141761 (726332), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Процес формування української етнічної території завершився на кінець XVIII ст. Тоді ж майже 90 % території увійшло до складу Російської імперії. Виняток становили Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, що потрапили під владу Австро-Угорщини. Політичне об’єднання створило сприятливі умови для дальшого згуртування народу на основі зміцнення культурних та економічних зв’язків між українськими землями. Вищим етапом розвитку етносу став період формування націй, коли культурно-політичні, соціально-економічні і психологічні зв’язки між людьми національності досягають найвищого ступеня міцності.
В 20-і роки ХХ ст. українці створили національно-державне утворення – Радянську Україну, яка через недосконалість все ж забезпечувала сприятливіші аніж будь-коли раніше умови розвитку корінного етносу. Проведення Радянською владою політики українізації свідчило про те, що всі народи, які в 1922 році утворили СРСР одержали не просто право на вільний культурно-національний розвиток, а й державну підтримку його реалізації.
Створюються сприятливі умови для розвитку національної культури, на керівні пости в державних владних структурах висуваються національні кадри. Національне відродження охопило представників всіх націй, народностей, які проживали на території України. Та, починаючи з 30‑х років, національна політика Радянської влади деформується, національне культурне і соціальне будівництво уповільнюється, хоча мета Радянської влади залишалась попередньою: розквіт і зближення нації. Соціальні перетворення другої половини 80‑х років докорінно змінили суспільно-політичну ситуацію в Україні. Сталось піднесення національної самосвідомості. Державні владні структури змушені рахуватися з процесом пожвавлення розвитку національної свідомості і самосвідомості. Подібне піднесення сталося також вже пізніше – в 2004 р. під час чергових президентських виборів і вилилось в «Помаранчеву революцію», обличчям якої став лідер націонал-патріотичних сил Віктор Ющенко.
Під впливом політичних і соціально-економічних факторів населення України змінювалось кількісно і якісно. З XVII ст. до сучасності населення України збільшилось майже в 10 раз: з 5 млн. до 50 млн. осіб. та зростання населення йшло нерівномірно. В ХХ ст. внаслідок двох світових війн, революцій і громадянської війни, голоду, міграції, зниження добробуту на початку 30‑х і в середині 40‑х років, сталися значні важковідновлювані втрати людських ресурсів: лише в 50‑х роках в Україні відновлена довоєнна чисельність населення, а згодом спостерігається і збільшення, зростання населення України. Більшість населення України завжди становили українці. В середині 90‑х років через значні ускладнення в соціальній сфері, різко знижується народжуваність і чисельність в порівнянні з початком 90‑х років зменшилась майже на два мільйони осіб. Історично склалось так, що сільське населення переважно українське, а у великих містах і певних регіонах (Донбас, Південь і Схід України) – значна кількість росіян, а самі українці тут здебільшого користувались не українською, а російською мовою. Зростання індустріальної потужності викликало прискорення урбанізації, змінювалась соціально-класова і станова структура населення. Зростання міського населення викликало зростання і чисельності робітників і водночас відрив із села сільських жителів. Та все ж міста і промислові райони України ставали українськими, бо основним джерелом поповнення їх населення ставало українське село. Але місто поглинало не тільки сільських жителів, а й абсорбувало культури, народні традиції, тому що світ великих міст, світ політичний, господарський і наукової еліти – переважно російськомовний.
Етнічні процеси, що відбуваються в Україні в сучасних умовах, надзвичайно різноманітні. Безумовно, визначальну роль у розвитку українського етносу відіграють процеси консолідації нації, зв’язані з підвищенням національної самосвідомості людей, дальшим зближенням основних рис культури і побуту на основі національних традицій і сучасних досягнень людства, відкритим згладжуванням відмінностей між регіональними діалектами і широким застосуванням української літературної мови в усно-розмовній практиці. Прогрес культури будь-якої нації переважно обумовлений розвитком її мови. Широкі маси населення України залучаються до культури свого та інших народів, беруть участь в дальшому її розвитку, насамперед, через рідну мову. Кожний громадянин має право говорити рідною мовою. Народ України, звичайно, мав потребу знання міжнаціональної мови і в минулому проявляв прагнення оволодіти російською мовою як однією з найбільш поширених міжнародних мов. Та в широких масах це прагнення часто проявлялося через зневажання своєї рідної української мови і примусового запровадження як державної російської мови. Та не треба впадати і в іншу крайність: насильне запровадження української мови на території України, де населення багатонаціональне. Діалектика така, що справжню двомовність можна утвердити лише на ґрунті вільного вживання мов, лише на базі відсутності привілеїв для якоїсь окремої мови.
Етнічна структура сучасного суспільства і міжнаціональні відносини в Україні
Етнічний склад населення України надто різноманітний. У сучасних умовах тут живуть представники більше 100 національностей. Більшість населення – українці. Їх чисельність становить більше 40 млн. осіб. Помітна чисельність і інших слов’янських народів: росіяни, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари та ін. Багато іномовних сімей століттями живе в Україні компактно. Політична структура українського суспільства – об’єктивна реальність, що має глибокі історичні коріння. Міжнаціональні відносини – завжди важливий фактор соціального розвитку України. Українці мають багатий і в основному, позитивний досвід взаємодії з іншими утвореннями, з якими їм доводилось жити в складі єдиної держави. Лише одного разу в історії – в середині XVII ст. ця взаємодія вилилась в затяжний кровопролитний конфлікт з поляками, що супроводжувався єврейськими погромами. Характер міжнаціональних відносин визначається багатьма факторами, найважливіший з яких – державна політика в соціально-економічній, культурно-політичній і релігійних сферах. Несправедливість в будь-якій із сфер суспільного життя може привести до національних конфліктів, якщо не враховуються інтереси різних етносів.
Українцям довелось випробувати різноманітну державну національну політику. У другій половині ХІХ ст., коли процес формування націй завершувався, російський царизм проводив політику асиміляції. Національні інтереси були усвідомлені широкими масами народу в ході соціальних потрясінь 1917–1920 років. Проте вирішальна роль у формуванні етнічної самосвідомості українців відіграла політика українізації, що проводилась у 20‑х роках Радянською владою. Національне відродження охопило не лише український етнос, а всі національності, які тоді проживали на території України. Пізніше процеси національного відродження заглухли. Лише у 80‑х роках соціальні перетворення в Україні докорінно змінили суспільно-політичну ситуацію.
Прогресивна демократична думка в Україні визнавала необхідність існування національної ідеї в процесі створення держави. Українці належать до тих народів світу, які ніколи не пригнічували інших, не завойовували чужих земель, а навпаки, боролись самі і допомагали іншим народам у визвольній боротьбі.
Націоналізм і національна гордість
В сучасних умовах концепція націоналізму – одна з привабливих, особливо в молодих, самоутверджуючих і самовизначальних націй. Націоналізм у соціально-політичному аспекті – це ідеологія, політика і психологія, проповідь національної уособленості і винятковості, недовір’я іншим народам і націям і міжнаціональної ворожнечі, несумісна з ідеями суспільного прогресу, ідеями гуманізму, свободи і братерства всіх народів.
Націоналізм – явище багатогранне і багатолике. Проте за конкретними проявами націоналізм має визначальну ознаку: визнання національної винятковості і протиставлення однієї нації іншим. Національна обмеженість – це ще не націоналізм. Далекі ж від націоналізму і етнічні упередженості. Національна рівність в її повному розумінні, крім соціально-економічної, має й інші, не менш важливі аспекти – політичні, правові, культурні, етнічні, що тісно взаємозв’язані. Між формально проголошеною рівністю і рівністю фактичною лежить величезна дистанція. Звідси – важливе законодавче закріплення політичних прав, особливо прав національних меншостей.
У різних доктринах під націоналізмом розуміється обґрунтування нації як вищої поза історичної і надкласової форми суспільної єдності, як гармонічне ціле з однаковими основними інтересами всіх складових її соціальних спільностей людей. У країнах, де історично зародились капіталістичні відносини, передовий клас – буржуазія – успішно використала ідею національної консолідації для знищення феодальної роздробленості, вигнання іноземних загарбників, створення національних держав. Все це стало могутнім фактором розвитку економіки, в тому числі і з використанням зовнішньої експансії, політичного, економічного і духовного поневолення інших народів, об’єктивною основою для виникнення націоналізму пригноблених народів. Націоналізм націй пригноблених відіграв значну роль в антиколоніальному, визвольному русі.
Національна ідея відіграє немаловажну роль в об’єднанні країни, ліквідації колишньої роздробленості і відокремленості. Під ідеєю націоналізму, національного відродження і самовизначення згуртовуються не лише представники корінної нації, а всі етносоціальні спільності людей суспільства. Ця ідея особливо актуальна в Україні, коли національні концепції чекають свого правильного вирішення на основі демократії, рівності, поваги прав і гідності всіх національностей.
Досягнення національної згоди в суспільстві, реалізація ідеї національно-культурного відродження народів України і національної державності можливі лише на основі принципів рівноправності і самовизначення народів різних національностей, суверенітету, демократизації і гуманізму. Національна згода – наявність між різними етносоціальними спільностями людей дружніх відносин єдності з основних питань спільної життєдіяльності, однодумства, спільності поглядів на їх реалізацію. Національна згода – це відображення повної гами національних почуттів, породжених історичними, економічними, політичними, етнопсихологічними, культурними, побутовими та іншими факторами.
Національна свідомість. Національний характер
Спільність національного характеру, відображаючи своєрідність національної психології – одна з важливих ознак нації. В понятті національний характер знаходить відображення своєрідність історичного шляху нації, її господарської діяльності, особливості соціального і культурного розвитку і географічного середовища. Все це залишає згусток вражень у психіці її представників, які виражаються в особливостях культури поведінки, смаках. звичках, побуті, моралі, особливостях складу мислення і сприйняття навколишнього світу.
Риси національного характеру українця: одвічні волелюбність і справедливість, гостинність і пишнота, гордовитість і покірність, прагнення вислужитись і досягти зверхності. Національна психологія змінюється разом зі змінами умов існування нації. І все ж національний характер, психологія, менталітет досить стійкі, щоб надати своєрідності культурі, духовній діяльності людей. національний характер, деяка незмінна суть, властива всім людям певної нації, яка відрізняє їх від усіх інших етнічних (національних) спільностей людей. Національний характер виражається в спільності національної культури, в національній своєрідності психології і свідомості, національному менталітеті та ін.
Політичним і соціально-економічним механізмом зміни національної свідомості виступає національна ідея як ідея національної свободи, прагнення нації до свободи, духовна першооснова і джерело особистого розвитку людини і державотворчої енергії народу. Прагнення до свободи нація реалізує через утворення суверенної держави. Створення національної держави – прояв волі нації до життя. Суверенна держава – надійний гарант життя нації. Національна ідея – основа консолідації соціальних спільностей, політичних партій, релігійних конфесій, інтегрує і гармонує життєдіяльність населення певного географічного регіону і дає спільну орієнтацію на майбутнє. Основи національної політики молодої, демократичної держави України викладено в Декларації про державний суверенітет України і декларації прав національностей України.
Радикальні економічні реформи введення ринкових відносин, процес демократизації, відкривають широкий простір для оптимального поєднання інтересів національно-державного будівництва і національно-державних утворень в Україні. Схвалюючи ідею переходу регіонів на принципи ринкових відносин, варто чітко визначити їх вклад у реалізацію загальнодержавних проблем України.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
