141443 (726193), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Державне управління соціальною допомогою за царювання Петра І поділяється на три головні етапи: приказний(1682-1709 рр.); губернський (1710-1718 рр.); колезький (1719-1725 рр.).

Основи системного підходу до соціальної допомоги почали виявлятися вже наприкінці XVIII ст. з прийняттям законодавства про губернії (1775 р.). Катериною ІІ були спеціально створені органи-Прикази суспільної опіки, які охоплювали як інститути підтримки, так й інститути контролю: народні школи, лікарні, сирітські будинки, аптеки, богадільні, будинки для невиліковно хворих, для душевнохворих, трудові, гамівні. [2, 20]

Велике соціальне значення мало створення Товариства Червоного Хреста як спеціальної організації з надання допомоги пораненим на полі бою. Його предтечею вважають військового лікаря П. Загорського (згодом він став академіком), який наприкінці XVIII ст. допомогав полоненим і цівільному населенню без поділу на “своїх” і “чужих”. Відомий хірург М. Пірогов уперше сформував загони сестер милосердя для догляду за пораненими й хворими солдатами. Під впливом цього починання А. Дюнан дійшов висновку про необхідність створення міжнародної інституції допомоги пораненим. У 1863 р. у Швейцарії на базі філантропічної організації “Суспільна користь” розпочав роботу Міжнародний комітет допомоги пораненим. У 1876 р. він став Міжнародним комітетом Червоного Хреста. У 1867 р. виникло Товариство опіки поранених у Росії. До нього належала і добре організована українська ланка. Товариство надавало активну допомогу в медичному обслуговуванні й цівільному населенню. У Харкові було організовано поліклініку й дитячу лікарню Червоного Хреста. У Києві засновано Товариство боротьби із заразними хворобами, при ньому Бактеріологічний інститут, лікарню для чорноробів, їхні філії на Подолі, у Подніпров’ї та інших містах.[1, 48]

Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розпадом феодально-кріпосницької системи. У цей період дуже гостро стало питання підтримки нужденних. Систему соціального захисту представляли прикази суспільоної опіки, які створювались у кожній губернії під головуванням цивільного губернатора. З 1810 року прикази перейшли під юрисдикцію Міністерства поліцїї, пізніше- Міністерства внутрішніх справ. Окрім того, соціальну допомогу надавали міські магістрати, дідичі (поміщики) у кріпацьких селах та війти (старости) у поселеннях з вільним населенням. Церковно-монастирські форми допомоги перебували в стані кризи.

У другій половині XIX cт. істотно змінюється управління соціальним захистом. Функції нагляду за суспільною опікою залишились за Міністерством внутрішніх справ; у більшості губерній його здійснювали земські та міські установи, що стали правонаступниками приказів суспільної опіки на місцях. Але в деяких губерніях, де ще не було земських установ, продовжували функціонувати прикази. Державна фінансова підтримка закладів опіки (на кінець XIX cт.) поступово набуває систематичного характеру. Згодом виявляються нові категорії непрацездатних осіб суспільної опіки: незаконнонароджені немовлята і підкидьки, що потребували загального та амбулаторного лікування, прокажені, хронічні хворі, божевільні, безробітні, сім’ї солдат, призваних на дійсну службу. Згідно з Лікарським статутом суспільна опіка мала стосуватися породіль, тимчасово безпритульних неповнолітніх, осіб, покусаних скаженими тваринами, алкоголиків.

Земська система опіки була більш мобільною і прогресивною. До її компетенції входили такі питання: розвиток освіти і запровадження всезагального навчання; опіка безпритульних дітей; організація медичного обслуговування; профілактика зубожіння; організація громадських робіт; соціально-економічна допомога селянству; юридична допомога.

Істотну роль у наданні соціальної допомоги відіграли також органи міського самоврядування (міські думи) та сільські громади, важливу роль відігравала приватна благодійність. Благодійницькою діяльністю займалася також українська письменниця, педагог, активний громадський діяч періоду української революції Софія Русова.

Перша світова війна, революція, громадянска війна призвели до різноманітних соціально-економічних змін в Україні, внаслідок чого в системі допомоги і захисту починає домінувати держава. Вона стає головним суб’єктом допомоги; церква, громадські організації, а також приватні особи не беруть участі в цій діяльності.

Після жовтневого перевороту справою підтримки нужденних починають займатися спочатку Міністерство, а згодом Народний комісаріат державної опіки (НКДО). У квітні 1918 року з метою надання цілеспрямованої державної допомоги тим, хто її потребує, було створено Наркомат соціального забезпечення (НКСЗ). У формуванні адміністративної системи радянського соціального забезпечення значну роль відіграв I з’їзд комісарів соціального забезпечення. Одним із важливих напрямів діяльності державних органів соціального забезпечення в 20-ті роки була боротьба з дитячою безпритульністю. У ці роки було створено дитячу соціальну інспекцію при відділі правового захисту дітей Наркомату освіти, цій проблемі присвячена діяльність видатного педагога А.С.Макаренка.

Важливим напрямом соціальної підтримки була допомога селянству.

В середині 20-их років селянство стало основним об’єктом діяльності НКСЗ.

У 30-ті роки основним завданням соціального забезпечення було проголошено роботу з працевлаштуванням інвалідів, забезпечення червоноармійців та інвалідів війни пенсіями.

У сфері добробуту народу головна увага зосереджувалась на підвищенні оплати праці низькооплачуваних категорій робітників.

Протягом 1928-1932 років було розроблено законодавство про пенсійне забезпечення по старості як самостійний вид соціального забезпечення.

У 1937 році вийшло нове положення про Народний комісаріат соціального забезпечення, який мав займатися державним забезпеченням інвалідів праці та інших категорій людей.

Однак, не зважаючи на всі здобутки нової влади, загальний стан забезпечення в 20-30-і роки дослідники відзначають як проблемний та драматичний для українського народу у порівнянні з наступними періодами.

З початком Другої світової війни ситуація в країні почала відбуватися за іншим сценарієм. Розпочалася масова евакуація населення та промислових об’єктів, мобілізація робочої сили, розподіл матеріальних ресурсів, в тому числі продовольчих. Також здійснювалася величезна робота з переміщення і обслуговування евакуйованого цивільного населення.

Надзвичайне значення в цей період мала діяльність, розгорнута з допомогою Червоного Хреста України. У 1945 р. у Червоному Хресті була організован спеціальна служба розшуку, яка займалась з’ясуванням долі військовослужбовців та цивільних осіб, яки пропали безвісти, пошуком інформації, яка б підтверджувала завдані їм збитки під час Другої світової війни (що дає право на отримання різного роду компенсацій) та створенням власної архівно-довідкової бази.

Прийнята у 1942 р. Радою Народних Комісарів СРСР Постанова “Про влаштування дітей, що залишились без батьків” зіграла певну роль у вирішенні долі дітей, що опинились за межами України. У період Другої світової війни рух на підтримку населення України розгорнула також українська еміграція. Значний комплекс проблем у роки Великої Вітчизняної війни становила соціальна реабілітація поранених. [3, 35-37]

5. Система соціального забезпечення після Великої Вітчизняної війни

Новий етап у розвитку соціальної допомоги в Україні починається

після Великої Вітчизняної війни. У 1949 році НКСЗ перейменовано на Міністерство соціального забезпечення. У післявоєнний період паралельно з відбудовою народного господарства держава розпочала заходи щодо соціальної підтримки населення. Для координації цієї діяльності у 1949 р. організовується Міністерство соціального забезпечення. Допомога здійснівалась на основі трьох усталених систем, обумовлених специфікою трудової діяльності різних категорій населення:

1. державне соціальне забезпечення військовослужбовців, членів творчих спілок, учнів та інших категорій громадян за рахунок державних, республіканських і місцевих бюджетів;

2. державне соціальне страхування робітників і службовців, джерелом фінансування якого служили внески підприємств, установ, організацій та державні дотації;

3. соціальне забезпечення колгоспників, сформоване з відрахувань від доходів колгоспів і дотацій з державного бюджету.[3, 37]

У 1956 році Верховна Рада СРСР прийняла Закон про державні пенсії,за яким не тільки було розширено коло осіб, яким призначалась пенсія, а й було виділено у самостійну галузь законодавство про соціальне забезпечення.

У 1961 році змінилось положення про Міністерство соцільного забезпечення, внаслідок чого його функції значно розширились. З 1964 року пенсії почали призначатися також колгоспникам. Система соціального забезпечення, яка склалася в країні в 70-х роках, охоплювала широкі верстви населення і надавала всім потребуючим мінімум соціальних гарантій. Однак, поряд із відміченими досягненнями у здійсненні соціального забезпечення населення, слід зауважити, що система все ж таки була суперечливою і далекою від досконалості. Як наслідок сформувалась патерналістська модель соціального захисту з майже абсолютним фінансуванням із держбюджету.

6. Новий етап реформування соціальної політики України в сучасних умовах

У 80-их роках рівень життя населення почав знижуватися. Виникла необхідність реформування соціальної системи та її важливої складової частини-соціального забезпечення. Спроби здійснити таку реформу робляться й в умовах України як самостійної держави.

Вітчизняний досвід соціальної допомоги нужденним і зарубіжні інноваційні проекти з підтримки вразливих категорій населення стали тим фундаментом, на якому в останнє десятиріччя вибудовується соціальна робота в Україні. Вона має свої особливості, зумовлені досвідом минулого і впливом сучасних світових тенденцій. Актуальною проблемою нині є формування соціальної політики. З-поміж важливих документів, що визначили її мету, пріоритетні напрями та завдання, слід зазначити ухвалену в грудні 1993 року Верховною Радою України Концепцію соціального забезпечення населення України та Концепцію соціальної політики України (Постанова від 29 липня 1994 р.), затверджені Указом Президента України 18 жовтня 1997 року. Це документи, які визначили основні напрями соціальної політики на 1997-2000 рр., стан і тенденції соціального розвитку України. Нині в нашій державі реалізується шість великомаштабних соціальних програм, що мають загальнонаціональний характер. Дві з них затверджено указами Президента України: “Діти України” (1996), “Здоров’я літніх людей” (1997). Решту програм затверджено постановами Кабінету Міністрів України; Національна программа планування сім’ї (1995), Довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім’ї, охорони материнства і дитинства (1992), Комплексна програма вирішення проблем інвалідності (1991), Програма зайнятості населення на 1997-2000 рр. (1997). [2, 22-23]

Основні напрями соціального розвитку політики на 1997-2000 роки, які визначили стан та тенденції соціального розвитку України, стратегічні цілі та пріоритетні напрями соціальної політики:

-досягнення відчутного поліпшення матеріального добробуту й умов життя людей;

-забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, підвищення якості й конкурентоспроможності робочої сили;

-гарантування конституційних прав громадян на працю, соціальних захист, освіту, охорону здоров’я, культуру, житло;

-переорієнтація соціальної політики на сім’ю, забезпечення прав і соціальних гарантій сім’ям;

-забезпечення підтримки соціально найвразливіших верств населення;

-вплив на демографічну ситуацію в напрямку підвищення народжуваності та зниження смертності населення, особливо дитячої, збільшення тривалості життя;

-значне поліпшення соціальної інфраструктури.

Організаційна будова сучасної соціальної політики включає наступні складові компоненти:

1. сфера праці та заробітної плати;

2. соціальний захист населення;

3. соціальне забезпечення;

4. соціальна робота.

Соціальний захист сьогодні передбачає систему заходів економічного, управлінського, соціального і організаційного характеру щодо працездатного населення: пенсійне забезпечення за віком і трудові пенсії; допомога сім’ям із дітьми, житлові субсидії (постанова Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1999 р. “ Про запровадження адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям”, Закон України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”, червень 2000 р.); допомога в разі безробіття (Закон України “Про зайнятість населення” від 21 листопада 1997р.), підтримка молоді (Закон України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні “ від 1992 р., Закон України “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” від 21 червня 2001 р.); комплексна соціально-побутово, медична допомога інвалідам, самотнім людям похилого віку (Наказ Міністерства соціального захисту населення про створення територіальних центрів соціальної допомоги, від 15 травня 1991 р.). Сучасна система соціального забезпечення перебуває у стані постійного реформування, оновлення, удосконалення. [3, 37-38]

В Україні в останнє десятиріччя набув поширення волонтерський рух. Це діяльність, яка спрямована на допомогу іншим здійснюється добровільно не заради матеріальної користі. Вона потребує ефективних механізмів залучення, відбору і навчання потенційних волонтерів. Значна кількість волонтерів займається соціальною роботою як у недержавних, так і в державних організаціях багатьох регіонів.

В останнє десятиріччя в Україні спостерігається тенденція до об’єднання спеціалістів у галузі соціальної роботи. У 1992 році з метою консолідації зусиль у становленні й розвитку соціальної педагогіки і соціальної роботи в Україні створено Асоціацію соціальних педагогів і спеціалістів соціальної роботи, яка з 1994 року є членом Міжнародної федерації соціальних працівників. Соціальна робота залежить від соціального виховання настільки, наскільки в суспільстві домінує думка, що країна без громадської взаємодопомоги розвиватися не може. Інакше соціальна робота перестає бути суспільною, вироджується у державну (стає засобом маніпулювання населенням), втрачаючи свою громадську сутність. [2, 24]

Історія нашої країни багата на власний досвід становлення і розвитку різноманітних форм громадського піклування. Вони цінні й у наші дні, коли гостро постала потреба вдосконалення як існуючих державних структур соціальної допомоги і створення нових, що відповідатимуть сучасним умовам та вимогам, так і розгортання різних форм громадської і приватної благодійності. Ці традиції узагальнили значний соціальний досвід благодійництва, допомоги, підтримки, створили унікальний соціальний простір, підгрунтя для винекнення теоретичних засад соціальної роботи, які, відтворюючи національний менталітет, зробили культурний і теоретичний внесок у становлення вітчизняної теорії соціальної роботи. [1, 58]

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Лукашевич М.П., Мигович І.І. Теорія і методи соціальної роботи: Навч. посіб. – 2-ге вид., доп. і випр.- К.: МАУП, 2003.

2. Соціальна робота в Україні: Навч. посіб./І.Д. Звєрєва, О.В. Безпальео, С.Я. Харченко та ін.; За заг. ред.,: І.Д. Звєрєвої, Г.М. Лактіонової. – Центр навчальної літератури, 2004.

3. Історія соціальної служби. Опорні конспекти лекцій. / Авт. Н.М. Івчено. — Київ, ВМУРоЛ “Україна”, 2003.

Характеристики

Список файлов реферата