Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Центральною у вченні Маркса (до нього в Л. Фейєрбаха, а потім у 3. Фрейда) була теза про компенсаційну функцію релігії. Згідно з нею релігія постає різновидом «відчуженої свідомості», породженням суспільного процесу, що розвивається у відчужених формах. У зв'язку з цим звичайні, «природні» речі наділяються «надістотними» властивостями (товарний фетишизм), а продукти людської діяльності як зовнішня сила починають панувати над людьми. Якщо релігія виражає економічне відчуження, то з подоланням його (ліквідацією приватної власності на засоби виробництва) усуваються умови, необхідні для існування релігії; вона історично зживає себе, «вмирає природною смертю». Релігії, за Марксом, протистоїть ідея самовдосконалення особи. Критика релігії завершується вимогою ліквідації умов, що заважають людині самореалізуватися.

Багато в чому не погоджувався з Марксом М. Вебер, хоча й визнавав, що релігія може діяти як консервативна сила, перешкоджати соціальному розвитку. Але він вважав, що всі суспільні інститути, структури, форми поведінки регулюються смислом, який у них вкладають люди. Головна функція релігії — раціоналізація людської діяльності. Тому вона володіє потужним потенціалом впливу на людську діяльність, яким би не було її спрямування. Вебер розглядав релігію передусім як чинник соціальних змін. Значною мірою його концепція соціального розвитку заснована на поняттях харизми і пророцтва.

На відміну від Дюркгейма, Вебера цікавили передусім світові релігії, у яких найбільше послідовників, які справляють помітний вплив на історичний процес. У праці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905) він досліджує внесок християнства в історію Заходу, доводячи, що протестантська Реформація і породжена нею нова гілка християнства — протестантизм — сприяли пробудженню духу підприємництва. Його роздуми мали солідну емпіричну основу, оскільки Вебер проаналізував багато проповідей, письмових джерел тієї епохи. Йому вдалося органічно поєднати конкретно-емпіричний і абстрактно-теоретичний рівні соціологічного дослідження за допомогою порівняльно-історичного аналізу. Свою гіпотезу про роль релігії в економічному розвитку він перевірив, досліджуючи поряд з протестантизмом іудаїзм, іслам, індуїзм, буддизм, конфуціанство. Якщо Дюркгейм вибудовував свої аргументи на розгляді порівняно небагатьох фактів, поширюючи висновки на релігію загалом, то Вебер здійснив небувале за масштабом дослідження, яке охопило весь світ. Він стверджував, що великі релігійні традиції мали істотний вплив на особливості розвитку Заходу і Сходу (іудаїзм, іслам, католицизм, протестантизм більше сприяли раціоналізації соціального життя, ніж індуїзм, буддизм, конфуціанство). Вебер прагнув з'ясувати пов'язані з релігією корені нової історії, тогочасної західної культури.

Другий важливий напрям досліджень Вебера — аналіз процесу «розчаклування» світу, завдяки якому усуваються елементи магічної практики, а на їх місце приходять «цілераціональні» засоби, зорієнтовані на успіх. Тобто світ постає як «матерія», що може і повинна бути підпорядкована людині. Вищого ступеня цей процес досягає в аскетичному протестантизмі, але Гюго витоки — в іудейському пророцтві. Вебер порівнював різноманітні релігії, з'ясовуючи, який рівень раціоналізації економічної діяльності допускає та або інша релігійна етика. Протягом 1916—1919 рр. він друкував статті на цю тему, об'єднані назвою «Господарська етика світових релігій».

Якщо в XIX і XX ст. занепад релігії уявлявся багатьма як тріумф людського розуму, як наслідок поширення науки, то Вебер вбачав у ньому симптом духовної хвороби суспільства, спричиненої гіпертрофованою «раціональністю»: технологія і бюрократія підпорядковують собі світ, колосально звужуючи людський досвід; у свідомості людини згасають поетична сила уяви, любов до прекрасного, героїчні почуття, релігійний досвід, поступаючись місцем прагматичному розрахунку, турботі про комфорт, банальному потягу до «корисності».

М. Вебер разом з німецьким філософом, теологом Ернстом Трельчем (1865—1923) розглядав дихотомію (роздвоєність) «церква — секта», типологію релігійних організацій. Вдавався він і до аналізу діяльності релігійних спільнот у загальносоціологічних категоріях, розробив понятійний апарат соціології релігії, яким вона користується й нині.

Праці Дюркгейма і Вебера були визначальними в галузі соціології релігії. Надалі вона розвивалася за траєкторією, наміченою ними. Ця траєкторія базувалася на таких засадах:

— релігія є чинником стабільності суспільства, що забезпечується завдяки комунікативній функції (Дюркгейм);

— релігія є чинником соціальних змін, у чому виявляється її змістоутворююча функція (Вебер);

— релігія як чинник конфліктів у суспільстві (Маркс), що відкриває простір для реалізації ілюзорно-компенсаторної, ідеологічної, світоглядної функції.[2]

2. Релігія як соціальне явище

Наука переконливо свідчить про те, що релігія є продуктом історичного розвитку людства, і її корені слід шукати в умовах матеріального життя людей різних історичних епох. Соціальні корені релігії — це ті суспільні, матеріальні й духовно-культурні умови життя людей, які породжують різні вірування і релігію та сприяють її подальшому розвитку. У первісному суспільстві рівень розвитку продуктивних сил і культури дуже низький, тому люди відчували своє безсилля перед грізними силами природи і зверталися до якоїсь непізнаної надприродної сили. Недостатність або відсутність знань не дозволяли людині, суспільству пізнавати й усвідомлювати об'єктивну сутність різних явищ і процесів. Якщо на етапі абстрактного мислення сам процес пізнання роздвоюється, виникає можливість перетворення абстрактного поняття у фантазію (в кінцевому підсумку — в Бога). Фантастичні уявлення відриваються від життя і створюється підґрунтя для релігії. Отже, визнається надприродне джерело релігії — Бог. Інший підхід до аналізу коренів релігії — суб'єктивно-ідеалістичний — пропонує російський філософ Микола Бердяєв, який стверджує, що людина за своєю природою — істота релігійна, і душа людини не терпить порожнечі, тому їй притаманний релігійний досвід. Однак такий підхід уже давно спростований палеонтологічними та археологічними дослідженнями, які переконливо доводять, що майже мільйон років тому була безрелігійна епоха, коли ніяких прикмет релігійного культу не існувало. Отже, релігійне почуття не є вродженим, а благопридбаним, і його корені слід шукати не в природі самої людини, а в умовах її існування.

Сучасні американські соціологи Лео Шнайдер і Томас О'Діа включають у визначення релігії віру в реальність надприродного, як дещо надемпіричне, трансцендентальне, сакральне. (схема 1)

Схема 1.

Сутність релігії
Р елігія – це:	Засновані на трансцендентальних,фантастичних почуттях та уявленнях.
1) форма суспільної свідомості;
2) специфічний світогляд;
3) концептуальне бачення світу;
4) спосіб пізнання.

Релігія як соціальне явище має свою структуру, кожен елемент якої виконує свою роль. Структуру релігії, за визначенням Георгія Плеханова, складають три основні частини:[4]

С

Структура релігії

Настрої – сфера релігійних почуттів

Дії – сфера релігійного культу(релігійні обряди, богослужіння тощо)

хема 2.

Уявлення – створюють міфологічний елемент релігії

До структури релігії дехто з учених відносить і релігійні організації та заклади. Однак це не можна вважати обґрунтованим, оскільки церква не може розглядатися як частина релігії. Скажімо, християнська релігія єдина, а церков і різних сект — велика кількість. Церква — це не тільки орган відправлення культу, а й соціальний інститут зі своєю ієрархічною організацією і функціями, в тому числі владними.

Релігія як форма суспільної свідомості і специфічний світогляд виконує свої, притаманні лише їй, функції (див. схему 3).

Схема 3

Функції релігії
Ілюзорно- компенсаторська	Компенсує недостатність знань, знімає з віруючих тягар їхніх турбот, моральних переживань, несе розраду (“Відкриття твої – розрада моя”)
Комунікативна	Забезпечує систему спілкування віруючих у різних формах, насамперед у церквах і під час молитов
Світоглядна	Формує за допомогою церкви релігійний світогляд
Регулятивна, або етична	Виробляє єдині для релігійної системи норми, принципи як регулятори життєдіяльності віруючих

Соціологія здійснює свій специфічний, соціологічний підхід до аналізу релігії. Соціологія визначає релігію як суспільне явище, як один із важливих структурних компонентів суспільства в різних соціальних проявах, у взаємодії з усіма іншими соціальними явищами.

Предметом соціології релігії є широке коло проблем, що визначають соціальну сутність, місце і роль релігії та церкви у суспільстві, її соціальні функції, закономірності і випадковості функціонування релігії і церкви, ставлення до релігії і церкви різних соціальних і етнічних спільностей, співвідношення релігії та атеїзму, як соціальне явище, взаємодію, взаємозв'язок та взаємовплив світових релігій, церков, конфесій та різних релігійних об'єднань, взаємовідносин держави і церкви тощо (див. схему 4).

Предмет соціології релігії

Сутність, місце та роль релігії і церкви у суспільстві

Соціальні функції релігії і церкви

Закономірності і випадковості функціонування релігії і церкви

Взаємозв’язок та взаємовплив світових релігій, церков, конфесій

Ставлення до релігії і церкви різних соціальних і національних спільностей

Взаємовідносини держави і церкви, церкви і громадських організацій

Співвідношення релігії і атеїзму

Не мало важливим є вивчення відносин між церквою та державою, які мають різні форми. Оскільки вони потребують допомоги один одного, як запоруки мирного і процвітаючого життя їх народу.

В історії відомі три основних типи взаємовідносин церкви з державою: по-перше, панування церкви в державі — в католицькій церкві в минулому, в країнах Ісламу в сучасних умовах. По-друге, панування держави над церквою (в різних формах) — в царській Росії у радянський і пострадянський період. По-третє — рівноправний союз держави з церквою —сучасні західноєвропейські країни, Росія. На Україні йде процес становлення відносин між церквою і державою.[2]

Основні принципи взаємовідносин церкви з державою в Україні регулювались Законами, початок яким покладено Декретом Ради Народних Комісарів РСФСР (23 січня 1918 року) і Тимчасового робітничо-селянського уряду України (22 січня 1919 року) «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви». їх основний зміст забезпечував демократичне рішення релігійного питання, здійснене у багатьох західно-європейських державах. Але принцип свободи совісті в Конституціях означав лише свободу віросповідання. У царській Росії цю свободу мала тільки державна, привілейована православна церква. Радянський декрет зрівняв у правах всі віросповідання і надав віруючим свободу вибору релігії та права виходу з православ'я й переходу до інших конфесій.

Невіруючі вперше отримали право зберігати свої погляди та поширювати безвір'я. Відміна релігійної присяги або клятви, релігійних обрядів і церемоній у державних закладах також випливали з принципу відокремлення церкви від держави. Всі положення, спрямовані на демократизацію віросповідальних відносин, анітрохи не обмежували прав церкви, оскільки Декрет декларував вільне відправлення релігійних обрядів і не мав аніяких атрибутів державного управління церквою. Та ряд положень Декрету виходить за межі демократичних перетворень, відбиваючи класову спрямованість політики Радянської держави та необґрунтовану тенденцію прирівнювання церковних об'єднань до буржуазно-поміщицьких організацій. Декрет позбавив церковні та релігійні громади права володіти власністю, права юридичної особи, націоналізував все церковне майно, оголошуючи його народним надбанням. Таких жорстких обмежень прав церкви не було ніде в зарубіжних країнах, що пояснювалось антирадянською політикою більшості церков. Проти декрету, що обмежував права церкви, згуртувалась більшість релігійних об'єднань, які стали на шлях контрреволюційної боротьби проти Радянської влади.

Ворожа діяльність духовенства всіх конфесій не могла не викликати відповідних заходів з боку властей. Жоден державний лад не може терпіти такої діяльності, не могла його терпіти й молода Радянська держава, тим більше, що перебувала тоді у ворожій блокаді, чинила опір натиску перевищуючих чисельність сил внутрішніх та зовнішніх ворогів. Тому позиція держави стосовно тих священиків, які стали на шлях боротьби проти Радянської влади, стала такою ж, як і стосовно до інших політичних противників. Цим, насамперед, пояснювалось і застосування репресій. Але Радянською владою, її органами допущено серйозні помилки, через які постраждали не тільки вороже настроєні, а й багато священиків і, навіть мирян, непричетних до антирадянської діяльності. Тут позначилась і та ненависть, яка накопичилась у народних масах стосовно священиків всіх рангів через їх минулу діяльність, як політичних прислужників самодержавства. Але було б однобічним підходом вважати, що обмеження прав церкви та її служителів, масове закриття церков, монастирів, духовних навчальних закладів, репресії пояснювались тільки антирадянською позицією церкви. Адже й після переходу в 1927 році на лояльні позиції стосовно держави при митрополиті Сергії політична недовіра до церкви зберігалась, адміністративні та репресовані заходи тривали, а умови життєдіяльності релігії не тільки не пом'якшувались, а, навпаки, погіршувались.

Сталінська політика, незважаючи на її антицерковну спрямованість, однак, не зустрічала протидії з боку верхів церкви, навіть і після смерті Сталіна, коли вже їм не загрожували репресії. На питання кореспондента «Літературной газети», чим пояснювалась така покірлива позиція церкви, Олексій II відповів, що покірність зв'язана з відчуттям того, що церква в Рос сприймає свою гірку чашу з руки Божої, що наші гнобителі спри мались як зброя Божа. Справді, в документах патріархії Сталін поставав «як Богом даний, Богом поставлений, обранець Божий».[1]

3. Соціально-релігійна ситуація в Україні

Характеристики

Список файлов реферата