141165 (726087), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Важливим аспектом спілкування є перцепція (лат. рег-ceptio — сприймання, пізнання) — процес і результат сприйняття, розуміння та оцінювання людиною явищ навколишнього світу, соціальних об'єктів (інших лю­дей, себе, груп).

Прогнозованість, успішність міжособистісної взає­модії залежать від здатності особистості до соціальної перцепції — цілісного сприймання соціальних об'єктів (людей, груп, громад). На рівні міжособистісного сприйняття вона реалізується як процес сприйняття зовнішніх ознак людини, співвідношення цих ознак з її особистісними характеристиками, інтерпретація, прог­нозування на цій основі її вчинків. Під час взаємодії і спілкування соціальна перцепція є взаємною, тобто її учасники сприймають, інтерпретують і оцінюють один одного.

У процесі спілкування з клієнтом у соціального пра­цівника часто виникають різні почуття стосовно пове­дінки клієнта, його манер, ідентифікації своєї пробле­ми. Особливості міжособистісного сприйняття залежать значною мірою від механізмів соціальної перцепції — засобів, завдяки яким людина інтерпретує, розуміє та оцінює іншу людину. Найпоширенішими серед них є атракція, каузальна атрибуція, ідентифікація, рефлек­сія, емпатія.

Атракція. Завдяки позитивним почуттям симпатії, дружби, любові між людьми виникають певні стосунки, які дають змогу глибше зрозуміти один одного, забезпе­чують взаємне їх прийняття у взаємодії. Усі соціально-психічні явища є свідченням атракції як механізму со­ціальної перцепції.

Атракція (лат. attractio — притягування) — особлива форма сприйняття і пізнання іншої людини, заснована на формуванні що­до неї стійкого позитивного почуття.

Реалізується вона як процес формування привабли­вості іншої людини, результат цього процесу і якість ставлення людей одне до одного. Враховуючи дію цього механізму, соціальний працівник, дбаючи про позитив­не ставлення до клієнта, напередодні зустрічі має по­думати, як уникнути оцінних суджень, запобігти стиг­матизації (приписування індивіду негативних рис, ха­рактеристик), оскільки позитивне сприйняття клієнта сприяє глибшому дослідженню його проблем, а його за­цікавленість значно підвищує ефективність їхньої взає­модії.

Каузальна атрибуція. Співрозмовники не завжди знають і можуть зрозуміти справжні причини поведін­ки своїх партнерів по спілкуванню, тому нерідко у та­ких ситуаціях вдаються до приписування їм невласти-вих рис, якостей тощо. Ці явища психологія тлумичиті. як каузальну атрибуцію.

Каузальна (лат. causlis — причина) атрибуція — пояснення при­чин поведінки людини на основі суб'єктивних припущень.

Спостерігач робить це з огляду на певні стереотипні образи людини, витворені в його свідомості чи сформо­вані на підсвідомому рівні на основі схожості поведінки індивіда зі знайомими, аналізу власних мотивів пове­дінки в подібній ситуації або навіть на підставі вчинків героїв літературних творів. Щось подібне може відбува­тися й у взаємодії соціального працівника із клієнтом, який, наприклад, повернувся з місць позбавлення волі. При налагодженні контакту агресивні прояви його не­вербально! поведінки соціальний працівник може ви­тлумачити як незадоволеність, зверхність, властиву (на його думку) людині, яка повернулася з місць позбавлен­ня волі.

Ідентифікація. Сприйняття іншої людини зале­жить також від здатності поставити себе на місце іншо­го, ототожнити себе з ним, тобто від ідентифікації.

Ідентифікація (лат. identifico — ототожнюю) — процес і результат ототожнення себе з іншою людиною, намагання уподібнитися до неї з метою зрозуміти, як би вона вчинила в подібній ситуації.

Завдяки ідентифікації людина ототожнює себе з ін­шими людьми, групами (інроенція) або приписує ін­шим людям те, що вона думає і відчуває (проекція).

У процесі ідентифікації відбувається інтелектуальне ототожнення, результати якого залежать від того, на­скільки точно вдалося визначити інтелектуальний рі­вень співрозмовника. Для цього потрібне уявне зану­рення в контекст життя іншої людини, опанування її смислового поля, особистісних орієнтацій.

Соціальним працівникам механізм ідентифікації дає змогу змоделювати проблемну ситуацію свого клієн­та, краще зрозуміти мотивацію, лінію його поведінки і на цій підставі точніше визначати можливі чи бажані альтернативи розв'язання проблеми. Наприклад, фахі­вець, який знає можливості і ресурси клієнта, зумівши ідентифікувати себе з цим станом, має більше шансів для досягнення успіху. А сформульовані на етапі втру­чання завдання будуть реалістичними, їх розв'язання сприятиме розвитку клієнта.

Рефлексія. Вона є важливим психологічним меха­нізмом, який опосередковує процес сприйняття в між-особистісному спілкуванні.

Рефлексія (лат. reflexio — відображення) — процес самопізнан­ня, споглядання, розуміння власного внутрішнього світу, а також сприйняття, розуміння психічного стану, можливого плину думок іншої людини в спілкуванні.

Завдяки рефлексії відбувається з'ясування намірів, уточнення розуміння одне одним, взаємне пристосуван­ня позицій співрозмовників. Якщо рефлексія недостат­ня або неадекватна, це може спричинити непорозумін­ня, конфлікти тощо.

Якщо учасник спілкування неправильно сприймає се­бе, свого співрозмовника, а також те, як співрозмовник сприймає його, взаєморозуміння між ними неможливе.

Соціальний працівник може допомогти клієнтові краще сприймати себе, зважати на власні переживан­ня. Для цього слід, акцентуючи увагу на емоційно на­сичених словах і виразах, які вживає клієнт, спонука­ти його до детальнішого вираження своїх почуттів: «Чи не могли б Ви ще розповісти про свої переживання що­до...», «Якщо я правильно Вас зрозумів, то Ви тоді від­чували...».

Емпатпія. У процесі соціалізації (етапу засвоєння соціального досвіду) людина набуває здатності відгуку­ватися на чужі проблеми, уявляти себе у становищі інших, передбачати їхні реакції і дії. Цю навичку спіл­кування, а часто й особисту рису, яка є основою профе­сійного спілкування соціального працівника, назива­ють емпатією.

Емпатія (грец. empatia — співпереживання) — здатність осягнути емоційний стан іншої людини, проникнути в її переживання шля­хом внутрішнього відчуття.

У спілкуванні соціальних працівників і клієнтів ре­алізуються такі види емпатії: емоційна (ґрунтується на механізмах проекції та наслідування моторних, афек­тивних реакцій іншої людини); когнітивна (ґрунтуєть­ся на інтелектуальних процесах); предикативна (здат­ність передбачити афективні реакції людини в конкрет­них ситуаціях).

За твердженням Альфреда Адлера, певний ступінь емпатії властивий будь-якій ефективній розмові, ро­мантично-інтимним стосункам. К.-Г. Юнг вважав її центром естетичних теорій. Деякі дослідники вбачають у ній містичний стан, особливі людські взаємини. На їхній погляд, емпатійне слухання є важливим для вчи­телів, проповідників, чия діяльність пов'язана з впли­вом на людей. Інколи емпатію протиставляють розумін­ню, оскільки її природа виявляється не в обмірковуван­ні, а у відчуванні ситуації іншої людини.

Як правило, емпатійність є вродженою якістю, яка розвивається з віком. Інтенсивність цього розвитку зале­жить від багатства і різноманітності уявлень про інших людей і розуміння себе. Однак використання особистого досвіду для пояснення поведінки інших людей може спричинити помилки. Тому у соціальних працівників ем­патійність тренують за допомогою спеціальних методик.

Необхідним елементом професійного спілкування у соціальній роботі є емпатійне слухання — взаємодія соціального працівника-консультанта з клієнтом, яка охоплює всі види відчуттів, інтуїцію, відображення, співпереживання його емоційного стану. За таких умов психічний стан консультанта ніби тимчасово поглина­ється психічним станом клієнта і вони стають єдиним психічним цілим, що дуже важливо для цілковитого взаєморозуміння. Емоції і воля кожного з них стають частиною одного психічного стану, проблема клієнта переноситься на цей новий об'єднуючий психічний стан. Емпатійне слухання не передбачає спогадів кон­сультанта про власний досвід, воно є протилежним его­центричному переконанню, що консультант знає все. Суттєвою його особливістю є поступове усвідомлення клієнтом, що його почуття, стан соціальний працівник зрозумів, відчув, однаково з ним сприймає, а тому його словам можна вірити. Клієнт із жестів, інтонації має відчути, що соціальний працівник вірить у його спро­можність зробити правильний вибір і прийняти пози­тивне рішення.

Емпатія відрізняється від симпатії — почуття прияз­ні та прихильності. Відчуваючи симпатію, соціальний працівник може стати на бік клієнта, навіть не дослухав­ши його історію до кінця. Наприклад, співчуваючи спо­живачеві наркотиків, консультант ризикує не помітити, що саме почуття жалості до себе перешкоджає клієнтові прийняти конструктивні рішення. Бути емпатичним — не означає завжди погоджуватися з думкою співрозмов­ника. Радше це означає прийняття точки зору клієнта і прагнення знайти те, що її визначає.

Ключовим моментом емпатійного підходу є відсут­ність оцінок чи суджень у висловлюваннях соціальних працівників. їхнє завдання — зрозуміти, що відбува­ється у житті клієнта, а не те, як би це мало бути.

У професійному спілкуванні розрізняють певні рівні емпатійності. Надзвичайно високий рівень емпатійнос­ті відповідає хворобливо розвинутому співпереживан­ню. Надмірна сенситивність (емоційна чутливість і вразливість) проявляється у постійному переживанні за інших людей. Підвищена вразливість часто спричиняє страждання й комплекс провини навіть тоді, коли на те немає підстав. Це може викликати у соціального пра­цівника стрес, депресію, неспроможність приймати ви­важені рішення, діяти наполегливо й рішуче, зберігати внутрішні ресурси для подальшої діяльності.

Високий рівень емпатійності характеризується чутливістю до проблем людей, великодушністю, здат­ністю вибачати іншим. Такі люди виявляють щирий ін­терес до життя інших людей, прагнення прислужитися його поліпшенню, що є бажаним для соціального пра­цівника. Такий вияв емпатійності сприяє встановленню контактів, швидкому знаходженню спільної мови, адекватному сприйняттю проблеми клієнта, толерант­ному ставленню до критики на власну адресу, врегулю­ванню конфліктів шляхом знаходження компромісу.

Переважній більшості людей притаманний середній рівень емпатійності, який характеризується врівнова­женістю, розсудливістю, достатнім рівнем контролю над власними емоціями. Соціальним працівникам ба­жано володіти цими якостями, оскільки їм доводиться оцінювати стосунки і поведінку інших за допомогою ло­гіки, а не почуттів та .емоцій. Однак для повноцінного спілкування необхідна розкутість почуттів, здатність передбачати розвиток стосунків, тому людям з таким рівнем емпатійності слід дбати про її розвиток.

Від людини з низьким рівнем емпатійності віє емо­ційним холодом, вона керується лише логікою, «су­хою» розсудливістю, тому й живе відчужено, самотньо, без друзів.

Дуже низький рівень емпатійності породжує ще більше ускладнень — відторгнення у стосунках з коле­гами, проблеми у спілкуванні, непорозуміння, конфлік­ти. Причинами цього є надмірна акцентуація на влас­ній особі, егоїзм, нездатність зрозуміти емоції і почуття інших людей.

Низький і дуже низький рівні емпатійності несуміс­ні з професією соціального працівника, оскільки супе­речать її гуманістичній сутності, яка вимагає від нього чуйного ставлення до інших людей.

У процесі спілкування домінує один із трьох його стилів — візуальний, аудіальний, кінестетичний (кому­нікація через бачення, слухання/говоріння та почуття) або певні їх комбінації. Врахування цього в соціальній роботі убезпечуватиме від конфліктів і непорозумінь. Наприклад, клієнт може бути збентежений звичкою со­ціального працівника розмахувати руками у намаганні окреслити в повітрі малюнок чи діаграму, щоб проілюс­трувати свої слова. А для працівника (візуальної особи) зображення в повітрі малюнків, діаграм може бути не­від'ємним елементом стилю спілкування.

Загалом досвідчений емпатичний соціальний пра­цівник у роботі з різними людьми швидко налаштуєть­ся на потрібний стиль спілкування, що дає змогу досяг­ти належного рівня міжособистісної взаємодії.

Соціальні працівники мусять сформувати в собі такі перцептивні навички, як управління власним сприй­няттям; адекватне оцінювання соціально-психологічної налаштованості партнера по спілкуванню; вміння розу­міти зміни в голосі, жестах, виразі обличчя партнерів; визначати тон спілкування; налагоджувати потрібний контакт; прогнозувати перебіг розмови тощо.

Використана література

1. Айві А. Цілеспрямоване інтерв'ювання та консультування: Пер. з англ. — К.: Сфера, 1998.

2. Дубовик Т. Управление персоналом. — Днепропетровск: Украин­ская консалтинговая сеть, 1999.

3. Етика соціальної роботи: принципи і стандарти // Соціальна полі­тика і соціальна робота. — 1998. — № 4.

4. Етичний кодекс спеціалістів із соціальної роботи України // Со­ціальна політика і соціальна робота. — 2003. — № 1.

5. Закон України «Про соціальні послуги» від 19.06.2003 р.

6. Інновації в соціальних службах / За ред. Т. В. Семигіної. — К.: Пульсари, 2002.

7. Кабаченко Н., Бондаренко Н. Соціальне виключення та пробле­ми психічного здоров'я // Соціальна політика і соціальна робота. — 2004. — № 3.

Характеристики

Список файлов реферата