143075 (726874), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

4.Соціальні стандарти.

Українське законодавство, що опосередковано впливає на розвиток соціальної роботи. Важливу роль у розвитку соціальної сфери відіграють державні соціаль­ні стандарти — встановлені законами, іншими норма­тивно-правовими актами соціальні норми і нормативи, на основі яких визначають рівні основних державних соціальних гарантій.

В Україні державні стандарти регулює Закон «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» , який визначає правові засади формування і застосування державних соціальних стандартів і норма­тивів, спрямованих на реалізацію основних соціальних гарантій. Будучи рамковим законом, він визначає ос­новні терміни і поняття (державні соціальні стандарти, державні соціальні гарантії, прожитковий мінімум, со­ціальні норми і нормативи, нормативи витрат); принци­пи формування державних соціальних стандартів і нор­мативів; систему і класифікацію соціальних нормати­вів; порядок формування, встановлення і затвердження державних соціальних стандартів і нормативів.

Сферами застосування державних стандартів і норма­тивів відповідно до Закону є: соціальне обслуговування (перелік послуг, норми соціального обслуговування пен­сіонерів, інвалідів та дітей, які перебувають на утриман­ні держави, норми харчування і забезпечення непродо­вольчими товарами у державних і комунальних закладах соціального обслуговування), житлово-комунальне обс­луговування, транспортне обслуговування та зв'язок, охорона здоров'я, забезпечення навчальними закладами, обслуговування закладами культури, побутове обслуго­вування, торгівля та громадське харчування.

У Законі встановлено основні державні соціальні га­рантії (мінімальний розмір заробітної плати, мінімаль­ний розмір пенсії за віком, неоподаткований мінімум доходів громадян, розміри державної соціальної допо­моги та інших соціальних виплат), порядок їх визна­чення та затвердження. Відповідно до нього соціальні норми і нормативи — це показники необхідного спожи­вання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг, забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами (нормативи споживання, забезпечення, доходу). Сфор­мульовані в Законі і засади фінансового забезпечення державних соціальних гарантій, які передбачають не­обхідність послуговуватися соціальними нормативами у розробленні бюджетів і фінансуванні витрат.

Сучасний стан і перспективи розвитку соціальної ро­боти в Україні потребують більшої уваги до створення системи сучасних стандартів, передовсім стандартів професійної діяльності як гарантії якості послуг.

Ефективність соціальної роботи суттєво залежить від порядку здійснення і результатів представництва ін­тересів клієнтів соціальними службами і фахівцями со­ціальної роботи. У цій справі вони можуть послуговува­тися нормами Закону «Про звернення громадян», Ци­вільного кодексу, Цивільного процесуального кодексу та ін. Наприклад, Цивільний процесуальний кодекс України регламентує участь у справі представників ін­тересів, котрі можуть представляти будь-яку сторону в суді. При цьому особиста участь у справі особи (позивача чи відповідача) не позбавляє її права мати в цій справі представника. Ним може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесу­альну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді. Це означає, що ін­тереси клієнтів соціальних служб можуть представляти в суді соціальні працівники. Повноваження представ­ників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути посвідчені такими документами:

1. довіреністю фізичної особи (посвідченою нотарі­ально або посадовою особою організації, в якій довіри­тель працює, навчається, перебуває на службі, стаціо­нарному лікуванні чи за рішенням суду або за місцем його проживання);

2. довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника (видається за підписом посадової особи, упов­новаженої на це законом, статутом або положенням, підтвердженим печаткою юридичної особи);

3. свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охорон­цем спадкового майна.

Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, виданим відповідним адвокатським об'єднанням, або договором. Фізична осо­ба може надати повноваження представникові за усною заявою, яку фіксують у журналі судового засідання.

Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, на які має право ця особа: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до спра-ви; одержувати копії рішень, ухвал; брати участь у су­дових засіданнях, подавати докази, брати участь у дос­лідженні доказів, ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спе­ціалістам; заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судово­го розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб; користуватися правовою допомо­гою, ознайомлюватися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження щодо неправильності чи неповноти його ведення; прослу-ховувати запис фіксування судового засідання технічни­ми засобами, робити з нього копії, подавати письмові за­уваження щодо його неправильності чи неповноти; оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися інши­ми процесуальними правами, встановленими законом.

Можливі обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути зафіксовані у виданій йому довіреності. Про припинен­ня представництва або обмеження повноважень пред­ставника за довіреністю повідомляють суд письмово або усною заявою у судовому засіданні.

Загалом участь у судовому процесі громадських і професійних представників інтересів соціально вразли­вих груп населення створює умови для розвитку в Укра­їні такого методу соціальної роботи, як представництво інтересів (адвокатування).

Розвиток роботи в громаді спирається на таке зако­нодавство, як закони «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про органи самоорганізації населення», «Про благодійництво та благодійну діяльність», а та­кож на положення центральних і місцевих органів вла­ди, які визначають порядок скликання зборів грома­дян, статут територіальної громади тощо.

Це нормативно-правове регулювання є важливим, ос­кільки чимало проблем соціально вразливих груп розв'я­зуються на рівні місцевої територіальної громади. Проте далеко не всі мешканці знають, як вони, використовуючи різні форми прямої демократії, можуть впливати на рі­шення місцевої влади і на місцеву соціальну політику.

Згідно із Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» право жителів територіальної громади (актив­них суб'єктів міського самоврядування) брати участь у здійсненні місцевого самоврядування може бути реалі­зовано в таких формах:

1.Місцеві референдуми. Призначають їх місцеві ра­ди за своєю ініціативою або на вимогу однієї десятої час­тини громадян України, які постійно проживають натериторії відповідної адміністративно-територіальноїодиниці і мають право брати у них участь. їх предметомможуть бути: прийняття, зміна або скасування рішень зпитань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністратив­но-територіальних одиниць; прийняття рішень, яківизначають зміст постанов місцевих рад та їх виконав­чих і розпорядчих органів.

На місцеві референдуми можуть виносити також пи­тання про дострокове припинення повноважень відпо­відної ради та її голови. Тільки за їх результатами у від­повідних адміністративно-територіальних одиницях вирішують питання про найменування або переймену­вання сіл, селищ, міст, районів, областей; про об'єднан­ня в одну з однойменних адміністративно-територіаль­них одиниць, які мають спільний адміністративний центр; про зміну базового рівня місцевого самовряду­вання у сільських районах.

Прийняті референдумом рішення обнародують і вво­дять у дію з моменту опублікування, якщо не передба­чено інший термін.

2.Загальні збори громадян за місцем проживання.Вони є формою безпосередньої участі у розв'язанні питань місцевого значення. Рішення зборів повинні бути враховані органами місцевого самоврядування у їх діяль­ності. Порядок їх проведення визначають чинне законо­давство і статут територіальної громади. Кожна місцева рада повинна розробити й ухвалити механізми реалізації цього права в конкретній територіальній громаді.

Збори, у яких беруть участь всі чи більшість пред­ставників громади, мають право ухвалювати рішення, що можуть набувати загальнообов'язкового характеру, якщо вони належать до компетенції громади і не пору­шують визначених Конституцією України прав і свобод особи й громадянина і якщо місцева рада делегує зборам такі повноваження.

3.Місцеві ініціативи. Стаття 9 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» регулює питання місцевих ініціатив і розвиває положення статті 140 Конституції України, яка декларує право територіальної громади здійснювати місцеве самоврядування як через обрані ор­гани, так і безпосередньо. Вона дає право територіальній громаді ініціювати розгляд у місцевій раді будь-якого пи-

тання, що перебуває в її компетенції, є важливим для гро­мади, але не виноситься на розгляд ради через небажання це зробити міським головою чи депутатами ради.

Члени територіальної громади мають право безпосе­редньо в раді ініціювати розгляд питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, якщо місцеву ініці­ативу подано на розгляд ради відповідно до встановле­ного порядку. Порядок внесення ініціативи на розгляд ради визначає місцевий нормативний акт (рішення ра­ди або статут місцевої територіальної громади). Вона підлягає обов'язковому розгляду за участю членів ініці­ативної групи, які готували ініціативу.

4.Громадські слухання. Відбуваються вони у формі офіційного засідання органу міської влади, на якому державні службовці ознайомлюються з думками, вра­женнями, зауваженнями та пропозиціями мешканців міста стосовно проблеми чи заходу, який орган влади збирається реалізувати.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» га­рантує право територіальної громади на проведення громадських слухань у формі зустрічей громади (вибор­ців) з депутатами місцевої ради та окремими посадови­ми особами органів місцевого самоврядування. Ініцію­вати ці зустрічі можуть як органи місцевої влади, так і представники громади. Необхідність їх проведення най­частіше виникає, якщо: рішення, яке готує місцева вла­да, непопулярне й може викликати соціальну напругу; питання (проект) має кілька альтернативних рішень; питання складне і не має очевидних рішень; існує певне протистояння між органами влади і певною групою те­риторіальної громади.

Громадські слухання виносять для ради рішення ре­комендаційного характеру і тому не можуть бути засо­бом вирішення політичних питань. На відміну від місце­вих ініціатив, на які місцева влада повинна реагувати прийняттям відповідних рішень, правові наслідки гро­мадських слухань полягають у необхідності розглянути на пленарному засіданні ради висновки й пропозиції слухань без обов'язкового прийняття рішення по суті.

5.Участь у роботі органів місцевого самоврядування і робота на виборних посадах. Правові умови діяльностіорганів місцевого самоврядування (ініціативних комі­тетів та груп у громаді), порядок їх взаємодії із органа­ми місцевої влади визначає Закон України «Про органи самореалізації населення» (2001 p.).

У селах, невеликих селищах можуть діяти вуличні, квартальні комітети, а в більших населених пунктах — комітети мікрорайонів, співпрацюючи з відповідними органами місцевої влади. Зареєстрований в установле­ному порядку орган самоорганізації набуває статусу юридичної особи.

Серед можливих форм участі у житті громади вибо­ри депутатів відповідної місцевої ради та передбачених законом посадових осіб місцевого самоврядування (міс­цеві вибори); колективні та індивідуальні звернення (петиції) жителів міста до органів і посадових осіб місь­кого самоврядування.

Участь членів громади у місцевому самоврядуванні є неодмінною ознакою демократичного суспільства. Вклю­чаючись у місцеве управління, людина набуває досвіду впливу на владу, стає одним із учасників демократиза­ції суспільства.

Соціальні працівники, будучи зацікавленими у змі­нах в громаді на користь вразливих груп, повинні зна­ти, як можна використати існуючі правові механізми впливу на розподіл ресурсів територіальної громади, посилювати роль громадськості в управлінні нею.

Українське законодавче поле соціальної роботи не можна вважати остаточно сформованим. В Україні три­вають пошуки власної моделі соціального захисту насе­лення, відбувається формування мережі соціальних служб, які б відповідали сучасним уявленням про соці­альні послуги, і відповідного нормативно-правового ре­гулювання діяльності таких служб, розвивається зако­нодавство з питань фахового регулювання діяльності практичних соціальних працівників, визначаються правові можливості для партнерства держави й недер­жавних організацій у соціальній сфері.

Використана література.

1. Парслоу Ф. Ценности социальной работы // Что такое социаль­ная работа? — К.—Амстердам, 1996.

2. Представництво інтересів соціально вразливих дітей та сімей: Навч. посібник / За ред. Т. В. Семигіної.— К.: Четверта хвиля, 2004.

3. Принцип активизации в социальной работе / Под ред. Ф. Пар­слоу: Пер. с англ. — М.: Аспект Пресс, 1997.

4. Психологія: Підручник / За ред. Ю. Л. Трофімова. — К.: Либідь, 1999.

5. Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник. — К.: УДЦССМ, 2002.

9

Характеристики

Список файлов реферата