142637 (726679), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Послідовники Фрейда, часто не погоджуючись з основними його твердженнями щодо ролі сексуального чинника у соціальному житті, застосовували психоаналітичний метод у вивченні пiдсвiдомих неусвідомлених процесів, їх ролі у формуванні поведінки людей. Так, американська дослідниця Карен Хорнi (1885 – 1952) займалася вивченням соціальних аспектів появи неврозів. Розглядаючи невроз як відображення iррацiональних аспектів суспільства, Хорні вважала його рушійною силою стану “основного страху”, породженого ворожим середовищем. Як реакція на страх, “включаються” рiзнi захисні механізми: придушення страху, внаслідок чого з’являються iншi симптоми; “наркотизація” страху – безпосередня (за допомогою алкоголю) або опосередкована (у вигляді бурхливої зовнішньої дiяльностi тощо); втеча від ситуацій, що викликають страх. Ці засоби захисту породжують чотири “великі неврози” нашого часу: невроз прихильності – пошук любові, кохання i схвалення будь-якою ціною; невроз влади – гонитва за владою, престижем i володінням; невроз покiрностi (конформізм автомата); невроiзоляцiя – втеча від суспільства. Але ці iррацiональнi способи вирішення конфліктів посилюють самовiдчуження особистості. Завдання психотерапії психоаналітики вбачають у виявленні дефектів системи соціальних зв’язків пацієнта для кращої адаптації його до існуючого способу життя.
Помітною постаттю в соцiологiї ХХ ст. став нiмецько-американський соціолог i психолог Еріх Фромм (1900 – 1980). Спочатку він розробляв теорію фрейдистського напряму, співпрацював з ученими франкфуртської школи, так званими неомарксистами М. Хоркхаймером, Г. Маркузе та ін. Тому Е. Фромма часто вважають неофрейдистом або неомарксистом. Насправді у 50 – 80-х роках він створив оригінальну соцiологiчну теорію, використовуючи i критично оцінюючи при цьому рiзнi соцiологiчнi течії. Сам Фромм виокремив три концептуальні підходи до вивчення суспільства, які вiдрiзняються від його власного.
1. Психологічний - характерний для мислення Фрейда, згідно з яким культурні явища зумовлені психологічними чинниками, що “виростають” з інстинктивних спонук, на які суспільство впливає тільки шляхом повного або часткового придушення. На думку Фромма, автори, що йшли за Фрейдом, пояснювали капiталiзм як наслідок анального еротизму, а розвиток раннього християнства – як наслідок амбiвалентностi щодо образу батька.
2. Економічний - виріс, як вважав Фромм, зі спотвореного розуміння iсторiї, яку розробив К. Маркс. Тому вважалося, що такі явища суспiльно-культурного життя, як релiгiї, полiтичнi ідеї, породжені суб’єктивними економічними інтересами. Протестантство постає як пряме відображення певних економічних потреб буржуазії. Фромм зазначає, що Маркс мав на увазі інше: об’єктивні економiчнi умови є рушійною силою iсторiї, оскільки зміна цих умов призводить до перетворення економічних відносин. Внаслідок цього змінюються й економiчнi установки людей, причому інтенсивне прагнення матеріального багатства – лише одна з таких установок.
3. Iдеалiстичний - уявлень у праці М. Вебера “Протестантська етика i дух капiталiзму”, в якій стверджується, що новий тип економічної поведінки i новий дух культури зумовлені появою нових релiгiйних течій, хоча й підкреслюється, що цю поведінку не визначали лише релiгiйнi доктрини.
На вiдмiну від цих концепцій, Фромм вважав, що iдеологiя i культура ґрунтуються на соціальному характері, який є сукупністю рис, властивих бiльшостi учасникам даної соціальної групи; формується способом життя даного суспільства. Домiнантнi риси цього характеру стають творчими силами, що формують соціальний процес [1.21].
Розглядаючи з цією крапки зору проблему протестантства i капiталiзму, Фромм показав, що розпад середньовічного суспільства загрожував середньому класу. Ця загроза спричинила почуття iзоляцiї, безсилля i сумніву. Психологічна зміна зумовила принадність доктрини Лютера i Кальвіна. Вони посилили i закріпили зміни в структурі особистості, а нові її риси стали ефективними силами розвитку капiталiзму, що постав як наслідок економічних i політичних змін.
Такий пiдхiд Фромм застосував і щодо фашизму. Низи середнього класу реагували на економiчнi зміни (зростаюча міць монополій i повоєнна iнфляцiя) посиленням певних рис характеру, а саме: садистських і мазохiстських устремлінь. Нацистська iдеологiя ще більше посилила їх, а відтак ці нові риси характеру стали силами, що служили експансії німецького iмперiалiзму. В обох випадках, доводив Фромм, коли певному класові загрожує небезпека нових економічних тенденцій, він реагує на цю загрозу психологічно та iдеологiчно. Причому психологiчнi зміни, зумовлені такою реакцією, сприяють розвитку економічних тенденцій всупереч економічним інтересам цього класу.
Е. Фромм змоделював механізм взаємодії економічних, психологічних та iдеологiчних чинників: людина реагує на зміни зовнішньої обстановки тим, що змінюється сама, а ці психологiчнi чинники, в свою чергу, сприяють розвитку економічного і соціального процесу. Зміни соціальних умов приводять до зміни соціального характеру, тобто до появи нових потреб i тривог. Ці нові споживи породжують нові ідеї, водночас готуючи людей до їх сприйняття. Нові ідеї зміцнюють і посилюють новий соціальний характер і спрямовують людську дiяльнiсть в нове русло. Інакше кажучи, соцiальнi умови впливають на iдеологiчні явища через соціальний характер, але цей характер не є результатом пасивного пристосування до соціальних умов.
Соціальний характер це наслідок динамічної адаптації на основі невід’ємних властивостей людської природи, закладених біологічно або сформованих у ході історії.
Багато теоретиків вважали і вважають, що спочатку необхідно радикально змінити політичну та економічну структуру суспільства, а вже потім людську психіку. Інші дотримуються думання, що спочатку слід змінити природу людини і лише після цього починати будувати нове суспільство. Фромм обидва підходи вважав помилковими. На його думання, у першому випадку мотивації ново еліти нічим не вiдрiзняються від мотивації попередніх елiт. Ця еліта обов’язково спробує в середині нових соцiально-полiтичних інститутів, створених революцією, відновити деякі елементи старого суспільства. Тому перемога революції означатиме й поразку, що ілюструють революцію у Франції i Росії. У іншому випадку зміни суто психічного характеру не виходять за межі індивіда та його найближчого оточення і, врешті, не мають істотного значення. Тому Фромм дотримується думання, що структура особистості середнього iндивiда i соцiально-економiчна структура взаємозумовлені [3.32].
Е. Фроммовi належить авторство теорії радикального гуманізму, яка спирається на “типологію соціальних характерів” i на вивчення відносин між особистістю та суспільством. Її основні положення: виробництво повинно служити людині, а не економіці; відносини між людиною і природою мають, будуватися не на експлуатації, а на кооперації; антагонізми повинні бути замiненi відносинами солiдарностi; вищою метою всіх соціальних заходів мають бути людське благо i запобігання людським стражданням; не максимальне, а тільки розумне споживання служити здоров’ю та добробуту людини; кожна людина повинна бути зацікавлена в активній дiяльностi на благо інших людей i залучена до неї.
Символічний iнтеракцiонiзм
Його головною особливістю є аналіз соціальних взаємодій на основі символічного змісту, який вкладають у свої конкретні дії люди. В межах цієї теорії важливими є значення символів як необхідних засобів соціальних взаємодій. Причому велика увага приділяється головному символічному засобу взаємодії – мові. Соціальний символ, що має риси знакової структури, є необхідним елементом виконання соціальної ролі, без якої взаємодія неможлива. За соціальним символом приховується зіставлення iндивiдом своїх дій із соціальними нормами i зразками поведінки. Пізнавши соцiальнi символи як знаки взаємодії, можна вивчати її особливості.
Засновник символічного iнтеракцiонiзму – американський соціолог Джордж-Герберт Мiд (1363 – 1934), хоча сам термін був запроваджений у науковий обіг його учнем – Гербертом Блумером (1900 – 1978). Дж.-Г. Мiд вважав, що соціальний світ людини і людства формується в результаті процесів соціальних взаємодій, в яких вирішальну роль вiдiграє “символічне оточення” завдяки двом своїм головним засобам – жестам i мові. Соціальне життя залежить від здатності людини уявляти себе в інших соціальних ролях, а це залежить від здатності до внутрішнього діалогу.
Послідовники Дж.-Г. Міда – Г. Блумер, Т. Шибутанi, Т. Партленд та інші – представляють, дві школи символічного інтеракцiонiзму – чиказьку та айовську Прихильники першої, вивчаючи взаємодію роблять акценти на процесуальній його стороні, представники іншої – на стабільних символічних структурах. Соціальний процес розглядається соціологами як вироблення i зміна соціальних значень, які не мають суворої причинної зумовленості, залежні більше від суб’єктів взаємодії, ніж від об’єктивних причин.
Із символічним iнтеракцiонiзмом пов’язаний так званий соцiодраматичний пiдхiд, який тлумачить соціальне життя як реалiзацiю “драматичної” метафори (переносного значення), аналізує взаємодію у таких термінах: “актор”, “маска”, “сцена”, “сценарій” тощо.
Феноменологічна соцiологiя
Її вважають різновидом “розуміючої соцiологiї”, бо вона розглядає суспільство як явище, створене i постійно відтворюване у духовній взаємодії iндивiдiв (мiжiндивiдуальнiй комунiкацiї). Основоположник феноменологічної соцiологiї – австрійський соціолог Альфред Шюц (1899-1959).
Її прихильники, звинувачуючи позитивізм i натуралізм у вiдчуженнi, упредметнюванні соціальних явищ, намагаються теоретично осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, спiввiдношеннi з уявленнями, ідеями, цілями, мотивами практично діючих соціальних iндивiдiв. Однак феноменологічна методологія не пристосована до аналізу об’єктивних предметно-дiяльних процесів, тому призводить до пiдмiни об’єктивності явищ, що трактуються, феноменологічною суб’єктивністю. Внаслідок цього соціальне життя відображене у феноменологiчнiй соцiологiї, втрачає об’єктивний характер, зводиться до уявлень про суспільство, взаємодії і взаємовпливу цих уявлень у свiдомостi iндивiдiв. Феноменологічна соцiологiя дедалі більше інтегрується у традицiйнi напрями, школи, привносячи туди вміння сприймати i концептуалiзувати суб’єктивні чинники об’єктивних соціальних процесів.
Неомарксизм
Засновники неомарксизму – Дьордь Лукач (1885 – 1971) (Угорщина) i Антонiо Грамшi (1891 – 1937) (Італія). Їхні теоретичні розробки започаткували “дiалектико-гуманiстичний” напрям у марксистській думці. До нього, що переважно апелює до ранніх праць К. Маркса, належать теоретики франкфуртської школи (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Ю. Хабермас), пов’язані з цією школою фрейдомарксисти (В. Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм), марксисти-екзистенцiалiсти (Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понтi) та ін.
Присутній у неомарксизмi й інший напрям, представлень марксистами-соцiєнтистами (Л. Альтюссер, Л. Коен, Д. Ельстер, Д. Ремер). Його прихильники прагнуть переформулювати категорії історичного матерiалiзму на основі методів соцiологiчної науки: структурно-функціонального підходу, структурацiї тощо.
Ще одна група неомарксистiв орієнтується на дослідження проблем “третього світу”, аналіз капiталiзму як світової системи, вивчення питань фемiнiзму тощо. У бО-тi роки неомарксизм виступив і як особлива соцiологiчна тенденція, критично протиставлена офiцiйнiй соцiологiї (Р. Мiллс, Н. Бiрнбаум, А. Гоулднер та ін.).
Сучасні неомарксисти уточнюють і марксистське тлумачення матеріальних джерел соцiально-полiтичних криз у суспiльствi, розуміння способів їх подолання. Ю. Хабермас, наприклад, вважає, що зростання ролі держави в регулюванні економічних процесів, плануванні виробництва й розподiлi матеріальних благах істотно змінило економiчнi закономiрностi розвитку капiталiзму, позбавило його колишніх гострих економічних криз.
Захiднi вчені неодноразово передбачали неминучий крах доктрини Маркса, яка часто відроджувалася в оновленому вигляді. Лише за останні роки популярність марксизму на Заході мала декілька злетів. Остання за часом модифiкацiя пов’язана зі спробами вирішення нових проблем постiндустрiального та iнформацiйного суспільства[2.19].
Висновок
Один з головних напрямів американської соцiологiї після Другої світової війни. Вперше ідеї щодо функціонального принципу осмислення суспільства були висловлені у працях О. Конта i Р. Спенсера. Так, соціальна статика Конта спиралася на положення, за яким інститути, вірування, моральні цiнностi суспільства взаємопов’язані і становлять одне ціле. Пояснити будь-яке явище можна, описавши закон його спiвiснування з іншими явищами. Спенсер використовував спецiальнi аналогії між процесами в людському органiзмi й суспiльствi. Соцiологiя Е. Дюркгейма ґрунтувалася на визнанні того, що суспільство володіє власною, незалежною від людей власністю; що це не просто ідеальне буття, а система активних сил, “друга природа”; що пояснення соціального життя треба шукати у властивостях самого суспільства.
Функцiональнi аспекти розвитку суспільства, соціальних явищ розробляли англійський соціолог Альфред-Реджiнальд Радклiфф-Браун (1881 – 1955) та американець польського походження Бронiслав-Каспер Малиновський (1884 – 1942). Цікаву систему пояснення суспільства з функціональних позицій виробили американські соціологи Толкотт Парсонс (1902 – 1979) i Роберт Мертон (нар. у 1910 р.). Головне завдання соцiологiї, на їх думку, полягає у вивченні механізмів і структур, які забезпечують сталість соціальної системи.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
