142039 (726441), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Но сдвинет ее - сразу станет все в мире не так.
(Є. Євтушенко).
3 убивством Авеля все в цьому світі стало не так. Якісь глибинні структури матерії трохи зрушилися, і у світ одразу прийшла смерть. Здавалося б, людина назавжди губить можливість поновити зв'язок з Богом, починається довгий і важиш шлях пошуків того, як відновити втрачений зв'язок. Однак на онтологічному рівні це було неможливо або, принаймні, майже неможливо. Але Бог любить людину, у нього немає іншого почуття щодо людини. Бог стає людиною, щоб довідатися, чому люди не можуть відновити втрачений зв'язок.
Щоб зрозуміти велич цього вчинку, проробіть простий уявний дослід. От ви підійшли до мурашника й сунули в нього паличку. Запитайте себе, що відчувають) цьому випадку мурахи? Дивлячись на їхній безладний рух, ви, наділений розумом, можете щось припустити, і, навіть, напевно, досить точно. Але для ото, щоб абсолютно точно довідатися, що відчуває мураха, треба стати мурахою, при цьому залишаючись з розумом, тобто людиною. У світ приходите Боголюдина. І тоді проявляється найбільша любов Бога до людей. Він посилає сина свого на страту: Кров, пролита на Голгофі, потрапляє на череп Адама й поновлює зв'язок з Богом. Але це не локальна подія, це всесвітня події. Відновлюється на буттєвому на онтологічному, на фізичному рівні здатність світу бути безсмертним. Через смерть Христа і його відродження перемагається смерть. Христос виявляється тим Шляхом, ідучи яким, можна відновити свій зв'язок з Богом і знайти безсмертя. Різниця з першолюдиною полягає лише в тім, що тепер така можливість може реалізуватися тільки персоніфіковано. Кожна людина особисто одержує можливість знайти безсмертя. Відновлюється головний орієнтир життя - абсолютна його цінність. Відтепер: цивілізація - смерть, культура - безсмертя. „Найбільший духовний і політичний переворот нашої планети є християнство. У цій священний стихії зник й оновився світ. Історія давня є історія Єгипту, Персії, Греції, Риму. Історія новітня є історія християнства".
Релігія, як досвід відновлення зв'язку з Богом, не є проповідь моральності, не є соціалізм - це все тільки спроби прочитати релігію з боку цивілізації, тобто людини гріховної, з боку Каїна, який, за біблійною традицією, вважається засновником першого міста. Релігія є необхідний, головний елемент структури культурного простору, де живуть, принаймні, у вигляді можливостей первинні, первородні якості людини. Отже, на землю прийшла людина через цивілізацію, а піти із землі вона може або через цивілізацію в смерть, або через культуру у вічність.
У цивілізації ставлення людей одне до одного лінійні, що припускає завжди певну нерівність. На лінії завжди крапка А ближче до крапки В й далі від крапки С Цивілізація ділить людей на далеких і ближніх. Ми, звичайно, коли говоримо „цивілізація", маємо на увазі, що діє людина за логікою цивілізації, і для кожної людини, яка перебуває в цивілізаційному полі, завжди є ближні й далекі. І з огляду цивілізаційної логіки це цілком природно. Але логіка „ближніх і далеких" - це логіка самознищення людини в обидва кінці. Якщо зосередитися на далеких, тоді, як радив Ніцше і як діяли більшовики, треба, в ім'я далеких і далекого, прибирати з дороги всіх ближніх, які заважають цьому шляху. Загалом, „того, хто падає підштовхни". Якщо зосереджуватись на ближніх, то далекий моментально перетворюється в чужого, у річ, у засіб, у ресурс, який можна спрямувати на задоволення все більш зростаючих потреб ближнього. Така логіка закінчується не конкуренцією, як це хотілося б минулим теоретикам буржуазного способу буття або сучасним теоретикам малого, середнього й великого бізнесу. У голому своєму вигляді така логіка закінчується війною. Лінійна логіка породжує пекучу проблему справедливості. У рамках цивілізації така проблема розв'язується винаходом юридичного закону, перед яким, по ідеї, усе повинне бути рівним. Але рівність людей перед законом лише паліатив, що, звичайно ж, існує протиріччя цивілізаційного простору, зовсім не усуваючи їх. Більше того, за законами оборотності результатів юридичний закон із засобу справедливості переходить у розряд засобів, що підсилюють нерівність. У корумпованій державі, а ми пам'ятаємо, що будь-яка держава не може позбутися корупції, така оборотність закону неминуча.
Для збереження простору „комунітас", тобто простору культури необхідно радикальне розв'язання проблеми рівності. Причому, таке розв'язання, при якому, як ми відзначали це вище, усі люди повинні бути ближніми. Потрібна реальність рівності людей. Тут потрібна ішла, нелінійна схема відносин. Потрібна вертикаль: якщо рух угору - це воля, якщо Дух дає енергію для розвитку, то що є початком, чому існує розвиток, як спрямований рух від хаосу до порядку? Без ідеї гріха, без розуміння того, що людина й світ відпали від Бога, неможливо відповісти на ці питання. Угору - означає поступове розставання з логікою простору й часу. Щодо цього культура - верх стосовно цивілізації, у якій діють фізичні константи простору й часу, характерні для природи. Логіка верху й низу вимагає іншої схеми відносин між людьми, принципової відмови від схеми лінійних відносин. Така схема - окружність з центром, де коло - це всі люди, а центр - Бог. Можна, звичайно, у цьому сумніватися, кожний вільний знаходити своє рішення, свій шлях. Але яку б мітку в шкалі цивілізаційної нерівності не займала людина: від найнижчої до найвищої, смерть зрівняє їх. Наявність смерті змушує людей на фізичному, на буттєвому, ми б сказали, на матеріальному рівні розуміти необхідність моделі „коло - центр". Нагадаємо ще раз, що культура змушує людину жити за логікою підпорядкування іншим, коли я - засіб, а інші - мета. Релігійний досвід дозволяє людині легко й природно реалізувати свою енергію в культурному просторі відповідно до цієї моделі. Так що релігія не тільки дає людині можливість визначити або знайти сенс життя, але й скріплює людей воєдино в реально існуюче коло - людство. Релігія виявляється такою складовою культури, що через скріплення людей, їхню віру й любов скріплює воєдино весь культурний простір, великою мірою надає культурі якості реальності. Звичайна людина, перебуваючи в цивілізації й дивлячись на культуру з цієї цивілізаційної дзвіниці, бачить культуру тільки як засіб краще влаштуватись у цьому світі, тобто, у світі цивілізації. Але рано чи пізно вона зрозуміє, що є й інший світ. Чи не про те пише апостол Павло: „Тепер ми бачимо ніби крізь тьмяне скло, непевно, тоді ж віч-на-віч; тепер знаю я почасти, а тоді пізнаю, подібно як я пізнаний", але навіть у цьому положенні песимізм цивілізаційного буття не може повністю скорити людину, тому що навіть „тепер перебувають ці три: віра, надія, любов; але любов з них найбільша".
Досвід будівництва соціалізму, заснованого на запереченні релігії, показує, що суспільство без релігії - це суспільство, у якому культура розсипається, стає лише засобом для цивілізації. Тому релігія дає людині можливість дивитися на культуру саме з боку культури. Не випадково, як стверджує Андрій Кураєв, „усі світові культурні цінності створені віруючими людьми". „Уся культура воістину з храму", - ця думка Фрезера надзвичайно актуальна й для сьогоднішнього дня. Ми цілком поділяємо думку Гегеля про те, що „релігія - взагалі остання й найвища сфера людської свідомості, будь то думка, воля, уявлення або пізнання; вона є абсолютний результат, та галузь, у яку людина вступає, як у галузь абсолютної істини"1.
Квінтесенцією проблем релігії як культурного простору й ставлення людини до культурного простору за допомогою релігії є проблема духовності. Коли роздумуєш над цією проблемою, задаєш собі питання про структуру духовності в сучасних умовах, то відразу натрапляєш на величезні труднощі інтерпретації духовності на будь-якому рівні. Перше, що спадає на думку, - це заяложеність по всіх мас-медіа, по всіх аудиторіях, починаючи від університетських, закінчуючи сільськими школами, цього слова. Скрізь звучить слово духовність як „ультима раціо", тобто останній аргумент, за який усі хапаються, щоб довести самим собі: можна вижити тільки за допомогою духовності. Це, взагалі кажучи, правильно. Духовність - наша остання надія. Духовність, дійсно, наша остання надія. І духовність треба розуміти, як скелю, за яку ми можемо вхопитись у пінистій безодні водоспаду. Проблема ж полягає в тому, що, перш ніж хапатися за цю останню надію, треба чітко розрізняти - марево це чи дійсно скеля. Тобто треба відповісти на просте, здавалося б, питання: А що таке духовність? У чому її реальність? Для того, щоб шукати щось, треба знати дві речі. По-перше, що ми шукаємо, а по-друге, чи там ми шукаємо? З духовністю сьогодні, нам здається, склалася ситуація така, як на картині Пітера Брейгеля, де сліпі йдуть, ведені сліпим, і йдуть узагалі не в той бік. Або як у вірші Енценсбергера, де говориться про царство сліпих, котрих невидющий король часто підбадьорював словами: „Ми впевнено дивимося в майбутнє!" Чи не так і з духовністю? Ми впевнено шукаємо цю духовність, але часто не в тій кімнаті й не розуміючи, що ж по суті ми шукаємо. У цьому зв'язку ми хочемо запропонувати кілька ідей, які б могли, принаймні, дати аналітичну можливість конструктивно підійти до проблеми духовності. Перша ідея полягає в тім, що людина живе відразу ніби у двох кімнатах: просторі цивілізації й культури. У цивілізації формується своя подоба духовності. Це духовність, так би мовити, зі знаком „мінус". Найчастіше вона, проходячи крізь отрутні для людства пари егоїзму цивілізаційних відносин, проявляється як здатність до творчості під час відсутності Творця. Воістину атеїзм - мавпа Бога! І духовність тут розуміється як заповнення дефіциту творчих ідей: кращої технології, кращої інформаційної структури, кращої організації державного життя, кращої організації економіки, кращих законів. Буде творчість - усе це покращиться, і будуть розв'язані всі проблеми й протиріччя цивілізації. Ми хочемо застерегти від такого розуміння духовності.
Справжня духовність формується в культурі. Це друга наша ідея. І про це вже йшлося. Реальність культури - найважливіша для людини реальність, це найважливіша й найоб'єктивніша обставина людського буття.
Третя ідея полягає в тому, що культура не веде автоматично людину до храму. Культура автоматично не веде людину в Єрусалим, потрібні величезні персональні зусилля людини. Потрібна релігійність. Якщо у своїх людських справах ми дивимося один на одного через Бога, то тільки в цьому випадку ми виявляємося абсолютно рівними й в змозі дійти до храму. Усяке вилучення культури, усяка її секуляризація моментально повертає людину до цивілізації від храму. Але справа не тільки в тім, щоб знайти дорогу до храму. Був такий період у нас, коли ми були дуже захоплені фільмом „Покаяння" й цією знаменитою фразою про пошуки дороги до храму. Насправді, нам здається, справжня культура формується не на шляхах пошуку дороги до храму. її-то, загалом кажучи, можна легко знайти, особливо зараз. Найважча дорога - це дорога із храму. Людина, яка побувала в храмі, може вийти з нього перетвореною, а може - і ні. Людина йде в Храм не як у магазин, щоб здійснити вигідну операцію. Людина йде в Храм, як у пологовий будинок, щоб одержати дарунок. І тільки з миті одержання цього дарунка й починаються справжні турботи, справжнє пізнання себе (чи здатний я сприйняти цей дарунок) і справжнє будівництво себе (зробити себе здатним скористатися цим дарунком). Отут і виникає проблема духовності: чи виходить людина із храму одухотвореною, чи позбавленою цієї благодаті. Класичний приклад тут - Родіон Раскольников. По суті, це роман про те, як Родя Раскольников сходив у цивілізацію й що з цього вийшло. На шляху до храму він переборов масу спокус. Але закінчується роман натяком на те, що духовність все-таки прокидається в Родіоні Раскольнікову. Можна сказати, що духовність - це результуюче, інтегруюче в культурі. Вона спрямовує світоглядні зусилля людини й у цивілізації, і в культурі Для людини духовність - це завжди не тільки даність, але й орієнтація на ідеали: яким я повинен бути. Відносини з ідеалами в людини двоякі. Або я своє „Я" виношу за власні межі й домагаюся його реалізації з усіма, у тому числі й побічними результатами. Так я реалізую свої потенційні можливості, а педагогіка й психологія перетворюється в такому випадку в технологію успіху. Або я виношу за власні межі зразок, ідеал і домагаюся власного піднесення до ідеалу. У цьому випадку педагогіка й психологія знаходять духовний вимір - вертикаль, як подолання людиною своїх схильностей.
І тут виникає проблема конфігурації духовності. Справжня духовність бере свій початок у церкві, де можливе перетворення людини. І тоді людина, вийшовши з храму, вирішує йти дорогою духовності й бачить головну мету служіння іншому, людству. Конфігурація духовності визначає поводження людини у світі. Конфігурація припускає побудову культурного простору, в основі якого перебуває релігія. Тоді по висхідний культурний простір виглядає як простір родини, релігії, етичних й естетичних відносин. Можлива й інша конфігурація духовності. Усе залежить від того, що лежить в основі культури. Якщо в основі культурного простору лежить родина, то ми маємо патріархальну конфігурацію духовності, якщо в основі культурного простору перебуває моральність, то ми маємо духовність „мораліте". Так само можна говорити про естетичну духовність, в основі якої лежать естетичні цінності, і, нарешті, про духовність сакральну. Остання конфігурація й становить справжню сутність духовності. Правда, приймаючи таку конфігурацію, людина зазнає на собі колосального тиску цивілізації, який вона постійно, між іншим, відчуває на собі й у собі. Особливо цивілізація тисне на людину, яка вийшла з храму. Вона тисне на неї тисячами речей і тисячами голосів: у тебе прокинулася совість? Ну й що?! Навіщо вона потрібна тобі?! Сьогодні, як втім, і завжди, на одній чаші терезів у світовій історії лежить річ, а на іншій - совість разом з духовністю. І не відомо ще, яка чаша переважить. Духовність, як ми вже відзначили, надає вертикальну спрямованість зусиллям людини, вона дає їй непорушні, вічні орієнтири. У цивілізації йде загальний процес панциризації душі, тобто обростання її панциром зручних і комфортних речей. Боротися з такою загальною панциризацією і складно, і важко. На цьому шляху єдиним дієвим інструментом є прилучення людини до Бога. Тому що без Бога, як сказав Авва Фалласій, людина, яка прагне зробити тільки мудрим розум, „є хмара безводна, яку носить вітрами марнославства й гордості". Отже, духовність можна придбати, тільки позбувшись і марнославства, і гордості, і безводдя, окропляючи свою душу прилученням до трансцендентного, що перебуває над ним. Тобто, інакше кажучи, завдання полягає в тім, щоб, висловлюючись поняттями, які ми тут використовуємо, повернутися обличчям від цивілізації до культури, незважаючи на всі протидії.
Головною розрадою й надією тут є те, що такий поворот не відбувається обов'язково колективом, масово. Це в можливостях кожної особистості. В Іванова є відома картина „Явлення Месії-". Нам здається, що це цілком неправильна ідея. Христос не з'являється перед народом, це не агітатор. Христос з'являється перед кожною окремою людиною персонально. Особистість - особистості. Тому вселяє оптимізм те, що поворот від цивілізації до культури можливий, оскільки це в силах кожної людини, кожної особистості тут і зараз. І для цього не треба ні особливих мітингів, ні партій, ні масових ходів, демонстрацій. Перетворена особистість, особистість, яка знайшла духовність, або, принаймні, вирішила йти в напрямку до духовності, у кінцевому підсумку перетворює свій культурний простір, а отже, обживає культуру, як простір справжнього, реального людського буття.
Література
1. Бергсон А. Два джерела моралі й релігії. - К., 1994
2. Сапронов П.О. Реальність людини в богослов'ї й філософії. - К., 2004
3. Фромм Е. Душа людини. - К., 1992
4. Шинкарчук В.І. Філософія і сучасні історичні реалії // Філософська і соціологічна думка. - 1992. - №2
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
