142509 (726627), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Управління в системі ^“людина-машина”, “людина-природа^” має своє структурне ділення залежно знову ж таки від особливостей об'єкту. Принциповим є те, що будь-яка машинна система - це людина-система ,це друга природа природних речей, їхніх властивостей, які у потрібному для людини режимі самореалізуються у наданих їм людиною просторі і часі або у вільному, але відкритому людиною потенціалі і середовищі реалізують свої можливості. Саме тему ця система і є системою, що людина входить у світ природних речей зі своїми зі своїми можливостями щодо певного впорядкування їх і створення нових якостей через створений її мозком новий порядок, не порушуючи законів саморозвитку цих речей. Отже, відносини в системі “людина-природа”, “людина-машина” є самокеруючим явищем, яке існує в межах певних природних систем, управлінські властивості яких технічно, технологічно відтворюються людиною.

Третій вид управління, якій здійснюється у безпосередньому спілкуванні людини із живою природою /біологія, медицина/, полягає у можливостях людини організувати “експлуатацію організму людини у відповідності з її природним потенціалом, створенні умов для гармонійного співжиття людини з природою з урахуванням її здатності до розумного будівництва своїх взаємин з нею. Вже сам факт існування наукового знання про живу природу - свідчення про управлінські можливості людини. Система ж соціальних рішень щодо людини, побудована на врахуванні її біологічних потреб, є соціальним показником керованості процесу фізичного існування людства.

Підкреслюю, що види управління породили можливість управлінського аналізу. До його структури входять анатомія управління, морфологія управління, управлінський діагноз, у правлінський синтез, управлінська оцінка, управлінська ефективність, управлінські витрати, управлінська економія тощо.

Всі ці види аналізу стосуються не лише управління як виду діяльності, а й управлінських /самоуправлінських/ можливостей об’єкту, їх розрахунку. Тему дуже важливо знати всі характеристики управління, вміння виділяти його в чистому виді, не віддавати управлінський продукт іншим працівникам, що досить розповсюджено у зв’язку з невизначеністю саме управлінської праці управлінського продукту.

Основними функціями управління є:

• прогнозування;

• програмування;

• планування;

• регулювання;

• координація;

• контроль.

Прогнозування - встановлення потенціалу об’єкта, його розрахунок у часі і просторі.

Це визначальна функція така, що повинна створити гарантії певної ефективності управлінського рішення. Функція прогнозування тим відповідальніша, чим “відповідальнішого” об’єкту вона стосується. Це, насамперед, суспільство, країна, які повинні мати прогноз розвитку відповідно до якості і кількості власного потенціалу /у його внутрішніх і зовнішніх вимірах/. І чим точнішій прогноз - тим менше потреби в інших функціях управління. Ідеалом управління стосовно прогностичної функції є алгоритмічний прогноз з незначною його корекцією в процесі реалізації, хоча це - саме ідеал, інакше просто не існували б інші функції, особливо програмування і планування, оскільки інші функції - регулювання, координації, контролю - це функції оперативного, технологічного характеру. Функція прогнозу, як правило, входить як складова до програми і планової функції. На її основі розробляються програми і плани функціонування.

Програмування - це визначення магістральних шляхів і завдань розвитку об’єкта, що виникають на їх основі, в часі, просторі.

Функція програмування є більш практичною. Термін “програмування” використовується майже необмежено. Є програми політичних партій, виборчі програми, виробничі програми, програми перебування певних діячів в інших країнах, програми вечорів, концертів, технічні і технологічні програм й, управлінські програми, навчальні програми тощо. Зрозуміло, що вимоги до них різні, але основні зазначено в наведеному визначенні, хоча й деякі з них не стосуються більшості програм прикладного змісту.

Планування – це розрахунок реалізації магістральних /програм/ шляхів і завдань розвитку об’єкта, підведення під них розрахованих гарантій реалізації матеріальних, духовних, організаційних

Функція планування випливає з існування в суспільстві ряду стихійних процесів, які з’являються внаслідок суб'єктивістських рішень, природних або соціальних катаклізмів, об^’єктивних, незалежних від волі людини явищ, неправильного планування або патологічних збочень, можливостей неконтрольованої, біхевіористської поведінки особи і т.п.

Саме планування як функція - досить поширена управлінська дія. Зовні вона практична, оскільки має розрахунковий потенціал, найбільш наближений до реальних можливостей об’єкта. Але й планування дещо ідеальне, оскільки має справу з майбутнім об’єкту. Тому вона як управлінська функція не дає абсолютної гарантії запланованої ефективності управлінських рішень. Ця якість з’являється внаслідок застосування трьох прикладних функцій: регулювання, координації і контролю.

Регулювання – це приведення до єдиного знаменника у виконанні певних завдань об’єктів, що включені у процес їх виконання.

Регулювання впорядковує співвідношення елементів єдиного процесу, який відбувається під час реалізації завдання. Об’єкти управління тут і є такими елементами, автономність яких є виразом системності завдання, в реалізації якого вони зацікавлені, а також спеціалізації діяльності елементу цієї системності .Отже, регулювати можна лише системне у творення, системне явище, в яких присутня органічна залежність об’єктів управління.

Координація - це приведення у відповідність діяльності різних об’єктів, що перебувають у фарватері реалізації єдиної мети, але безпосередньо не зв’язаних між собою.

Координація має справу з органічною незалежність елементів /об'єктів/ управління, але глибинні, об’єктивні чинники або конкретна мета входять в певну системну якість ,яка має інший, саме факторний тип системності, в якому ця функція має лише заданий організаційний потенціал. Координація як управлінська функція має справу з більш високим рівнем системності, на який згодом переходять /або не переходять/ системи /процеси/, і що регулюються.

Контроль - це слідкування за процесом діяльності, а також встановлення реальних витрат і результатів управлінської діяльності, а також її всебічної ефективності.

Контроль як функція, що є потребою такої властивості управлінського процесу як зворотній зв’язок, має постійно приводити у відповідність систему і методи управління з новими умовами і властивостями об’єкту, що ви­никають у процесі його функціонування і розвитку. Контроль - це не підсу­мовування управлінської діяльності /як це часто буває у управлінській практиці/, а постійна профілактична діяльність з нормалізації проходження управлінського процесу .Найсуттєвіша його вада - констатація фактів порушення цього процесу. Запобігання їм - найбільша ефективність контрольної функції, особливо в політиці, де наслідки хибних рішень як правило трагічні .Тому такі адміністративні кроки як зняття з роботи, інші види покарання здебільше свідчать про некомпетентність управлінських кадрів, оскільки саме управлінець, що “розвалив” роботу, не здатний жодною мірою покарання відшкодувати збитки, які він завдав об’єкту управління своєю некомпетентністю або злочинною діяльністю. І чим вищу посаду він обіймав, тим менше можливостей відшкодування, тим трагічніші наслідки такого управління.

У повсякденному житті це відшкодування можливе лише як повне повернення певних матеріальних цінностей, тільки матеріальних, оскільки всі інші види управлінських зловживань не мають матеріального еквіваленту, хоч воно й практикується у світовій управлінській практиці (наприклад, матеріальна компенсація за загиблої під час виробничої аварії, яка сталася з вини адміністрації).

Методичні вказівки до другого питання: " Принципи соціального управління. Управлінські відносини у Збройних Силах".

Звертаю увагу на те, що в науці управління існують дві групи методів, що відрізняються між собою за критерієм примусовості або потенціалу переконання, який сприймає об’єкт управління.

До примусових відносяться правові методи, а до методів переконання - духовно-ідеологічні методи (правове не забезпечені).

До складу перших, тобто правових, входять усі методи управління економічним, політичним і духовним життям суспільства, які мають правове забезпечення, незалежно від рівня правової норми: починаючи з Конституції країни і закінчуючи управлінськими рішеннями місцевого рівня, включаючи і рішення управлінців трудовими колективами.

До складу других, тобто методів переконання, входять правове не забезпечені програми, теоретичні викладки, соціологічні аналізи, різні науково-практичні концепції, якими можуть керуватися об’єкти управління, статутні положення добровільних громадських установ, зокрема партій, спілок, об’єднань за інтересами тощо. До цієї ж групи входять методи морального заохочення, ширше - моральні норми суспільства, які не мають правового закріплення.

Підкреслюю, що використання останніх в управлінні - норма управлінської діяльності, оскільки будь-яке управлінське рішення виходить з урахування існуючих у суспільстві моральних норм, часто не згадуючи їх в управлінському рішенні .Вони, ці норми, в такому випадку е орієнтуючою силою, ігнорування якої призводить до таких самих наслідків, що й ігнорування правових норм .Наприклад, не сприймається як нормальне управлінське рішення, побудоване на асоціальних ідейних принципах або людиноненависницькій психології, включаючи й так званий “голий інтерес” приватного власника. Певні загальногуманістичні принципи завжди присутні в управлінському рішенні, хоч можливе й декоративне використання їх.

Звертав увагу курсантів, що управління здійснюється у двох основ них Формах: безпосередній і опосередкованій.

Безпосереднє управління - це функціонально забезпечена діяльність на правовій або неправовій, але делегованій основі. Головною його ознакою є право на прийняття і організації управлінського рішення.

Опосередковане управління - це участь об^’єкта управління у підготовці, прийнятті й реалізації управлінського рішення. Формою опосередкованого управління є делегування прав, функцій, завдань об^’єктом управління управлінським установам або особам і присутність у нього права контролі) за їхньою діяльністю.

Підкреслюю, що в обох формах є елементи першої і другої. .Наприклад, безпосереднє управління державного органу починається з делегування йому певних прав і обов'язків, а за об’єктом управління залишається право контролю за його діяльністю. Опосередковане управління може стати безпосереднім у ферми самоуправління об’єкту на основі загальноприйнятих норм права у державі тощо.

Але управління й самоуправління - це єдине загальноуправлінське явище, що й визначено терміном "форма". Вона, ця форма, своєю чергою, виступає переважно як управління і, знов переважно, як делеговане управління, а самоуправління у своїй структурі є теж управлінням щодо об’єкту, який має таку змогу, й самоуправлінням стосовно іншої управлінської структури, яке теж у такому контексті е самоуправлінням, але вже не як форма, а як зміст. В обох формах є властивість, яка посилює або послаблює змістовий потенціал управління, іноді як несприйняття однієї з форм - це напруга інтересів, що відтворює (реалізує) та чи інша форма.

Принцип управління - це об’єктивні правила управлінської діяльності (поведінки), що випливають з потреб об’єкта управління і повертаються до нього у вигляді наукового знання, за допомогою якого реалізуються ці потреби на основі підвищення ефективності його потенціалу, більш досконалої організації відносин об’єкта з середовищем

Підкреслюю, що в науці управління немає однозначного уявлення про принципи управління: кількість їх коливається від 11 до 40. Найбільш поширеними є принципи:

• об^’єктивності; - основної ланки;

• відповідності; - повної і правдивої інформації;

• оптимальності; - ієрархічності;

• конкретності; - законності;

• ефективності; - колективності /колегіальності/;

• єдиноначальності;

• врахування потреб і інтересів людей;

• контролю;

• індивідуальної і колективної відповідальності;

• прогнозування;

• випереджаючого розвитку теорії стосовно практики.

Всі принципи поділяються на дві групи: системні, тобто такі, на яких здійснюються самоуправління системи і принципи управління як виду діяльності .Точне віднесення їх до однієї з груп досить складне завдання, оскільки будь-який з них може бути правилом поведінки або умовою функціонування як об’єкта, так і суб’єкта управління, але ефективність їхня рівне.

Системні принципи - це передусім принцип ефективності управління, який передбачає використання на науковій основі об'єктивних потреб суспільного розвитку для управління суспільством як цілісним утвором.

Звертаю увагу на те, що у загальному виді управління і є самоуправління як властивість живої матерії, зокрема людського співжиття. Прете, в соціально-організаційному відношення ці явища дещо різні.

Управління звичайно уявляють як вид діяльності, як відносини “суб’єкт – об’єкт”; в яких управління виступає як прерогатива суб’єкта стосовно об’єкта.

Характеристики

Список файлов реферата