144139 (727594), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Тут ми безпосередньо підійшли до питання про назву Золотих воріту Києві, яку часто виводили з назви Золотих воріт у Константинополі. Однак погодитися з тим, що тут було просте запозичення, важко. Безперечно, головний храм Київської Русі - Софійський собор - названо так під впливом головного храму Візантії - Софії Константинопольської.
Що стосується інших будівель, то можна засумніватися в залежності їхніх назв від константинопольських. Нагадаємо, що хрестильне ім'я Ярослава було Георгій, а його дружини Інгігерд - Ірина. Якщо Ярослав задумав створити монастирі на честь свого та дружининого патронів, то це зовсім не стосувалося того, чи були в Царгороді однойменні храми, чи ні. А якби імена патронів Ярослава та Ірини були іншими, то чи змусило б це відмовитися від будівництва патрональних монастирів у Києві? Звичайно, ні. Просто ці будівлі мали б інші назви. Треба думати, що в даному разі був простий збіг.
А тепер про назву Золотих воріт. Вона й нині часто виводиться з назви Золотих воріт у Константинополі. Але якщо згадаємо, що Іларіон назвав їх у своєму "Слові" Великими, а не Золотими, то вже це одне свідчить, що вони побудовані не як наслідування константинопольських. Якби споруджували їх за зразкоми константинопольських, то тоді з самого початку назвали б їх Золотими.
Крім сказаного, зазначимо, що Золоті ворота в Царгороді в архітектурному плані не мають нічого спільного з київськими. Вони мали трипрогонову тріумфальну арку. Головна, найвища арка призначалась для тріумфальних імператорських процесій. Київські ж ворота були однопрогоновими (рис. 5). Рони прорізували земляний вал, а не служили проходом у кам'яній стіні. Найважливішою характерною рисою київських Золотих воріт був надбрамний храм, на що досить рідко можна було натрапити серед візантійських будівель.
Інша версія щодо назви Золотих воріт у Києві, напевно, з'явилася з легкої руки польського хроніста XV ст. Я. Длугоша, котрий писав: "Крім того, щоб показати пишноту, як свою,
так і міста, він (Ярослав. - С. В.) спорудив з великою щедрістю та розкішністю ворота, повернені в бік Польщі, й наказав називати їх Золотими, тому що стулки цих воріт та їхню баню прикрасив позолоченими листами".
Ми не знаємо, які писемні джерела мав у своєму розпорядженні Я- Длугош, говорячи про "позолоченість" стулок Золотих воріт у Києві, але його зауваження про позолочену баню надбрамної церкви, на наш погляд, заслуговує на значно більшу довіру. Відомо, що Золоті ворота лише одним Іларіо-ном у його "Слові" названі Великими і що саме на них Ярослав наказав побудувати надбрамний храм, після чого в усіх інших писемних джерелах називають їх лише Золотими. Таке перетворення видається вірогідним лише в тому разі, якщо надбрамний храм мав позолочену баню.
Мабуть, аналогом цьому є і назва собору Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Маємо на увазі Михайлівську Золотоверху церкву, побудовану Святополком - Михайлом у 1108 р. Важко повірити, що ця назва, яка трапляється в багатьох списках літопису, є пізнішою припискою. У всякому разі, з XIV ст. вона зафіксована і в інших писемних джерелах.
Отже, маємо досить ранній приклад того, як через позолоту бані церква дістала назву "Золотоверха". Тому цілком імовірно, що й Золоті ворота в Києві так назвали з тієї ж причини. Хоча варто зазначити, що назва "Золоті" була традиційною: її мали ворота в багатьох давніх містах (Спалато, Єрусалим, Трір та ін.).
Пізніші літописні повідомлення про Золоті ворота в Іпат-ському літопису пов'язані з тими чи іншими історичними подіями, що відбувалися недалеко від них у XII ст.
Під 1146 р. літопис описує битву під Києвом Ізяслава Мстиславовича з Ігорем Ольговичем, яка повинна була вирішити долю київського престолу. У війську Ізяслава Мстиславовича були, як їх називає літописець, "свої погани", тобто нехрещені, язичники, кочові союзні племена - берендеї, коуї, тор-ки, печеніги. Узагальнювальна назва їх на Русі була "чорні клобуки". Один з таких допоміжних загонів, "...берендичі, переїхавши через [ріку] Либідь, захопили Ігорів обоз перед Золотими воротами і під городами", тобто загін берендеїв, переправившись через річку Либідь, захопив обози військ Ігоря, що перебували на дорозі перед Золотими воротами.
Особливо цікава згадка про київські міські ворота, в тому числі й Золоті, є в літописній розповіді про боротьбу за Київ Ізяслава Мстиславовича з Юрієм Долгоруким. У 1151 р. Юрій переправився з військом через Дніпро нижче Києва біля Заруба. А військо Ізяслава Мстиславовича та його спільників, очікуючи Юрія, розташувалося перед укріпленнями міста: "...невходячи в город, В'ячеслав [та] Ізяслав стали оба табо-ром перед Золотими воротами коло яру, а Ізяслав Давидовим став межи Золотими воротами і межи Жидівськими, навпроти Бориславового двора..." Допоміжне військо "своїх поган" розташувалося так: "А ковуї, і торки, і печеніги туди стали -од Золотих воріт по тих садах до Лядських воріт, а звідти -аж до [урочища] Клова, і до [села] Берестового..."
Отже, Ізяслав Мстиславович перед битвою став зі своїми військами та обозами біля Золотих воріт коло місцевості, що називалася Язина. Його спільник Ізяслав Давидович розташував своє військо між Золотими та Жидівськими (Львівськими) воротами, навпроти двору київського боярина Борислава. Загони торків, печенігів, коуїв розтяглися по городах від Золотих до Лядських воріт (перебували на нинішньому майдані Незалежності) і далі до Клова (вул. Шовковична) та Берестового (нині - Парк вічної слави).
Літописець, описуючи переговори Ізяслава та його спільників - дядька В'ячеслава і Ростислава - під час цієї битви з послом Юрія, згадує таку деталь, як ікона Богоматері на Золотих воротах: "І сказав В'ячеслав, озирнувшись на святу Богородицю, що є над Золотими воротами: "А їй нас судити, Пречистій Владичиці, із сином своїм і Богом нашим, у сей вік і в будучий". Це сказавши, він одпустив Юрієвого мужа" (тобто посла. - С. В.).
Перша сутичка на березі річки Либеді виявилась невдалою для Юрія. Його військо було відтиснене й відступило воно ЗІ значними втратами до Білгорода. Між убитими літописець особливо відзначає половця Севенча Боняковича: "...і багатьох побили. Тут же і Севенча Боняковича, дикого половчанина, убили, який був прирік: "Буду я рубати в Золоті ворота так, як і отець мій". І більше звідти ні один чоловік не переїхав уже на сю сторону". Цей "дикий половчанин", нахваляючись порубати Золоті ворота, як і його батько, згадує похід свого батька - половецького хана Боняка.
У 1096 р. за князя Святополка Ізяславовича Боняк здійснив два неочікувані напади на Київську Русь і підійшов до самого Києва. У травні цього ж року він пограбував передмістя Києва й спалив княжий двір на Берестовому, а в липні Боняк несподівано з'явився біля Києва й ледве не проникнув у місто. Напевно, під час цього походу Боняк, намагаючись увійти в місто, "рубав у Золоті ворота", тобто його воїни зробили невдалу спробу вирубати стулки Золотих воріт.
Про це саме мріяв і його син, половецький хан Севенч Бо-някович. Цілком зрозуміло, що слова "дикого половчанина" "буду я рубати в Золоті ворота" мали прихований символічний зміст. Він, безсумнівно, мріяв не лише порубати Золоті ворота, але й узяти Київ приступом, за висловом літописця, "на спис". Напевне, це й привело Севенча Боняковича до участі в поході на Київ у 1151 р.
У літопису під 1161 р. Золоті ворота згадуються під час наступу на Київ Ізяслава Давидовича, який боровся за Київський престол з Ростиславом Мстиславовичем. Військо Ізяслава Давидовича та його союзників перейшло замерзлий Дніпро біля Вишгорода й наблизилось до північно-західної околиці міста, відтіснивши в жорстокій сутичці військо двоюрідного брата Ростислава - дорогобузького князя Володимира Андрійовича. Половці, що билися на боці Ізяслава Давидовича, прорубали дерев'яну стіну, яка йшла від гори до Дніпра. Це викликало паніку серед захисників: "...і побігли берендичі: [одні] - до [урочища] Угорського, а другі - до Золотих воріт".
У згубний для Києва 1240 р. незліченні полчища монголо-татар на чолі з ханом Батиєм підійшли восени до міста й обложили його. Оборону Києва очолив воєвода Дмитр - мужній і досвідчений воїн. Але сили були надто нерівні. Монголо-татари не відважились атакувати твердиню міста - Золоті ворота. Для головного удару вони віддали перевагу більш уразливому місцю біля Лядських воріт, там, де місцевість знижувалась в бік Хрещатицької долини. Поставивши "пороки" -метальні гармати, вони день і ніч били по міських укріпленнях. Потім почався штурм. Кияни мужньо захищалися, але змушені були відійти до Десятинної церкви й тут героїчно оборонялися до останку. Київ було взято й пограбовано. Його мешканців убито, а тих, що залишилися живими, продано в рабство.
Те, що головний удар монголо-татари спрямували на Лядські ворота, зовсім не означає, що вони не пробували атакувати Золоті ворота. Під час археологічних розкопок біля Золотих воріт, особливо у рові перед ними (по вул. Золото-ворітський проїзд), було знайдено нагромадження кісток, метальних кам'яних ядер, скелетів тощо.
Скупі літописні повідомлення про Золоті ворота дають змогу в найзагальніших рисах зробити висновок про будівлю. Це - могутня для свого часу оборонна споруда з надбрамним храмом, символ міцності оборони міста. Недаремно "порубати" Золоті ворота означало взяти місто штурмом.
Золоті ворота в Києві є рідкісною пам'яткою давньоруської архітектури, в якій удало поєднались риси оборонної та культової архітектури Київської Русі.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
