158290 (736928), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Подолання протилежностей, несумісності традиційного, натурфілософського і софістичного, індивідуалістичного мислення пов’язано з Сократом. Він відкидає моральний, політичний і гносеологічний релятивізм і суб’єктивізм софістів, їх звертання до звільненого від моральних норм індивіда. Сократ шукає раціональне логіко-понятійне обґрунтування об’єктивної природи моралі, політики, права. Він створює свою концепцію етичного раціоналізму. Етична доброчесність і її різні прояви (мудрість, мужність, справедливість і інші) – знання, яке забезпечують блага і заперечення зла. Останнє можливе, за Сократом, тільки через відсутність знання. Панувати і приймати закони – тільки знаючи свідомо. Закон повинен об’єднувати людей, він не повинен бути результатом окремого індивіда чи окремих прошарків населення. Закон повинен узагальнювати прагнення людей і об’єднувати їх. Але всі форми державного устрою не можна вважати розумними тільки завдяки тому, що вони існували раніше, бо традиція не завжди збігається з розумом. Ксенофонт згадував таке положення Сократа: «Царі і правителі не ті, які носять скіпетри, не ті, які вибрані відомими вельможами, не ті, які досягли влади за допомоги жеребу, або насильством, ошуканством, але ті, які уміють панувати».

Якщо проаналізувати платонівський діалог «Крітон», то можна прийти до висновку, що Сократ першим в історії європейської політико-правової думки обґрунтував концепцію договірних відносин між державою і її членами (громадянами). За його теорією, для громадянина закони і батьківщина вище і дорожче за батька і матір. Якщо афінянин не згоден з законами, він може покинути поліс. Але коли він добровільно приймає громадянство, то він повинен приймати всі закони держави і її установ. Якщо він з чимось не згоден, то залишається тільки одне – шляхом переконання громадян змінити або удосконалити законодавство. Етичні погляди Сократа нерозривно пов’язані з його політико-правовою теорією. Моральна організація полісного життя неможлива без законів, як неможливі закони поза полісом. Закони є підґрунтям суспільного життя, що поєднує людей у єдину спільноту, але це не означає, що закони вічні і незмінні.

Сократ, як і софісти, відрізняє, використовуючи термін новоєвропейського часу, природний закон (природне право) від позитивного законодавства (законів, постанов і рішень, встановлених полісною владою). Сократ не вважає природні і людські установи протилежними. Їх об’єднує Розум і справедливість. З пануванням розумних і справедливих законів Сократ пов’язує саму можливість політичної свободи. Кожен устрій має свої недоліки, але головне – виконання законів і їх постійне удосконалення.

Сократ був послідовним і логічним критиком як надмірного традиціоналізму, так і крайнощів суб’єктивізму та індивідуалізму (софісти). Великий грецький філософ вирішував сучасну для цього проблему, але подібні проблеми (динамічний рух і стабільність, традиція і нововведення, колективізм і індивідуалізм, демократія і її межі) характерні і для сучасних суспільств, тому не дивно, що погляди і ідеї Сократа впливали на подальшу європейську суспільно-політичну думку.

Сократа не можна відокремити від постаті Платона. Його погляди помітно змінювались протягом довгого творчого шляху. На початку домінують раціоналістичні ідеї, дослідження природи загальних понять, що охоплює всю багатоманітність емпіричних явищ. У творах пізнього Платона посилюються містичні, міфологічні, релігійні і консервативні мотиви. Це пов’язано з болісним усвідомленням кризи афінського полісу, недоліків демократичного устрою і т.і. В своїх останніх діалогах («Держава», «Політик», «Закони») Платон створює консервативну утопію – ідеальну державу, мета якої запобігати зростання індивідуалізму і егоїзму. Жорстокий ієрархічний, кастовий державний устрій, заборона приватної власності, спільність жінок, державне виховання дітей, регламентація труда, власності, побуту сприяє колективності, рівності, солідарності. Дещо іншу концепцію Платон висуває в «Законах». Він досліджує взаємозв’язок моральності з політичним устроєм, законами і іншими факторами, які сукупно визначають дієвість права.

Сучасне суспільствознавство досить критично ставиться до політичного вчення Платона. Б.Рассел, К.Поппер вважають його захисником тоталітаризму, ідеологом авторитарної, закритої держави. Робити Платона попередником Маркса, Леніна, Сталіна, Гітлера – значить відриватися від конкретно-історичного сенсу його вчення. Однобічний і тенденційний характер носять звинувачення Платона у тому, що демократія у нього є обмеженою і поширюється тільки на вільних і не стосується рабів. На таких же засадах можна звинуватити його в недооцінці засобів масової комунікації для виховання справжнього громадянина. Платон проникливо побачив у пануванні приватної власності, в протилежності багатства і бідності джерела соціально-політичних суперечностей. Він поставив і вирішив велику історичну проблему на шляху філософського осмислення інакшого суспільства, іншого принципу організації людського життя, яке побудоване не на природному законі, а на новому, полісному законодавстві. Платон проаналізував всі відомі форми державного устрою і висвітлив їх недоліки. Основною перевагою ідеальної держави є звернення до знання як універсального критерію. Люди тут характеризуються не з точки зору їх соціального статусу, матеріального стану, а у світлі їх універсальної якості – розуму.

Є ще одне дуже важливе положення, на яке мало звертають увагу. Філософія Сократа і Платона – це відокремлення антропоцентричної картини світу від космоцентричної, логіко-понятійного мислення від міфологічного, етики від натурфілософії. У досократовій філософії з’являються певні моменти теоретичного, умосяжного мислення (Гераклід, піфагорійці, елейці), але в цілому мислителі цієї духовної формації існують у мітологічному часі. Сократ і Платон вперше почали розглядати мітологічні побудови з точки зору філософії. Міт і знання, мітологія і філософія усвідомлюються як дві реальності, пов’язані між собою, але ці реальності ніколи не співпадають повністю. Можемо зробити зовні парадоксальний висновок – до сократового повороту в античній культурі мітології як реальності не існувало. Людина поліса (як і філософ) існувала в мітологічному просторі і часі, а усвідомити можна тільки те, що стає предметом свідомості, мислення. У Платона ми бачимо не тільки критичне ставлення до мітології, але й усвідомлення того, що він ще не володіє повним і точним знанням, і усвідомлення того, що незнання може бути перетворено в мітологію. Такою можна вважати концепцію ідеальної держави. Не варто думати, що сам Платон вірив у можливість здійснення подібної теорії. Більш важливим є віра у можливості людського розуму.

Основний смисл рабства Аристотель бачить у обмеженні вибору. На питання, хто такий раб, він відповідає в своїй «Політії» «…Хто по природі належить не самому собі, а іншому, і при цьому все-таки Людина, той по своїй природі раб. Людина ж належить іншому в тому випадку, якщо вона, залишаючись Людиною, стає власністю…». Вільна Людина приречена на вибір і на співіснування з іншими громадянами, тому Аристотель визначає людину, як «політичну тварину». Але і вільні люди відрізняються між собою і займають різний статус, який визначається власністю. Аристотель не погоджується з Платоном, який в своїй ідеальній державі заперечує приватну власність у представників вищих станів. Власність не заважає свободі, а є її основою і сприяє людській активності, зацікавленості в результаті праці, позбавляє людину «природної» насолоди володінням. Тим не менше Аристотель вважав, що жорстокий розподіл на багатих і бідних загрожує суспільному миру.

Аристотель узагальнив розвиток філософської думки з самого початку до Платона включно. Він створив систему знань, опанування якої продовжується до цього часу. Особливо актуальною стає спадщина давньогрецької культури у переломні епохи. Відзначимо дві риси, які притаманні всій античній філософії, але особливо помітні у Аристотеля – реалізм і раціоналізм. Платон наголошує на єдності, на домінуванні спільного над індивідуальним, традиції над творчістю. Ідеальна держава складається з рівних вільних громадян, що нагадують однакові атоми, які і рухаються завжди однаково. Аристотель розуміє, що багаточисленність не може існувати тільки як повторюваність. Він вважав, що розходження, розшарування суспільства не заперечує єдності, треба поєднати індивідуальні і суспільні інтереси. Поєднання інтересів різних соціальних груп, окремих громадян не може бути простим і ідеальним. Аристотель відзначає, що «…треба мати на увазі не тільки найкращий вид державного устрою, але й можливий за даних обставин, і такий, який найлегше можна здійснити у всіх державах. …Між тим слід намагатися вести такий державний лад, який за даних обставин є найбільш прийнятним і гнучким: покращити державний лад – завдання не менш складне, ніж з самого початку встановити його…».

Реалізм Аристотеля пов’язаний з раціоналізмом. На наш погляд, треба звернути увагу на один момент. Важливу роль в раціональному розумінні громадянського суспільства відіграє тринітарна, тренарна логіка, біля джерел якої стояв Аристотель.

Філософська спадщина великого грека мала великий потенціал, який багато в чому визначив християнську і новоєвропейську культуру. Відмінність латинсько-католицької традиції від візантійсько-православної пов’язана з глибоким впливом раціоналізму і реалізму Аристотеля. Тринітарний тип мислення сприяє досягненню позитивного результату, консенсусу, взаєморозумінню, толерантності, що є дуже важливим джерелом західноєвропейської філософської і політичної культури.

Аристотель завершує класичний період давньогрецької культури, і настає доба еллінізму. Після завоювань Олександра Великого грецька культура поширюється на величезні регіони Азії і Африки, набуває надзвичайного розвитку. Були утворені колосальні держави з гігантськими містами і величезними архітектурними будовами (Галікарський мавзолей, Фароський маяк, Колос Родоський і інші дива світу). Елліністична епоха зробила великий внесок в історію низки фундаментальних і прикладних наук: класична евклідова геометрія, теоретичні основи механіки і гідростатики (Архімед), геліоцентрична система (Аристарх Самоський), відкриття нервової системи (Герофіл), перша всезагальна історія середземноморського світу (Полібій) і багато чого іншого. Грецька мова стає універсальним засобом міжнародного спілкування і об’єднує більшу частину відомого світу. Загальновідомі видатні досягнення греків елліністичного періоду в інших сферах творчої діяльності, особливо в мистецтві. Проте в політичній сфері ми бачимо всебічну кризу. Цю епоху можна означити як епоху переходу від громадянина до приватної особи. Зростає відчуження між державою і Людиною в соціально-політичний сфері, частка праці вільних громадян неухильно зменшується. В мистецтві і духовній сфері взагалі з’являються і постійно зростають еклектичні тенденції. Елліністичні філософи все менше і менше займаються гносеологічними проблемами. Головною проблемою стає приватне життя людини, можливість досягнення особистого щастя. Ці проблеми об’єднують основні філософські течії еллінізму: епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм. Соціально-політичні питання завжди займали важливе місце в філософії Сократа, Платона, Аристотеля. Зараз же основним стає питання звільнення людини від впливу держави. Така культурна і політична ситуація обумовлюється не тільки економічними і геополітичними причинами. Не меншу роль відіграють духовні факторії, а саме – поступова варваризація греків і їх культури. Нечисленні острови грецької культури були поглинуті варварським океаном. Тим не менше вона багато в чому вплинула на інші культури.

Якщо узагальнити розвиток грецької культури, можна визначити основні філософсько-світоглядні принципи, які, на наш погляд, вплинули на формування європейської філософської і політичної культури.

1. В контексті культури формується філософський раціоналізм.

2. Філософія відображає раціональні форми суспільного життя і посилює їх раціональність.

3. Розвиток грецької філософії – це рух від міта до логосу, від мітологічного, художньо-образного до раціонально-понятійного мислення.

4. У грецькій культурі формуються основні типи філософії (наукова, екзистенціальна, релігійна, технематична), які співіснують і визначають розвиток європейської філософії до цього часу.

5. Грецький філософський раціоналізм створює нову логіку, нове тринітарне мислення. Логіка високорозвинутих індійської і китайської філософії не знали формальної логіки закону виключеного третього. На античному ґрунті з’являється новий тип раціоналізму, як схильність вирішувати різноманітні проблеми за допомогою формально-логічних операцій.

6. На певному етапі свого розвитку предметом філософії стає самосвідомість і процес мислення. Це пов’язано з переходом від космоцентризму до антропоцентризму, від «пізнай природу» до «пізнай самого себе».

7. У грецькій філософії формується принципово новий універсально-понятійний тип кодування і передачі знання. Це дозволяє постійно нарощувати «соціальну пам’ять» на відміну від традиційних культур. Індивід знаходиться у стані вибору, що вимагає від нього мисленної активності, яка дозволяє вийти за межі традицій, за межі існуючого, створювати нове, нетрадиційне. Це стосується і політичних відносин в полісі. Але все нове для представників постсократової філософії пов’язане з розумом.

Вищеозначені принципи народжують культуру нового типу. Безумовно, ця характеристика античної культури – певний «ідеальний тип». Але подальший розвиток європейської культури – це творча реалізація смислових потенцій античного досвіду опанування світу і суспільства, що пов’язано з розвитком вільної людської особистості.

Література

1. Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східно-європейський досвід. – Львів, 1999.

2. Войтенко Т.О., Гончарук О.С., Привалов Ю.О. Громадянське суспільство в Україні: аналіз соціального конструювання. – К., 2002.

3. Андрос Є. На шляху до Європи// Сучасність, №2, 2001.

4. Лозаренко О. Теоретичні проблеми суспільної модернізації у процесі розбудови громадянського суспільства// Сучасність, №2, 2003.

5. Хам’яков Л. Парадокси громадського суспільства в Україні// Сучасність, №2, 2003.

6. Лозаренко О. Модернізація еліти і розбудова громадського суспільства в Україні// Сучасність, №2, 2004.

7. Дичковська Г. Український індивідуалізм і проблеми державотворення// Філософська думка, №4, 2003.

8. Пасько І.Г., Пасько Я.І. Громадянське суспільство і національна ідея – Донецьк: ЦГО НАНУ, УКЦентр, Східний видавничий дім – 1999. – 184 с.

9. Вебер М. Избранное. Образ общества. – М., 1994.

10. Зайцев О.И. Культурный переворот в Древней Греции VIII – VI вв. до н.е. М., 1987.

11. Андреев Ю. Цена свободы и гармонии. – Санкт-Петербург, 1997.

12. Историки античности. В 2-х томах. Т.1. Древняя Греция. – М., 1989.

13. Петровский М.К. Античная культура. – М., 1997.

14. Плутарх. Избранные жизнеописания. В 2-х томах. Т.1., 1986.

15. Диоген Лаэртский. О жизни и изречениях знаменитых философов. – М., 1979.

16. Лосев А.Ф. История античной эстетики. Т.2. – М., 1969.

17. Ксенофонт. Воспоминания о Сократе. – М., 1993.

18. Аристотель. Сочинения: В 4-х томах. Т.4. –М., 1983.

Характеристики

Список файлов реферата