PR_NORM (728366), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

В сучасних умовах вдосконалення норм права іде двома основними напрямами: покращення змісту норм, зміцнення їх «істинності»; впорядкування їх структури і системи в цілому.

Перший шлях характеризується тенденцією до все більш точного відображення потреб суспільного життя, без чого неможливо забезпечити зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних відносин. Тому вдосконалення утримання стосується всього комплексу норм — зобов’язуючих, уповноважуючих, забороняючих. Зростає значення рекомендаційних норм. В рамках кожного різновиду норм виробляються нові, більш ефективні методи впливу на суспільні відносини за допомогою всіх елементів правової норми.

Основними умовами, що дозволяють добиватись вдосконалення норм права, є:

1. Точне відображення в правових приписах закономірностей розвитку державно-правової надбудови;

2. Відповідність норм права вимогам моралі и правосвідомості;

3. Дотримання вимог системності та інших закономірностей діючої системи права при прийнятті нових норм;

4. Врахування в процесі нормотворення загальних принципів регулювання і управління суспільними процесами.

Таким чином, підведемо короткі підсумки:

а) норма права може бути визначена в якості вихідного від держави і загальобов’язкового правила поведінки, що нею охороняється, яке закріплює за учасниками суспільних відносин даного виду юридичі права і накладає на них юридичні обов’язки;

б) правова норма є загальним правилом поведінки, тобто зразком, еталоном поведінки людей, їх колективів;

в) правова норма — правило абстрактного, узагальненого характеру, первинний елемент права як системи;

г) правова норма — державно-владне розпорядження;

д) правова норма — явище широке, багатопланове і в той же час конкретне за змістом.

1. Внутрішня структура правової норми.

Структура норми права є формою її внутрішнього змісту. Норма права виконає свою роль регулятора суспільних відносин, якщо буде володіти здатністю реагувати на умови реального життя, в яких вони формуются, враховувати їх суспільні властивості, в гіршому випадку реалізувати цю функцію буде просто неможливо, в нормі повинно бути передбачено і примусове здійснення примусу, інакше вона буде не нормою права, а побажанням. Тому норма права представляє собою єдність елементів - приписів, виконуючих всі вказані вище функції.

Глибокий, різностороній вплив на структуру норми права має виділення правоохоронних правових приписів. Вивчення історії законодавства показує, що розвиток правових систем неминуче виражається у відокремленні розпоряджень, що регламентують юридичні санкції. Такого відокремлення вимагає диференціація мір державно-примусового впливу, необхідність нормативного закріплення разноманітних фактичних умов -об’єктивних і суб’єктивних.

Виділення правоохоронних приписів не тільки відображається на структурі регулятивних норм зі складу яких «виводяться» вказівки на державно-примусові міри забезпечення, але і тягне за собою формування самостійних правоохоронних інститутів, а відповідно, впливає на структуру права більш високих рівнів. Iстотний вплив на структуру права має і відокремлення загальних правових розпоряджень, в яких закріплюються правові поняття, принципи, правове положення суб’єктів, загальні умови здійснення тих чи інших юридичних дій і т. д.

Будучи складовою частиною більш широкої проблеми, питання про структуру юридичної норми має своє достатньо самостійне значення. Тут (як і при характеристиці видів юридичних норм) перед нами мікроструктура права. В ній, на відміну від макроструктури - поділу права на галузі і інститути (система права) - не так наглядно і рельєфно проглядаються соціально-політичні особливості правового регулювання. В той же час в структурі норми і видах норм проявляються ті специфічні функції, які виконують юридичні норми як первинна ланка структури права, — забезпечення конкретизованого, детального, точного і визначеного нормативного регулювання суспільних відносин. А звідси в розглядуваних питаннях більшого значення набувають юридико-технічний бік, конструктивні моменти організації змісту норми, тобто те, що відтноситься до догми права.

Структурі норми права властива своя типова схема (модель) зв’язків утворюючих її елементів. Головне в цій типовій схемі - нормативна побудова інтелектуально-вольового і юридичного змісту державної волі. Ця нормативна побудова полягає в тому, що зміст норми не тільки виражаеться за допомогою таких категорій, як права і обов’язки, але і має характер загального правила, особливо в одночасно існуючих нормах-приписах і логічних нормах.

Норма-припис втілює державне веління у вигляді цільного нормативного положення, присвяченого конкретному питанню правового регулювання. Логічна ж норма характеризує сутність і зв’язок конкретних розпоряджень, їх державно-примусові, нормативно-регулюючі якості. Внутрішня будова, зв’язок елементів, що утворюють структуру норми, відрізняються інваріантністю, жорсткістю, «незруйнуванням». Причому ці елементи (гіпотеза, диспозиція, санкція) об’єднані не на умовах ієрархічної залежності, як це характерно в основному для зв’язку елементів усередині галузей і інститутів права, а на умовах синтетичної залежності при якій відсутність хоча б одного з необхідних елементів приводить до руйнування даної цілісіності - юридичної норми.

З зовнішнього боку (тобто з боку зовнішньої форми) норми-приписи і логічні норми одержують мовно-логічний, словесно-документальний виклад в тексті нормативного юридичного акту: його статтях і інших структурних підрозділах акту.

Головне, що тут необхідно відмітити, це різницю між нормою права і статтею нормативного акту. Однак співвідношення між нормою і статтею залежить від того, чи розглядається це співвідношення як таке, що можна застосувати до логічної норми чи до норми-припису.

Логічна норма, покликана виразити в основному зв’язки між спеціалізованими нормативними приписами, їх державно-примусові, нормативно-регулюючі якості, в більшості випадків містяться в декількох статтях нормативного акту чи навіть в статтях різних нормативних актів.

Норма-припис, як правило, відповідає первинній структурній частині тексту нормативного акту (статті, пункту, абзацу статті, конкретній фразі тексту). Дроблення норми-припису, розподіл його змісту між різними статтями, пунктами статті і т. д. взагалі неможливий. Норма-припис - це цільне, логічно завершене і формально закріплене державно-владне веління. За своєю словесно-логічною побудовою вона представляе собою нероздільну єдність за формулою «якщо-то».

Практика законодавства показує, що виділення частини норми-припису можливе лише шляхом самостійного її формулювання у вигляді особливого загального правила (при цьому якість самостійного правила зберігає і «урізана» норма).

Однак при характеристиці співвідношення норми-припису і статті важливо відмітити, що повного співпадіння тут також нема. Норма-припис - це правило, веління, нормативно-владне судження, тоді як стаття представляє собою лише підрозділ тексту нормативного юридичного акту. Отже, в даному випадку можна говорити тільки про відповідність норми права і статті чи іншої частини тексту акту, а не про їх рівність.

Чим вищий рівень спеціалізації права, тим більш спрощуються правові приписи, кожний з яких стає самостійним нормативним узагальненням, присвяченим окремій операції в процесі правового регулювання. При цьому нерідко стаття нормативного акту містить декілька тісно взаємопов’язаних правових приписів. Наприклад, ст. 112 Кодексу про шлюб і сім’ю включає щонайменше чотири приписи: припис-принцип («таємниця усиновлення охороняється законом»), уповноважуючу норму («для забезпечення таємниці усиновлення за проханням усиновителя може бути змінено місце народження усиновленої дитини...»), забороняючу норму («забороняється без згоди усиновителей... повідомляти будь-які дані про усиновлення...»), правоохоронну норму-припис («особи, які розголосили таємницю усиновлення проти волі усиновителя, можуть бути притягнені до відповідальності згідно встановленого законом порядку»).

Структура логічної норми

Ця структура виражаеться в жорсткому, інваріантному зв’язку таких елементів, які в своїй єдності забезпечують державно-владне регулювання суспільних відносин. Набір елементів логічної норми такий, що він дозволяє їй бути «автономним», відносно відокремленим регулятором, акумулюючим все те, що необхідно для юридичного опосередкування суспільних відносин.

У відповідності з цим логічна норма включає до свого складу три основні елементи: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

а) гіпотеза - зазначення конкретних фактичних життєвих обставин (події, дії людей, сукупність дій, тобто фактичні склади), при яких дана норма вступає в дію. Гіпотеза (припущення) - це елемент правової норми, в якому вказується, при яких умовах слід керуватись даним правилом. В гіпотезі викладаються ті фактичні обставини, при наявності яких в осіб виникають юридичні права і обов’язки. Візьмемо в якості прикладу норму цивільного права, викладену в статті 264 Цивільного кодексу України, яка визначає обов’язок наймодавця по утриманню зданого в найм майна. Гіпотезою в даній нормі є здача в найм майна. При такій умові у однієї особи (наймодавця) виникає обов’язок утримувати здане в найм майно, а у другої (наймача) - право вимагати виконання цього обов’язку.

б) диспозиція - «серцевина» норми права, тобто вказівка на правило (правила) поведінки, яким повинні підпорядковуватись суб’єкти, якщо вони виявились причетними до умов, перерахованих в гіпотезі. Диспозиція розкриває саме правило поведінки, зміст юридичних прав и обов’язків осіб. В приведеному вище прикладі диспозиція приписує, що наймодавець зобов’язаний проводити за свій рахунок капітальний ремонт зданого в найм майна, якщо інше не передбачене законом чи договором, а наймач у випадку невиконання наймодавцем цього обов’язку має право або провести капітальний ремонт і стягнути з наймодавця вартість ремонту чи зарахувати її в рахунок найомної плати або розірвати договір і стягнути збитки, нанесені його невиконанням.

в) санкція - вид і міра можливого покарання (кари), якщо суб’єкти не виконують приписи диспозиції, чи заохочення за здійснення рекомендованих дій. Тому санкції призначають, щоб спонукати суб’єктів діяти у відповідності з розпорядженнями норми права.

Санкція називає заохочувальні чи каральні міри (позитивні чи негативні наслідки), що наступають у випадку додержання чи, навпаки, порушення правила, зазначеного в диспозиції норми. Iнколи в статті закону формується тільки частина норми, а інші її частини слід шукати в інших статтях чи в іншому нормативному акті. Звідси слідує необхідність розрізняти норму права і статтю закону. Це очевидно ще й тому, що в одній статті нормативного акту наприклад кримінально-правові, спеціалізуются на вираженні санкцій, що обслуговують норми інших галузей права.

Норма права не виконала б своєї регулятивної ролі, якщо б в ній був відсутнім який-небудь з названих структурних елементів. Тому законодавець при формулюванні норм зобов’язаний виписати кожну частину чи дати відповідне посилання, а той, хто реалізує норму, повинен мати на увазі всі зв’язки єлементів норми, для того щоб юридично грамотно побудувати свої дії.

Структура норми-припису

Це структура первинних частин правової матерії, які знаходять пряме вираження в тексті нормативного акту.

Норми-приписи як клітини єдиного організму виконують всередині нього різноманітні задачі, різні операції. Тому трьохчленна схема, яка має суттєве значення для характеристики логічних норм, не відповідає структурі реальних норм-приписів. Структурна побудова норм-приписів відображає головне, що властиве первинній ланці нормативної системи,- забезпечення конкретизованого, детального, точного і визначеного нормування поведінки людей.

З врахуванням спеціалізації права для юридичної норми-припису характерна типова структурна побудова, що виражає жорсткий закон організації її змісту і яка складається з двох основних елементів:

а) гіпотези - частини норми, що вказує на ті умови, тобто фактичні обставини, при настанні чи ненастанні яких норма вступає в дію;

б) диспозиції чи санкції - частини норми, що вказує на ті юридичні наслідки, які наступають при наявності передбачених нормами умов. В регулятивних (правоустановчих) нормах ця частина норми називається диспозицією; вона утворює зміст самого правила поведінки, вказує на права і обов’язки, якими наділяються учасники відносин, що регулюються.

Вказані дві частини норми-припису є її обов’язковими елементами. Правове веління обов’язково повинно містити вказівки на його суть, тобто на юридичні наслідки, і на умови їх настання. Отже, норм-приписів без гіпотез існувати не може. В будь-яких, самих спеціалізованих правових приписах так чи інакше вказуються умови, при яких вони діють.

Важливо звернути увагу на те, що регулятивні норми-приписи неодмінно, за логікою юридичного регулювання, внутрішньо, а інколи і текстуально пов’язані, функціонують в єдності з охоронними приписами, які їх забезпечують, охороняють. Так що в кінцевому результаті регулятивні і охоронні норми-приписи виражаються у вигляді логічних норм, де є всі три елементи - гіпотеза, диспозиція, санкція. При цьому нерідко з кількома регулятивними нормами-приписами скоординовано одне охоронне нормативне положення, яке виступає у вигляді самостійного припису, а в рамках логічних норм приєднюється то до одного, то до другого регулятивного припису.

3. Види правових норм

Проблема класифікації юридичних норм, як і багато інших питань теорії права, по свому характеру така, що її наукове вирішення можливе лише в тому випадку, якщо виходити з висновків, отриманих в результаті філософського (загальносоціологічного) осмислення явищ правової дійсності.

Класифікація норм права переслідує декілька цілей, в тому числі виявлення їх різноманітних регулятивних властивостей, визначення місця різних норм в механізмі правового регулювання, встановлення системних властивостей норм, їх взаємозв’язки. Найбільш загальними основами класифікації є їх поділ за такими ознаками:

За галузевою належністю, тобто за предметом і методом правового регулювання, всі норми класифікуються за інститутами і галузями права. У відповідності з цими об’єктивними розбіжностями законодавець видає кодифіковані акти, формулюючи тим самим галузі законодавства, що відповідають галузям права: норми державного права, норми цивільного права, норми адміністративного права, норми кримінального права, сімейного права і т. д.

За юридичною силою, тобто за актами, в яких норми права містяться, вони діляться на норми закону і норми підзаконних актів, причому за цією ознакою можлива подальша більш детальна класифікація.

За ступенем загальності змісту норми права діляться на норми-принципи, загальні норми і конкретні норми. Норми-принципи не містять яскраво виражених елементів норм права, вони є результатом нормативних узагальнень, виражають соціальний зміст всіх норм права даної групи. В деяких галузях права норми-принципи дозволяють безпосередньо регулювати відносини, спеціально не врегульовані конкретними нормами. Так, наприклад, принципи цивільного права є безпосередньою основою для застосування аналогії права.

На відміну від норм-принципів загальні норми — це загальні правила, що конкретизуються в інших нормах. Так, положення ч. 1 ст. 151 ЦК України, що містять поняття зобов’язання і основи його виникнення, є загальною диспозицією до багатьох інших норм, які регулюють різні види обставин, служить як бы їх загальною частиною, а ч. 2 цієї ж статті, яка встановлює, що зобов’язання виникають з договору і з інших основ, вказаних в цьому Кодексі, є загальною нормою, тобто гіпотезою, для багатьох наступних. Загальною нормою є ст. 23 КК України, яка визначає види покарань, що застосовуються до осіб, що скоїли злочини. Серед загальних норм передове значення мають конституційні норми.

Характеристики

Список файлов реферата