Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Ці два види приємностей не рівні між собою. Тільки в негативній приємності при відсутності потреб людина — вповні вільна від страждання. А там, де є потреби, завжди є загроза їх незадоволення, та й саме задовольняння поєднане зі стражданням. „Найбільше приємностей має той, хто має найменше потреб”. Тож негативна приємність — вища. І тому вона є справжньою метою життя. Щоб досягти цієї мети, не треба добиватися приємностей, треба тільки уникати страждань, не задовольняти потреби, а позбуватися їх. Позитивна приємність — не мета, а лише засіб, а саме засіб заглушати страждання, коли вони ятрять людину. Слід порвати з первісним інстинктом, котрий велить пориватися за кожною приємністю, яка трапляється, треба виробити в собі мистецтво вимірювати приємності і вибирати ті, які не тягнуть за собою страждань.

Позитивні приємності є двоякого роду: або фізичні, або духовні, їхнє співвідношення виглядає так: тілесні приємності –це першооснова, тому що духовні не могли б існувати без них, вони – пов'язані з підтримуванням життя (наприклад приємність споживання їжі), а життя є першою умовою щастя. У цьому розумінні Епікур говорив, що „приємність черева є підставою і коренем усякого блага”. Натомість духовні блага — вищі, оскільки дають більше приємностей, а це завдяки тому, що душа осягає не тільки теперішнє, але, силою уяви, також минуле і майбутнє.

Епікур не визнавав якісних різниць між приємностями. Немає менш або більш шляхетних приємностей, є тільки менш або більш приємні. Він розумів, що якби допустив якісні різниці, то послідовний гедонізм годі було б утримати. „Наскільки не зневажиш законів, не порушиш добрих звичаїв, не засмутиш ближнього, не надвередиш тіла, не втратиш засобів, необхідних для життя, то використовуй як хочеш свої бажання”. Одначе він виразно радив певний спосіб життя: радив клопотатися духовними радостями, ширив культ дружби і шляхетного, витонченого життя (власне оце витончене життя й зветься „епікурейством”). „Не учти і святкові походи, насолоди любові й насолоди піднебіння при заставлених столах роблять життя солодшим, а тверезий розум, який... відкидає хибні гадки, що завдають душі найбільше неспокою”. Найскромніші приємності — гроно друзів і квіти в саду — були для епікурейців найбільшими приємностями.

3. Засоби для щастя. Є два основні способи досягнення щастя: чеснота і розум. „Нема приємного життя, яке не було б розумне, морально піднесене і справедливе, і так само нема розумного, морально піднесеного і справедливого життя, яке б не було приємне”.

Чесноту слід плекати тому, що вона є засобом для щастя.

Дружба цінна так само, бо не можна жити безпечно і спокійно, не будучи у дружбі з людьми, а не можна жити приємно, не живучи спокійно і безпечно. Проте дружба є тільки засобом, а метою — завжди і виключно приємність. І то тільки власна. Всі епікурейські приписи були засновані на егоїзмі, але ж бо й альтруїзм, за Епікуром, нікому ні для чого не потрібний. Суспільство не потребує безкорисливих громадян — найліпшими громадянами є корисливі егоїсти, наскільки вони, звісно, розумні. Епікур хотів тверезої філософії і думав, що на ній ліпше, ніж на іншій, можна заснувати людські справи, моральність і право, суспільний устрій і сердечні стосунки між людьми.

Розум — необхідний для щастя, не тільки щоб правильно вибирати приємності, але також щоб керувати думками. Бо думки легко збиваються на манівці і творять омани і пострахи, які найнепотрібпішим чином порушують спокій людини й унеможливлюють її щастя. Немає, проте, гіршого страху за той, що його викликає думка про невблаганну смерть. Але, може, цей страх безпідставний? Може, ми боїмося марно? Аби у цьому впевнитися, слід дослідити природу речей. З цією метою Епікур займався фізикою, а щоб для цього дослідження вишколити розум, займався логікою.

Тобто Епікур та його учні всю свою філософську систему підпорядкували осмисленню етики гедонізму, підпорядковуючи їй всі свої доробки у царині логіки і філософії.

Саме Епікур найбільш докладно і досконало розробив категорії гедонізму, які використовують і у наш час, проаналізувавши категорію приємностей, він виділивши з неї „стихійну приємність”, „зовнішні приємності”, „духовні” та „тілесні”, давши їм філософське обґрунтування і своїм життям довів можливість втілення етики гедонізму на практиці.

Висновки

Гедонізм — це спосіб обґрунтування моралі, тлумачення її природи, призначення, який зводить зміст моральних вимог до однієї мети — одержання насолоди.

В гедонізмі насолода (приємність) – це найвища цінність.

Гедонізм, як цілісна етична система була сформульована ще філософами античності, зокрема були розроблені всі найважливіші категорії гедонізму і центральна категорія „приємності”.

Уже в той період принцип гедонізму розвивався і доповнювався, на противагу Арістіпу, який вважав, що приємність – це єдине благо, скороминучий стан тілесної природи, вже його послідовники теж кіренаїкі наголошували на приємностях духовного характеру, заохочуючи гедоністів служити дружбі, любові, які дають на їх думку „вищі” приємності, тобто в етику гедонізму поступово проникає мораль, обмежуючи її.

Епікур, фундатор гедонізму, вважав, щастя – це найбільше благо і його можна досягти зазнаючи приємностей. Зокрема, він був першим, хто розділив „внутрішні” і „зовнішні” приємності і насолоди, „позитивні” і „негативні”, виокремивши їх в критерії гедонізму.

Гедонізм Епікура – це не просто задоволення потреб, споживатство, а зменшення, обмеження своїх потреб і як наслідок досягнення насолоди меншими зусиллями. Варто наголосити і на тому, що до насолоди і щастя за Епікуром є лише два шлях – шлях розуму і чесності.

Зараз принцип гедонізму всебічно досліджується як етиками, філософами, так і психологами-практиками, оскільки „принцип задоволення” це не лише принцип етики, а й природній регулятор психічних процесів, духовної діяльності людини.

Список використаної літератури

1. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика.— М.: Гардарика, 1998.

2. Оссовская М. Рыцарь и буржуа. Исследования по истории морали. – М., 1987.

3. Татаркевич В. Історія філософії. – Т.1. – Львів, 1998.

4. Трубецькой С.Н. Курс истории древней философии. – М., 1997.

5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989.

6. Фромм Э. Психоанализ и этика.— М., 1993.

7. Чанышев А.Н. Основы философии. От древности к средневековой философии. – М., 1991.

8. Этическая мисль. Научно-публицистические чтения. – М., 1992.

Характеристики

Список файлов реферата