142752 (726736), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Українці в Канаді. Більш як половина українців проживають у “степових” провінціях Манітоба, Соскачеван та Альберта. Перші українські громадські організації в Канаді були засновані активістами епохи піонерів. Зародження української літератури в Канаді сягає початку цього століття, коли перші переселенці почали друкуватися на сторінках іммігрантської преси, набуло розвитку справжнє українське писменнитство. Спочатку потреби освідченних читачів іммігрантів задовольняли книжки, привезені з України та місцеві передрукі та переклади української класики. Однак, незабаром їх замінили літературні твори, написані українцями. Хоча ця література не була високої якості, але всеодно вона торкалася душі багатьох іммігрантів. Перша спроба створити організацію українських канадських письменників датується 20-ми роками.

З перших організацій, що були залучені до видання книг, фірма “Свобода” стала видавати книги з 1896р. Серед перших її видань – українською та англійською мовами – “Самоучок і словар”. Іншими організаціями, що долучилися до видавничої справи, були і залишаються дотепер Український Братський Союз, Союз Українців Католиків й Українська Народна Поміч. Останнім часом кілька видавництв спеціалізуються на друкуванні україномовних матеріалів – Книгоспілка, Смолоскип, Пролог. Серед Канадських видань – Гомін України, Добра Книжка, Євшан Зілля, Нові дні та ін.

У багатьох українських громадах Канади можна почути регулярні радіопередачі українською мовою. Як правило, це випуски новин і оголошень, які чергуються з музикою. В деяких районах українські церкви оплачують україномовні релігійні радіотрансляції. Існують таклож специфічно українські компанії, які випускають документальні фільми і спеціальні програми українською мовою. В 70-х роках у деяких містах Канади було розпочато показ телепрограм для українських громад. Але тільки в Торонто відбуваються регулярні передачі. В цьому місті існує також україномовна передача для дітей.

6. США належить до тих західних держав, де асиміляційні процеси відбуваються найбільш інтенсивно. За даними демографічних досліджень 66 % громадян українського походження не володіють мовою предків. Тільки 123,5 тис. чоловік спілкуються українською мовою в сім’ях. Найбільша кількість українців, які володіють українською мовою живе у штаті Нью-Йорк – понад 52 тис. чоловік. По окремих штатах картина щодо знання української мови така:

Демографічні дані свідчать, що мовою предків розмовляє приблизно п’ята частина українського населення. За висновками деяких американських дослідників, громадяни США українського походження, які володіють українською мовою мають ряд демографічних особливостей. Серед них такі: вони переважно старшого покоління, їх соціально-економічний статус наближається до середнього рівня США, вони пізніше вступають до шлюбу, ніж американці.

Шкільна освіта. Українську мову, літературу і культуру вивчають у широкій мережі громадських шкіл, відомих під назвою “рідні школи”. Це суботня або вечірні школи, утримування різними українськими церквами та організаціями. Для учнів середньої школи ті ж самі установи у великих містах пропонують програми, які називаються “курси українознавства”. Ці курси здебільшого визнаються провінційними міністерствами освіти, а тому їх випускники отримують диплом з української мови, який можна використати для закінчення середньої школи і для вступу до вищих учбових закладів. В деяких провінціях українські студії (навчальні програми з української мови, літератури, історії, географії) становлять невід’ємну частину державної шкільної програми. В Альберті, Манітобі та Саскачевані існують українські двомовні програми від дитячого садка до віку 12 років. У звичайних школах існують спеціальні класи з українською мовою навчання, що займають майже 50 % учбового дня. Українські консультанти провінційних міністерств визначають шкільні програми. В Альберті та Монітобі батьки дітей, що ходять двомовних шкіл, мають власні організації, які відіграють велику роль в організації освіти українською мовою. Українська мова як окремий предмет викладається в ряді початкових шкіл в багатьох провінціях. У п’яти Канадських провінціях українська мова викладається в середніх школах, де в цьому існує потреба. Усього в Канаді приблизно 6 тис. дітей вивчають українську мову в початкових та середніх школах. В більшості міст із значним українським населенням працюють факультативні вечірні класи для дорослих, які бажають вивчити українську мову. Існує цілий ряд асоціацій українських вчителів.

Незважаючи на розвиток українського шкільництва, кількість людей, які назвали українську мову своєю материнською мовою зменшилась. Лише 35 процентів канадців українського походження подали під час перепису українську мову, як мову батьків.

Періодична преса. Життя більшості українських видань у Канаді було коротким, адже великих тиражів вони не збирали, як і прибутків від реклами. Тому майже всі українські періодичні видання залежали від пожертвувань читачів або організованого меценатства. Це особливо відчувається сьогодні, адже з кожним поколінням кількість українських читачів зменшується. Деякі видання намагаються привернути нових читачів, включаючи до своєї структури англомовні розділи або додатки. Найважливіші українські газети і журнали такі: “Український голос”, “Новий шлях”, “Гомін України”, “Життя і слово”, “Батьківщина” та ін.

Останнім часом у зв’язку з розпорошенням української етнічної групи по величезній території Канади відбулися значні зміни у статусі української мови. Якщо раніше більшість членів української етнічної групи вважали українську мову своєю рідною, то в нинішній час, за свідченням канадської дослідниці І.Герус-Тарнавецької, вона перетворилася у другу мову (тобто мову набуту, вивчену як іноземну), часто вживається відносно неї термін heritage language, тобто мова “культурної спадщини”. Згідно з соціолінгвістичної теорії іммігрантська мова, як правило, має відмерти в другому-третьом поколіннях. Як відомо, мовні контакти або взаємодія мов – це явище, де тісно переплітаються фактори суто лінгвістичні, психологічні, соціальні, етно-історичні та інші. Для того, щоб дві або більше мов почали взаємодіяти, вони повинні наблизитися одна до одного у просторі, що частіше всього буває під час переселень, завоювань та інше. Живучи в одній країні, різномовне населення змушене користуватися кількома мовами. Особливого значення в житті відповідних мовних колективів набуває групова двомовність.

Деякі канадські науковці, зокрема М.Марунчак, вважає, що мовна асиміляція не тотожна з національною асиміляцією, тобто нівеляцією самої народності. Втішаючи себе, вони твердять, що навіть втративши свою мову, канадці українського походження продовжують ідентифікувати себе з національністю батьків. Але Ю.Жлуктенко у своїй монографії “Українська мова на лінгвістичній карті Канади” зауважує: “Якщо послідовно дотримуватися цієї лінії, то навіть тоді, коли в Канаді вже не залишиться жодної людини, яка ще б розмовляла українською мовою, можна буде продовжувати запевняти, що ніякої асиміляції, власне, не сталося: мова та культура зникли, зате залишилася… “ідентичність”.

До позалінгвістичних факторів, які мають важливе значення у випадках взаємодії між іммігрантською та місцевою мовами, Ю.Жлуктенко, окрім кілкісного показника, відносить ступінь суцільності поселення іммігрантів, їх соціально-політичне становище, тривалість перебування у новій країні, культурно-освітній рівень, наявність власної преси, літератури, шкіл, учбових закладів з викладанням імміграндською мовою, кіно, радіо і телепередач.

Зплином часу і розвитком двомовності в середовищі канадців українського походження зміни виникають не лише в українській мові. Англійське мовлення канадських українців також зазнає впливу значний шар українізмів в англійській мові канадських українських не знижує загального рівня мовної культури, яка, принаймні в друкованих джерелах є досить високою.

Між тими роками коли з тих чи інших причин, наші співвітчизники, змушені були залишати рідну землю і нашим часом минули роки, десятиріччя, але живе і квітне наша рідна українська мова. І, як сказав В.Овсянико-Куликовський: “Мова народу, нaродності чи діаспори – то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження”.

Поки жива мова в устах народу, до того часу живе і народ. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. (К.Ушинський)

Східна українська діаспора охоплює українців, які проживають на території суверенних держав, що виникли на пострадянському просторі – Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Естонія, Латвія, і Литва. Згідно з переписом 1989 р., проживало українців у цих державах:

• Білорусь – 291,0 тис. (2,9%);

• Молдова – понад 600 тис. (13,6%);

• РФ – 4 млн 362,9 тис. (3% );

• Казахстан – 896,2 тис. (5,4%);

• Азербайджан – 32,3 тис. (0,5%);

• Вірменія – 8,3 тис. (0,3%);

• Грузія – 52,4 (1,0% );

• Киргизстан – 108,3 тис. (2,5%);

• Таджикистан – 41,3 тис. (0,2%);

• Туркменістан – 35,6 тис. (1,0%);

• Узбекистан – 153,2 тис. (0,5%);

• Естонія – 48,3 тис. (3,1%);

• Латвія – 59,0 тис. (2,5%);

• Литва – 44,8 тис. (1,2%).

Всього: 6703600 осіб.

3.Мистецтво наших днів

Відродження української образотворчості, започатковане Т. Шевченком і К. Устияновичем, досягло вже сьогодні свого апогею. Українська архітектура, різьба й малярство, які спочатку не виходили поза вузькі межі аматорства у творців і люксусу у консументів, стали вже сьогодні органічною складовою частиною нашого культурно-національного життя. Українські митці вже не з’являються й не гаснуть, мов самітні метеори, але виступають на нашому небосхилі, як цілі сузір’я. Постають раз у раз все нові мистецькі гурти й групи, об’єднані не тільки ідеологічними, але й професійними інтересами. Це знак, що образотворчість стала в нас одним із соціальних чинників.

Правда, в підсовітській Україні нема сьогодні об’єктивних умов для вільного розвитку української образотворчості. Митці там «зрегламентовані», а мистецтво вдягнене в шори поневільної служби «казьонним» ідеалам. Не маємо також змоги слідкувати за тим, чи й наскільки боротьба мистецтва з казьонщиною режиму видає які успіхи. Сам відгомін розстрілів і ув’язнень за «національно-буржуазні ухили» в образотворчості свідчить про те, що приборкування творчого духу не проходить там гладко, без протесту. Зате можемо слідкувати за розвитком мистецтва по цей бік Збручу, на західних землях та в емігрантській діаспорі.

У Львові, що знову став столицею українського національного руху, працює АНУМ як найповажніша й найбільше репрезентативна мистецька установа. Та крім неї існує тут і Товариство прихильників українського мистецтва, яке, зложене з представників громадянства, дає моральну й матеріальну підтримку молодим талантам. Талановитий різьбар Павлось, малярі Ласовський, Гординський, Гаврилюк, Чорній, Смольський та знаменитий карикатурист Едуард Козак (Еко) — це той авангард молодих, котрий нині-завтра перейме керму й репрезентацію нашої образотворчості.

У Кракові, в Мистецькій академії якого здобувало освіту стільки наших митців, гуртується наша мистецька молодь у товаристві «Зарево». У Варшаві митець Мегик зорганізував ще в 1927 р. гурток «Спокій», у виставках якого брали участь такі митці, як різьбар Побулавець і малярі Хасевич та виїмково талановитий і культурний митець, син Петра Івановича Холодного — Петро Петрович Холодний.

У Празі від 1923 р. існує Українська студія пластичного мистецтва, що в складі своїх учителів, крім згаданого вже Р. Лісовського, має такі сили, як різьбар Стаховський, маляр Кулець та історик мистецтва Дмитро Антонович.

Характеристики

Список файлов реферата