. На думку багатьох дослідників, у тому числі І. Франка, українці - степовий народ. Українська казка не любить густого лісу, пущі як небезпечного локуса несамовитості, а поезія милується освітленим зеленим гаєм (у дохристиянський період гай - сакральний простір ("священний гай"), як і святі озера. Степ - безмежний простір - простір свободи - "гуляй-поле" ("чисте поле" - степ). Символом затишку, простором кохання є "вишневий сад". Локуси несамовитості - напівзруйновані старі млини, корчми, роздоріжжя, кладовища - оселі духів (чортів). Сакральні простори в хаті - покуть, піч, поріг (молода у весільному обряді кланяється порогові батьківської хати).
Часопростір як нерозривну єдність в образній системі літературної поезії, мабуть, уперше в Україні почав досліджувати Іван Франко у своєму естетичному трактаті "Із секретів поетичної творчості" (1898) [20]. Репродукцію вражень, "яких колись безпосередньо торкалися наші змисли", Франко називає "психічними копіями" [20; С.65]. За законом асоціації ідей вони викликають ряди інших вражень. Зміст зору "дає нам поняття простору, світла, барв, а слух - поняття тонів і часу (наступність явищ одних за одними)" [20; С.78]. Навіть застиглий образ простору в картині маляра, "немовби переданий виключно в категорії місця, ми перципуємо його твір частями в категорії часу і руху. Те самісіньке діється також з поезією. Адже кожний твір, написаний і надрукований, лежить також у категорії місця простору [...], і перцепція тут так само відбувається в категорії часу" [20; С.105]. У спеціальному розділі свого трактату "Як поезія малює мертву природу?" Іван Франко аналізує пейзаж як географічний простір, ландшафт у зображенні Шевченка й відзначає, що у ньому є "повно руху"; що "для означення відносин у просторі мова уживає слів, що означають відносини в часі" [20; С.109].
Часопросторові відносини у літературі як поетику художнього часу і художнього простору інтенсивно почало досліджувати європейське літературознавство у 50-ті роки ХХ століття. Ганс Мейєргоф (Hans Meyerhoft) у монографії "Time in Literature" (1955) ("Час у літературі") сформулював мотиви, характерні для антропологічного часу у відмінності від часу фізичного, властиві для літератури взагалі, а особливо для літератури ХХ століття:
Суб’єктивна відносність часу;
переживання часу як Бергсонової текучої тяглості (durée);
громадження та інтерпретація різних у часі подій у пам’яті суб’єкта, які руйнують їхню об’єктивну послідовність;
зв’язок між функціональністю пам'яті та почуттям тяглості й ідентичності або дезінтеграції особистості;
відчуття вічності, позачасовості пригадуваних подій;
минучість усіх явищ у перспективі розвитку або знищення, а також естетичні чи міфічні спроби подолання цієї минучості [26; С.448].
Окремо проблему простору й окремо часу висвітлює Стефанія Скварчинська у першому томі свого трьохтомного корпусу "Wstęp do nauki o literaturze" [27]. У параграфі "Категорія простору" авторка розрізняє так званий "представлений" (зображений у творі) простір, простір відкритий (пейзаж) і замкнений (інтер’єр). Відноситися до себе простори можуть wylącznie (вилучено) або wlącznie (включно). Зв’язок вилученості існує лише на підставі одночасовості співіснування, а включеність - це скринькоподібне "вкладення" одного місця в друге (за іншою термінологією "układ szufladkowy" (шухлядоподібний) або за принципом "матрьошки" (німецьке "Puppe in der Puppe" ("лялька в ляльці"). Від себе зауважу, такий прийом часто виступає в інтер'єрах готичних творів.
Ширше розглядає С. Скварчинська категорію часу. Час всюдиприсутній, кожна річ несе на собі печать часу (моменту вічності чи епохи). Існує час творчого процесу і час перцепції (чи рецепції) твору, але він не представлений, не зображений у тексті. У тексті може бути час реальної дійсності і час фабули (час життя персонажів, часто з антрактами). Фабульний час - хронологічний, але час зображений (композиційний), час подій може бути вільний від хронологічної послідовності (інверсія, ретроспекція, препозиція - Vorgeschichte, постпозиція).С. Скварчинська дає приклад свободи в "господарюванні часом" у художньому творі - численні часові модифікації (накладання теперішнього часу на минулий, повтори часу у спогадах, редукція часу чи його подовження, інтенсифікація часу через багатство подій, часова пустка (порожнеча) у залежності від суб’єктивного сприймання (суб’єктивний час) часу реального.
На дослідження художнього часу і простору особливий вплив мають праці М. Бахтіна, написані ще у 30-ті роки ХХ ст. й опубліковані у 70-ті [2], зокрема його вчення про хронотоп (часопростір). Термін цей означає нерозривність часу і простору, яка існує в природі й художньо освоєна в літературі.М. Бахтін збагачує термінологію на означення часопросторових відношень у літературі. Інші дослідники цю термінологічну систему розбудовують далі. У дослідженні проблем художнього часопростору на перше місце в останнє десятиліття виходить Львівська школа професора Нонни Хомівни Копистянської, яка організувала постійно діючий міжнародний семінар. У працях професора Копистянської [8, 9; С.10] органічно поєднані проблеми генології з часопросторовими. Чотири сфери жанру (оригінальний внесок вченого у генологію) спроектовані на художні ряди, напрями з їх жанровими системами, на національні й індивідуальні системи жанрів, і на всіх цих етапах як жанротворчі своєрідно проявляються часопросторові відношення.
Прикладом успішного хронотопного аналізу є монографія зі школи Н. Копистянської: Наталія Тодчук. Роман Івана Франка "Для домашнього огнища: Простір і час" (2002) [17]. Авторка цієї книги оперує такими термінологічними поняттями, як "біографічний авторський час", "хронотопне мислення", "подвійний час", "локуси Міста і Дому", "хронотоп Анелі" (героїні), "чужий простір", "свій простір", "розширення простору", "звуження простору", "моральна вертикаль", "простір бажання", "простір втечі", "хронотопи дороги, пустки (порожнечі)", "хронотопи дороги й зустрічі", "ідилічний хронотоп", "присутність різновікових хронотопів", "хронотоп безодні", "хронологічна ретроспекція", "асоціативна ретроспекція", "міжрядковий простір", "простір переживання", "міський простір", "зовнішній простір роману", "локус вулиці", "локус Касина", "локус Стрільниці", "локус громадського місця" тощо.
Оскільки проблемою моєї кандидатської дисертації є розвиток готичної поетики в англійському романі й оскільки важливу жанротворчу функцію у ньому виконує художній простір, то на цьому питанні я дозволю собі зосередити увагу детальніше.
Стаття іспанського дослідника Мануеля Агвірре у перекладі на польську мову звучить: "Geometria strachu. Wykorzystanie przestrzeni w literaturze gotyckiej" ("Геометрія страху. Використання простору у готичній літературі") [24]. Дослідник пропонує двопросторову модель готичного світу. Готичний всесвіт він зображує рисунком кола, простір якого поділений на дві частини. Одна з них - чиста - означає "відомий світ", друга - заштрихована - символізує "інший світ". Стрілками позначені можливості переходу з одного світу у світ другий, з відомого світу в "інший" і навпаки. Як приклад двопросторової моделі в готичних романах названо такі: "Замок Отранто" Г. Уолпола і "Таємниця замку Удольфо" А. Радкліфф.
Як бачимо, це перенесення фольклорних світів свій/чужий на готичну літературу.
Своєрідна філософія порогу (дверей, заслони) полягає у їх медіальній функції. Поріг як межа, як кордон між двома світами, не є простором сам собою, а означає контакт поміж світами. Він належить одночасно обом світам. Очевидно, краще сказати, що поріг - просторова зона між двома світами. Функцію порогу може виконувати число, наприклад, восьмий день після семиденного часу творення світу у Біблії.
Автор статті подає типологію просторових моделей як елементів готичної поетики. Це - композиція шухлядоподібна, лабіринт, модель подорожі до центру іншого світу й повернення, модель асиметрії (простір замку виявляється більшим всередині, ніж зовні, він подовжений, поширений підземними лабіринтами). Модель втечі - це нагромадження перешкод, порогів, блукання у лабіринтах без виходу, а властиво модель пастки.
Агнєшка Іздебська у статті "Gotyckie labirynty" ("Готичні лабіринти") [25] показує конструктивну роль образів лабіринту у постготичній літературі та в сучасних фільмах і постійні модифікації цього просторового прийому. "В обсягу готичної традиції спосіб появи простору лабіринту змінювався. Замки, льохи, підземні коридори й моторошні монастирські гробівці були простором, який був своєрідним фактором розвитку жанру" [25; С.33]. У готицизмі то простір ворожий, чужий, жахливий. Лабіринт є символом трагічної свідомості людини, замкненої у системі заплутаних доріг, символом пастки й ув’язнення. Однак авторка дослідження перебільшує категорію безвихідності, - є готичні твори, у яких лабіринт символізує неймовірні перешкоди на шляхах, які людина переборює.
Деякі дослідники схильні вважати, що головним героєм у готичному романі є образ замку як епіцентру жахливих подій, інспірованих злотворцями-тиранами, а також як оселі духів. Моторошна атмосфера старовинного замку з підземними ходами і вежами-в’язницями стимулює персонажів до сюрреальних візій. Хронотоп, як єдність місця і часу, сприяє драматизмові твору, інтенсифікації подій (інтенсифікований час). Тут акумулюються історії роду, сім’ї різних поколінь, і твір набуває ознак сімейного роману або саги роду. Отже, замок - не лише обмежений, закритий простір, а й хронотоп, у якому можна розрізнити час акції (теперішній) і час ретроспекційний. В уявленні перших інтерпретаторів готичної поетики у феномені замку поєднались понура приземленість з безмежністю, поривом ins Blau (у блакить неба) веж його готичної архітектури. У трактаті Едмунда Берка (E. Burke)"A Philosophical Enquiry into the Beautiful" ("Філософське дослідження прекрасного") (1757) висловлена думка про нескінченність у готиці як одне із джерел справжньої величі, а це почуття завжди сполучене з почуттям жаху, що сприяє таємничості. "Готичний собор утверджує силу подолання вагомості й тяжіння. Його ідея - маса, яка переходить в енергію [...]. Готичний собор утверджує силу подолання вагомості безпосередньо й емоційно. У цій експресії з ним можуть зрівнятися лише древній менгир і сучасний хмарочос" [21; С.446]. Отже, тут є поєднання непоєднанного - діалектики закритого й відкритого простору.
Минулий, ретроспекційний час у літературній готиці можна назвати соціально-історичним (міжусобиці феодалів тощо). Біографічний час героїв характерний темпоральними антрактами, - сказати б по-сучасному, "білими плямами", невиясненими періодами. Розгадка цих біографічних таємниць збільшує напругу (suspense), обов'язкову для фабульного хронотопу в романі.
"У будь-якому готичному романі, - констатує Ольга Білоус, - центральною образною одиницею, що виконує сюжетотворчу та організуючу функцію в тексті, є образ Дому. Дім у готичному тексті з його хронотопом та специфічною психологічною атмосферою - це найбільше зосередження та провідник основних концепцій готичної естетики, а у неоестетиці й один з розпізнавальних знаків приналежності тексту до готичної традиції" [3; С. 19].
Хронотоп Замку чи Дому як характерний структант (вислів О. Білоус) з розвитком готичної поетики модифікується. Їхніми замінниками можуть бути церква ("Вій" М. Гоголя), руїни гробівця на кладовищі, пекло, корчма, ліс, простір села чи степу у моторошному освітленні місяця (готичні українські оповідання). Тому доцільно замінити цей структант готичного (моторошного) роману терміном локус несамовитості.
Кілька власних спостережень-ілюстрацій до вищесказаного.
У першому англійському готичному романі "Замок Отранто" (1764) Гораса Уолпола простір свій/чужий динамічний. З ретроспекційного часу ми дізнаємось, що він, замок Отранто, належав легітимному власникові й був, отже, з його точки зору й авторської "своїм", а в час зображеної акції він поки що чужий, бо належить узурпаторові-злотворцеві. Цей замкнений простір "подовжується" за принципом "включеності" вежею, яка виконує функцію в’язниці, як то було у середньовічних замках, і підземними лабіринтами з перешкодами-порогами, які збільшують напругу й жах (horror) героїв - Ізабелли й Теодора - під час їхньої втечі у темряві цих лабіринтів. Печери, які є продовженням простору, не становлять пастки, а є хронотопом притулку, захисту. Своєрідним прийомом нагнітання настрою несамовитості є ірреальне оживання простору - полотна, на якому зображений портрет одного із предків, а також гіперболізація простору (колосальний залізний шолом, який падає нізвідки й виконує функцію смертельної пастки для нареченого у день його шлюбу; величезна рука у залізній рукавиці на сходах). Але зло у ранній англійській готиці, як правило, переможене справедливістю. Тимчасово чужий і несамовитий простір стає своїм для нащадка його легітимного власника - юного й хороброго юнака Теодора, який щасливо подолав позбавлений світла лабіринт як символ - у даному випадку - перешкод на шляху досягнення мети.
Локуси несамовитості поєднані з хронотопом дороги-подорожі як символу випробування у романі француза Жака Казота "Закоханий диявол" (1872). Тут два хронотопи зустрічі в локусі несамовитості - зустріч відважного офіцера з викликаним Люцифером у руїнах якоїсь каплиці чи гробівця на кладовищі (Люцифер з’являється в іпостасі огидної морди верблюда на довгій шиї) та в інтер’єрі кімнати селянина під час весілля (цей простір виявився ілюзорним). Між тими двома пунктами хронотопу відбувається подорож офіцера з сульфідою, що її прислав для його обслуговування Люцифер. Іде змагання за інтимний простір (сульфіда спочатку ночує у кутку на соломі, як песик) на ліжку. Це твір про переборення жаху між людиною й духами. Це - roman galante - "галантний роман", оскільки закохана в офіцера сульфіда не робить йому зла навіть під час розлуки.
Повною протилежністю до "галантного роману" є "чорний роман" (le rоman noir), або le roman diabolique "Чернець" (1785) Метью Грегорі Льюїса. Цей твір зараховують до так званої романтичної френезії, у дусі якої властивості готичного роману особливо увиразнені, загострені. Функція локусу несамовитості посилена - це не тільки інтенсифікація страху, а й жорстокості. Проте ця жорстокість умотивована психологічно зумовленістю деградації особистості замкнутим простором. У вимірі зовнішнього простору героя талановитий красномовець і ревний у побожності тридцятирічний настоятель монастиря користується репутацією святого. За внутрішнім хронотопом він деградує до падшого ангела, запродавши злочинну душу дияволові. На відкритому просторі - поза мурами монастиря - падіння не сталося б - тут би він знайшов широкий простір для громадської діяльності й для заспокоєння інтимної жаги. Честолюбство (вроджена риса характеру) було б пружиною етапів негріховної кар’єри. Неперевершений психолог - Люцифер - саме на рисі честолюбства будує і здійснює план спокуси "святого". Він "приставляє" до нього свого "сексота" - диявола дрібнішого ґатунку, який блискуче відіграє роль молодого друга, а потім - роль молодої красуні-звабниці й "організовує" страхітливі гріхопадіння ченця - інцест зі сестрою, вбивство матері. "Включений простір" - з'єднане з монастирським простором кладовище і його жахливі катакомби, де у зловісній атмосфері трупів, що розкладаються, настоятель монастиря здійснює згаданий інцест. Ці катакомби-гробівці стають довічною, здавалось би, пасткою й тюрмою для інших жертв садистів. Локус несамовитості сягає крайніх меж жахливого. Чи не найстрашнішим є й простір покари великого грішника, якого несе у кігтях Люцифер і кидає на гострі шпилі скель. Проте роман не є апологом жаху й жорстокості - вони є елементами жанру роману-алегорії про падіння грішної людини, твором з дидактично-моральним підтекстом. Добро і справедливість перемагають усі ці страхіття за допомогою героїв-добротворців.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
