141969 (726413), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Останні два аргументи зовсім безперечні; перший вірний для стану етнічної групи поза гострим міжетнічним протиріччям; у ситуації ж міжетнічного конфлікту, що почався, протиріччя звичайно загасають. Що стосується другого аргументу, то ініціювання конфліктів відбувається по-різному, і, видимо, навряд чи можливо осягти в реальності, які варіанти переважають. Але очевидно, що насильство ініціюється титульною групою тоді, коли група, що висуває вимоги, заявляє про претензії у відкритій формі. У таких ситуаціях вибір шляхи, форми рішення конфліктів у значній мірі залежить від еліт конфліктуючих сторін.

Питання про роль еліт – один з відповідальних при інтерпретації причин конфліктів. Він краще всього вмонтований у концепцію колективної дії, що в історико-соціологічному й політичному аспектах розроблена в працях Ч. Тілі і його співавторів.

Концепція колективної дії заслуговує на серйозну увагу при поясненні міжетнічних конфліктів. Головним у ній є обґрунтування головного значення колективних інтересів, які спонукують людей діяти в ім'я їх, вибираючи ті або інші форми дій. Не фрустрації, а «накладення колективного інтересу на можливість його досягнення» розглядається як механізм, що формує дії. Боротьба між групами ведеться не взагалі, а із приводу конкретних питань». На думку Тілі, у найбільшій мері мобілізують людей питання політичного життя, пов'язані з боротьбою за владу.

Одним з перших серед вітчизняних фахівців про феномен влади в етнічних конфліктах заговорив В.О. Тишков. «Саме питання про владу, про гедоністичні прагнення елітних елементів у суспільстві до її володіння, про її зв'язок з матеріальною винагородою у формі забезпечення доступу до ресурсів і привілеїв є ключовим для розуміння причин росту етнічного націоналізму й конфліктів», – писав він уже в 1993 р.

Цьому питанню дуже велике значення надавали й політики, зокрема Р.Г. Абдулатипов і С.М. Шахрай. І все-таки конфліктологи розуміють, що й даний підхід не позбавлений певної слабості: він не дозволяє пояснити масової мобілізації, інтенсивності почуттів, групового прагнення до реалізації цілей.

У засобах масової інформації стосовно етнічної еліти нерідко вживаються терміни «етнічні підприємці», «етнічні активісти», «маніпулятори». Часто ці емоційні оцінки дають люди, які утомилися від конфліктів, переживають за групи, залучені в них і страждаючі від насильства. Але буває, що такі стереотипи навмисно насаджуються, щоб «закрити очі» на реальні протиріччя в суспільстві.

Етнічне «маніпулювання» не можна зрозуміти без вивчення всього комплексу причин, процесів і умов протікання конфліктів. Як справедливо підкреслюють О.О. Попов і В.Н. Стрєлецький, «маніпуляції небезпечні тоді, коли існують якісь передумови для того, щоб вони увінчалися успіхом»; «такі передумови повинні бути актуалізовані, зорієнтовані, морально легітимні». Абсолютизація ролі еліти в боротьбі за владу як джерелі конфліктів дискредитує концепцію й породжує міфи.

Таким чином, зрозуміти причини конфліктів, виходячи з якоїсь однієї теорії, не можна тому, що, по-перше, кожний конфлікт має свою специфіку, а по-друге, казуальні основи їх можуть мінятися в ході ескалації конфліктів, особливо якщо вони затяжні.

Аналізуючи етнічні конфлікти в Російській Федерації й країнах ближнього зарубіжжя, колектив Центра етнополітичних і регіональних досліджень під керівництвом Е.А. Панна» вважав за доцільне виділити історичні причини виникнення й ескалації конфліктів. До них були віднесені несправедливості адміністративно-політичної ієрархії народів (союзні, автономні республіки, автономні області, округу й т. д.); довільне перекроювання границь національних утворень; депортації народів.

Як результат насильства розглядається й незбалансованість перетворень суспільства, коли соціальна й економічна нерівність, конкуренція на ринку праці, землі й житла переростають у міжетнічні конфлікти. Така, на думку вчених, природа конфліктів-бунтів – ферганських (1988 р.), душанбінських (1990 р.), Ошських (1991 р.) і інших подібних подій.

Перехід до демократизації, що супроводжувався боротьбою в суспільстві старих і нових політичних еліт, став детонатором, що у поліетнічному суспільстві привів до того, що боротьба «придбала етнополітичне фарбування». До загострення конфліктів приводили недотепні, непослідовні кроки по перетворенню держави в реальну федерацію, спроба чинністю зупинити дезінтеграційні тенденції в республіках (тбіліські події 1989 р., бакинські 1990 р., вільнюські 1991 р.).

Деякі конфлікти розглядаються як слідство розпаду Союзу Сірий, коли в республіках, що відділилися, у боротьбу «за свою частку політичної й територіальної спадщини» вступили колишні автономії або бажали її одержати (Абхазія, Південна Осетія, Гагаузія в Грузії, Наддністрянщині в Молдові, Карабах в Азербайджані).

Е. Панн, О.О. Попов і інші учасники колективу бачать причину конфліктів і в цілеспрямованих діях політиків по розпаленню конфліктів. Вони приводять приклади використання опозицією конфліктів для захоплення влади (так діяли в боротьбі з Е.А. Шеварднадзе прихильники 3. Гамсахурдія в Грузії, провокуючи ескалацію конфлікту в Південній Осетії). Вони також уважають, що конфлікти використовуються як кошти втримання влади. Так, коли радикально-націоналістична опозиція в Молдові виступала за рішучі воєнні дії проти Наддністрянщини, президент республіки вибрав тактикові дій «на випередження».

Для соціологів важливий ще один фактор, відзначений Е.О. Паїним і його колегами, які назвали його «інерційним», – зростаюча взаємна відчуженість народів. Етнофобії й ксенофобії, упередження й ненависть до ворога, що підсилюються в широких верствах населення внаслідок збройних конфліктів, стають настільки сильними, що натискають на владу, знижуючи її готовність до діалогу й урегулювання конфліктів у майбутньому.

До інерційних механізмів конфлікту відносять і так звані «відповідні дії». Сумгаєтський погром, що викликав відтік вірменського населення з Азербайджану, спровокував вірменську реакцію проти азербайджанців у Вірменії. Відповіддю на це з'явилася різанина вірменів у Баку. Варіантом інерційних дій можуть стати самостійні операції окремих локальних груп, що приймають рішення про несанкціоновані воєнні дії. Наприклад, у Карабаському конфлікті не раз ішла мова про дію польових командирів, то ж було й у Південній Осетії, Абхазії, Чечні…

Література

1. Тишков В. Очерки теории и политики этничности в России. – М., 1997

2. Козер Л. Функції соціального конфлікту. – К., 2004

3. Крупник ІМ. Національне питання в СРСР: пошуки пояснень. – К., 1999

4. Здравомыслов A. Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. – М., 1997.

Характеристики

Список файлов реферата