141315 (726143), страница 2
Текст из файла (страница 2)
О. В. Яблоновський був найвизначнішим представником польської історичної демографії останньої третини XIX — початку XX сторіччя.
Він спеціалізувався на виданні джерел з демографічної історії Східної України XVI — початку XVII сторіччя та їх науковому коментуванні.
Його гіпотези про загальний характер заселення українських земель та чисельність їх населення ґрунтувалися на величезному матеріалі вцілілих статистичних записів.
У 30—40-ві роки XIX сторіччя почалось вивчення регіональної історії Південної України та Слобожанщини, й найбільш розробленим виявилось дослідження південноукраїнського регіону у працях А. О. Скальковського, який висвітлював "успіхи народонаселення". Цікавими є його підрахунки чисельності населення земель Війська Запорозького, які стали засадничими стосовно пізніших оцінок істориками чисельності запорозького козацтва.
Вагомий внесок у розвиток історичної демографії зробив О. М. Лазаревський, який опублікував джерела щодо Лівобережної України й вивчив їх з історико-географічних позицій.
Вже на початку XIX сторіччя в Україні з'являються дослідження соціолого-демографічного характеру. їх піонером став видатний дворянський просвітник і один з ініціаторів відкриття 1805 року першого в Україні університету в Харкові — В. Н. Каразін. Вперше у вітчизняній науці він порушив і частково розв'язав проблему вивчення природного приросту населення в його станово-соціальних групах. Він показав особливості природного руху міського населенння, кріпосних і державних селян, у військових поселеннях. Він, зокрема, виявив більш високу смертність кріпосного селянства порівняно з іншими групами сільського населення.
Для становлення демографічних знань в Україні у XIX сторіччі важливе значення у науково-організаційній площині мало відкриття вищих навчальних закладів, у яких викладали статистику й політичну економію. Слідом за Харківським університетом 1834 року був відкритий Київський. Крім того, в Україні функціонували три ліцеї — у Кременці (від 1805 року), Одесі (від 1817 року) та Ніжині (від 1820 року).
1865 року на базі Рішельєвського ліцею в Одесі був відкритий Новоросійський університет.
Теоретичні проблеми вивчення населення дістали розвиток вже на початку XIX сторіччя у Харківському університеті у низці праць І. М. Ланга та А. Ф. Павловського з політичної економії та загальної статистики. Так, А. Ф. Павловський запропонував скласти таблиці смертності з окремих соціальних груп населення. Він вважав, що систематичне вивчення метричних записів щодо різних соціальних груп і прошарків дозволить вивчити диференційну смертність. Проте ця пропозиція набагато випереджала наявні тоді можливості та уявлення сучасників і залишилася нереалізованою.
Праці професорів Харківського університету 1.1. Срезневського та О. П. Рославського-Петровського започаткували новий етап у розвитку демографії в Україні. І. І. Срезневського справедливо можна назвати одним з фундаторів економічної демографії. Розвиваючи ідею А. Кетле про необхідність диференціації економічної цінності вікових груп, він запропонував класифікувати їх за ознакою працездатності.
На час появи праць І. І. Срезневського та О. П. Рославського-Петровського до наукового обігу вже було введено термін "народонаселення". Він присутній у назвах праць обох професорів.
У другій половині 1840-х та в 1850-х роках сформувалась київська школа статистики, яка на той час посіла провідні позиції в розвитку вітчизняної демографічної думки завдяки працям Д. П. Журавського, Г. П. Галагана і В. В. Тарновського. Головні теоретичні тези цієї школи були викладені Д. П. Журавським. Ще 1846 року він зазначив, що для вивчення процесів відтворення населення не досить обмежуватись тільки даними про його природний рух. На його думку, повну картину "кількісного розвитку, можна отримати, вивчаючи відтворення населення по соціальних групах, з урахуванням міграцій та соціальної мобільності, розселення, майнового стану, занять тощо. Згодом він розвинув свою ідею, запропонувавши схему балансу відтворення оподатковуваних груп населення на підставі даних ревізьких реєстрів.
Друга половина XIX—початок XX сторіччя є новим етапом у розвитку дореволюційної демографічної думки в Україні. Глибокий вплив на розвиток комплексного підходу до вивчення народонаселення у програмах земських міських і сільських переписів справили праці доцента Київського університету М. І. Зібера. Під його керівництвом було складено програму перепису населення Києва 1874 року.
У розширення й поглиблення уявлень про розвиток народонаселення вагомий внесок зробили й представники української революційно-демократичної думки. Так, І. Я. Франко та П. А. Грабовський присвятили низку публіцистичних статей трудовій міграції селян з українського села внаслідок аграрного перенаселення.
Праці С. О. Подолинського з проблем здоров'я населення України сприяли розвитку демографічних досліджень у другій половині XIX — на початку XX сторіччя. Водночас провідну роль у вивченні якості населення та його природного руху починають відігравати праці — І. І. Пантюхова, Т. І. Маковецького, І. П. Скворцова, М. М. Кузнецова, Є. В. Святковського, О. Ю. Корчак-Чепурківського, Л. О. Смідовича та інших.
Істотне значення для вивчення демографічної ситуації, посталої в Україні у другій половині XIX сторіччя, мали методичні розробки й конкретні дослідження значних
А. І. Якобія, М. І. Тезякова, М. С. Уварова, М. П. Діатропова, які працювали тоді в Україні. Поглиблення медико-демографічних аспектів досліджень стали у другій половині XIX сторіччя об'єктивною необхідністю: за умов швидкого розвитку продуктивних сил у пореформений період висока смертність населення стала серйозним гальмом соціально-економічного прогресу, завдаючи відчутної шкоди господарству. Тому головною проблемою демографічних досліджень на той час стало вивчення смертності, особливо дитячої, а також смертності міського й сільського населення в її віковому плані.
Поважне місце посідає праця Т. Р. Рильського, громадського діяча, близького до ліберального напрямку, етнографа та економіста. Ця праця написана в першій половині 1870-х років, присвячена вивченню форм руху населення в їх залежності від соціальних і географічних умов життя. До географічних, або природних, автор відносив серед інших і антропологічну специфіку народів, а до соціальних умов — вплив різних рівнів добробуту на фізіологічну здатність до відтворення потомства, життєстійкість і психологічні установки людей. На відміну від своїх сучасників, Т. Р. Рильський не розглядав епідемії як стихійне явище природи, а відносив їх до групи "динамічних соціальних причин", які впливають на рух населення. Він ставив завдання вивчити вплив роду занять на рух населення, а також вплив способу життя загалом на відтворення населення.
Наприкінці XIX — початку XX сторіччя було зроблено певний крок уперед у вивченні соціальної структури населення й міграцій, що значно розширило коло демографічної проблематики.
Вагомий внесок у розвиток цього напрямку зробили праці А. С. Бориневича, О. О. Русова та К. Г. Воблого. О. О. Русов, зокрема, вивчав розподіл українців за родом занять за матеріалами перепису 1897 року, а перу К. Г. Воблого належить спроба статистично-економічного дослідження заатлантичної еміграції, її причин і наслідків.
Загалом система демографічних знань на початку XX сторіччя ще переживала процес становлення, найрозвиненішою її частиною була демографія у вузькому розумінні, спрямована переважно на вивчення природного руху населення.
Меншою мірою були вивчені питання міграції та соціальної мобільності, їхня роль як опосередковуючої ланки в процесах шлюбності, народжуваності й смертності. Нерівномірність розвитку складових демографічного знання та їх помітна відсутність були характерні для стану демографічної науки XIX — початку XX сторіччя в Україні.
Розвиток демографії в Україні в період Радянської доби та до сьогодення.
Загалом демографія в Україні у дорадянський період пройшла довгий історичний шлях. За цей час було нагромаджено чимало оригінальних ідей і систематизовано обсяговий емпіричний матеріал. В її розвитку величезну роль відіграла підтримка з боку передової наукової громадськості Росії, яка виражалася в обміні ідеями, в їх пропаганді в пресі, в особистих контактах учених.
Розвиток демографії в Україні у 20—30-ті роки позначений неабиякими досягненнями. Наукові дослідження були зосереджені переважно в трьох центрах: Інституті демографії АН УРСР, відділі демографії ЦСУ УРСР, згодом Управлінні народногосподарського обліку Держплану УРСР, а також системі науково-дослідних установ і підрозділів соціально-гігієнічного профілю Наркомату охорони здоров'я УРСР. Демографічні дослідження, що проводилися в той період в Україні, набули всесоюзного значення й посіли помітне місце серед міжнародних досягнень демографічної науки. Директором Інституту демографії, заснованого 1919 року, став М.В. Птуха. Ще 1920 року він висунув тезу про необхідність широкого комплексного підходу до вивчення народонаселення. Проте зреалізувати таку програму Інституту не вдалося через брак дослідницьких кадрів і відсутність необхідного фінансування. При визначенні реального кола дослідницьких завдань учені Інституту виходили передусім з міркувань їх першорядності, а також з конкретних матеріальних умов наукової роботи. Важливою обставиною, яка забезпечувала успіх демографічних досліджень, було тісне співробітництво Інституту демографії та ЦСУ УРСР.
Значний внесок у вивчення смертності населення УРСР зробив і А.П. Хоменко. В його працях простежуємо еволюцію смертності в СРСР, вплив на режим відтворення населення, дізнаємось про тенденції смертності в країнах капіталістичного табору за умов світової економічної кризи кінця. 20-х — початку 30-х років. На особливу увагу заслуговують праці українського демографа Ю.О.Корчак-Чепурківського. Побудовані ним таблиці смертності населення УРСР за 1925-1926 роки були першими повними таблицями смертності, які охопили як міське, так і сільське населення. Вперше у вітчизняній демографії Ю.О. Корчак-Чепурківський визначив на прикладі населення України вплив смертності від туберкульозу на загальну тривалість життя. Його монографія була присвячена дослідженню смертності жінок в Україні у зв'язку з реалізацією ними генеративної функції. Завдяки добротному методичному апарату ця праця не втратила своєї актуальності й сьогодні.
У 20—30-ті роки формується комплексний підхід до вивчення демографічних процесів і структур, які розглядаються уже не ізольовано одні від одних, а у тісному причинно-наслідковому зв'язку. Крім макропроцесів — народжуваності, смертності, шлюбності — вивчають мікропроцеси в їх зв'язку з мікроструктурами, наприклад сімейною структурою населення. У методологічній площині таке вивчення полегшувалося введенням поняття "демографічна біографія пересічної людини", розробленого М.В.Птухою ще 1916 року. Свою концепцію він сформулював так: "Тільки при поєднанні демографічних біографій окремих індивідуумів у демографічну біографію пересічної для досліджуваної сукупності людини можливе повне й вичерпне вивчення всіх статистичних констатованих конкретних масових явищ демографічного життя в усій їх різноманітності. За будь-якого іншого зображення ця теоретична палітра можливого дослідження більшою чи меншою мірою зникає".
М.В.Птуха розробив загальну схему вивчення демографічних явищ, засадовою стосовно якої була "демографічна біографія пересічної людини". Створенню апарату вимірювання цієї загальної схеми демографічних явищ була, зокрема, присвячена теоретична праця М.В. Птухи про методи встановлення індексів шлюбності. У розрахунках доповнень до цього теоретичного дослідження брав участь відомий український демограф П.І. Пустоход. Розроблений М.В.Птухою метод дозволив точніше виміряти індекси шлюбної гомогамії та гетерогамії як індекси "тяжіння" та "відштовхування", "симпатії" та "антипатії". М.В.Птуха запропонував свій індекс шлюбності для вимірювання етнічного аспекту гомогамії та гетерогамії.
Розвиваючи ідею М.В.Птухи про необхідність використання демометричних засобів при вивченні демографічних процесів, Ю.О.Корчак-Чепурківський побудував першу в СРСР таблицю шлюбності, яка тривалий час залишалася єдиною в країні. На початку 30-х років з'являється монографія А.П.Хоменка, присвячена проблемам радянської сім'ї в перехідний період. Це перше у вітчизняній демографічній літературі комплексне дослідження шлюбно-сімейного колективу як первинного осередка відтворення населення. А.П.Хоменко вивчав сімейну структуру населення з розподілом сімей по соціальних групах, з їх розділенням на міські та сільські. Під соціальними групами А.П.Хоменко мав на увазі "емпірично виокремлені сукупності, які мають певні професійно-виробничі ознаки".
20-ті — початок 30-х років були часом пошуку таких нових концепцій, які узагальнили б уже нагромаджені демографічні знання, дозволили б створити сучасну теорію відтворення населення, вдосконалити вже існуючу систему демометричних показників. Значний внесок у розвиток теоретичних уявлень про відтворення населення зробив Ю.О.Корчак-Чепурківський, котрий вирізнявся глибоким розумінням характеру зв'язку демографічних і соціально-економічних процесів.
Ю.О.Корчак-Чепурківський вважав, що "характер суспільного виробництва, змінюваний у процесі історичного розвитку, — це та матеріальна база, яка визначає особливості відтворення населення". Він наголошував, що відтворення населення — це не тільки вкрай необхідний і неминучий у будь-якому суспільстві біологічний процес заміни одних недовговічних людських істот іншими, в дійсності сам по собі біологічний процес відтворення населення набуває вигляду відтворення робочої сили. Відтворення населення, в тому числі робочої сили, Ю.О.Корчак-Чепурківський розглядав як момент відтворення виробничих відносин. Ця точка зору набагато випереджала політекономічну теорію того часу, яка тлумачила проблему відтворення населення виключно як проблему розвитку продуктивних сил.
Проблему відтворення класів і соціальних груп у суспільстві Ю.О.Корчак-Чепурківський порушив саме як проблему відтворення виробничих відносин. Йому ж належить єдина у вітчизняній демографічній літературі спроба аналізу відтворення різних соціальних груп радянського суспільства, здійснена для Української РСР за матеріалами перепису населення 1926 року. Вдосконалюючи методичний інструментарій демографічного аналізу, Ю.О.Корчак-Чепурківський розробив показник сумарної характеристики вікового складу населення, який він запропонував назвати індексом нахилу вікової піраміди. Використання цього індексу дозволяє розкрити структурні зв'язки у віковому складі населення, наприклад, вплив на нього міграцій.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
