137635 (723963), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

на світ ?варварів?. Представники Римської церкви брали активну участь у загальноцерковних, Вселенських соборах. Вони рішуче відстоювали церковну незалежність у справах віри та устрою перед Константинопольськими (Візантійськими) імператорами. Водночас представники східних патріархатів були позбавлені такої можливості через залежність від імператорів.

Поряд з ?історичними? східними патріархатами ? Александрійським, Антіохійським, Єрусалимським ? протягом IV-V ст. зросло значення Константинопольської архієпископи. Заснування Константином у 330 р. нової столиці імперії сприяло швидкому зростанню ролі єпископа цього .* ?Нового Риму?. Вже Другий Вселенський собор (381 p.), що відбувся у тому ж Константинополі, своїм III каноном проголосив, що Коне- II тантинопольський єпископ має ?перевагу честі? безпосередньо після Ш Римського, ?бо цей град є Новий Рим?. Константинопольська церква, спираючись на підтримку імператора, добилася прийняття; IV Вселенським, Ц собором у Халкідоні спеціального (28-го) канону, у якому проголошувалося, .Ji що Константинополь є рівний з Римом, будучи ?царствуючим градом?. Ц

Таким чином, уже з середини V ст. в імперії існувало п?ять найбільших 1 церковних об?єднань ? патріархатів. Західним патріархатом був Римський, східних було 4 ? Константинопольський, Александрійський, Антіохійський, If Єрусалимський. Ця церковно-історична ситуація дістала назву пентархія ! (з грец. старшинство п?ятьох). Відомо, що деякі митрополії з різних причин не входили до складу великих патріархатів (наприклад, кіпрська, 1 карфагенська тощо). Предстоятелі Римського та Александрійського патріархатів титулувалися ?папами?, решта використовували титули ?патріархів?.

ЦЕРКОВНА ОРГАНІЗАЦІЯ: ВНУТРІШНІЙ УСТРІЙ

З IV ст. остаточно утвердився поділ членів церкви на клір та мирян. Релігійна активність мирян поступово обмежувалася пасивною участю у богослужіннях. Обмежувалася також участь мирян в упорядкуванні церковного життя, зокрема у виборі духовних. Згідно з правилом 13-м Лаодикійського собору народним зборам заборонялося обирати священиків. У пізніших юридичних актах (Кодекс Юстиніана) було зафіксовано, що від імені мирян у виборах єпископів має брати участь імператор. Сформувалася і зміцнилася церковна ієрархія, її складали єпископи (керівники церковних територій ? єпархій), пресвітери (постійно служили в одній церкві і в одній громаді ? парафії), диякони (помічники пресвітерів). Основним елементом церковної структури остаточно стала єпархія, очолювана єпископом. Останній призначав пресвітерів та дияконів. Дісля IV Вселенського собору єпископам були підпорядковані й ченці, що мешкали на території єпар?хій. Єпископи обиралися зібранням єпископів; з IV-V ст. над обраними єпископами здійснювався обряд посвячення ? хіротонія (покладання рук). Згодом хіротонія стала елементом таїнства священства. Тривав розвиток церковних служб адміністративного та господарчого характеру; зберігалася роль церковних чиновників, про яких вже йшлося у попередній лекції ? економів, нотаріїв. Розгалужену систему церковного управління забезпечували протопресвітери (старші пресвітери), протодиякони (старші диякони). Призначення на всі ці посади здійснювалися єпископом і під його повним наглядом.

ВСЕЛЕНСЬКІ СОБОРИ ТА РОЗВИТОК ХРИСТИЯНСЬКОГО ВІРОВЧЕННЯ

Вселенські собори збиралися у складі представників усіх помісних церков (тобто Вселенської Церкви) для вирішення найважливіших догматичних та канонічних питань. Проходили ці собори під патронатом римських, а згодом візантійських імператорів. В історії християнства важливу роль відіграли 7 Вселенських соборів, які відбулися протягом IV-VIII ст.:

• 325 р. ? Перший Вселенський собор, м. Нікей, за імператора І Константина Великого;

• 381 р. ? Другий Вселенський собор, м. Константинополь, за Іімператора Феодосія Великого;

• 431 р. ? Третій Вселенський собор, м. Ефес, за імператора Феодосія Молодшого;

• 451 р. ? Четвертий Вселенський собор, м. Халкідон, за імператора Маркіана;

• 553 р. ? П?ятий Вселенський собор, м. Константинополь, за імператора Юстиніана І;

• 680 р. ? Шостий Вселенський собор, м. Константинополь, за імне- ратора Костянтина Погоната;

• 787 р. ? Сьомий Вселенський собор, м. Нікей, за імператриці Ірини.

На цих соборах через вирішення важливих для християнського богослов?я тринітарної та христологічної проблем були вироблені найважливіші догмати християнства: вчення про Святу Трійцю, Боговтілення та Боголюдську природу Ісуса Христа.

ТРИНІТАРНА ПРОБЛЕМА. АРІАНСТВО

По суті, вже І Вселенський собор був скликаний для розв?язання тринітарної проблеми. Загострення її було ініційоване виступом александрійського пресвітера Арія, який виступив проти ідеї єдиносутності Бога-Отця і Бога-Сина (Тертуліан, Оріген), а отже, й проти ідеї Божественності Христа. Основні положення Арієвого вчення ? аріанства ? були такими:

• Передвічним є один Бог-Отець;

• Христос (Син Божий, Логос) мав початок свого буття, інакше він не міг бути Сином;

• Христос не є єдиносутнім з Отцем, бо це привело б до розділення Божественної Сутності;

• Христос створений за волею Отця, є створеною істотою, поцейбічною, а не трансцендентною;

• Хоча Христос і є створеною істотою, він усе ж має перевагу над іншими: він має найвище достоїнство після Бога-Отця; через Христа Бог створив усе;

• Якщо Син і є в якомусь відношенні рівним Отцю, то лише через Благодать, добру волю Отця та своє святе життя; вважати ХристаБогОм неправильно.

Очевидно, на появу цих ідей вплинули біблійна традиція монотеїзму, ідея абсолютної трансцендентності Бога. Не можна також відкидати бажання виступити проти гностицизму, який ?дробив? Божественне начало та вкрай символічно витлумачував особу Христа. Адже Арій був з Александра, з Єгипту, де позиції гностичних течій були досить сильними. На появу такого вчення вплинуло також монархіанство з його ідеями ?усиновлення? та субординаціоналізму. Використовував Арій і деякі місця з новозаповітних Писань про те, що саме Бог ?настановив?, ?учинив? Ісуса Христом (Дії, 2:36; Євр., 3:2). Протягом багатьох століть аріанство, поряд із монархіанством, було ідейним підґрунтям для виникнення різних форм антитринітаризму. Антитринітарні єресі ортодоксальна церква здавна йменувала ?аріанськими?.

Божественна у всій повноті сутність Христа, Його єдиносутність із Богом-Отцем була утверджена на перших двох Вселенських соборах ? Нікейському та Константинопольському. Там був у цілому вироблений т. зв. Нгкео-Константинополъсъкий Символ віри. Велику роль в обгрунтуванні цього Символу віри, в запереченні аріанства відіграли такі відомі церковні діячі та богослови, як Афанасгй Александрійський, Василгй Великий, Григорій Богослов, Григорій Нисъкий. Мислительні конструкції попередньої філософії (зокрема неоплатонізму), такі як ?усія? та ?іпостась?, були використані ними для позначення єдиної сутності Бога (?омоусіос?), яка тотально, в усій повноті виявляється в кожній із Божественних Осіб (?іпостасей?). Крім обгрунтування єдиносутності Отця і Сина було встановлене сходження Святого Духа від Отця. Божественна сутність однаково належить усім трьом іпостасям. Своєрідність кожної з них виражається лише у відношенні до інших ? це ненарод женгсть Отця, народженість Сина та сходження Святого Духа. У розкритті церковного вчення про Святу Трійцю велику роль також відіграв помісний Александрійський собор 362 р. Так було обгрунтоване й зміцнене тринітарне вчення, започатковане Тертуліаном, Орігеном, Климентом Александрійським.

ХРИСТОЛОГІЧНЕ ПИТАННЯ. НЕСТОРІАНСТВО

Тринітарні суперечки були дуже тісно пов?язані з основним христологічним питанням ? про поєднання Божественного й людського у Христі. Попередня богословська традиція давала низку відповідей, які базувалися на новозаповітних Писаннях або не суперечили їм: ?втілення Логоса во плоті? (Тертуліан); ?поєднання двох природ у Христі? (Іриней); ?наявність людської душі у Христа? (Оріген); ?вселення Логоса в тіло Христа? (Афанасій Александрійський). Проте такі відповіді виявилися недостатніми, враховуючи досвід протистояння аріанству, яке через побудову логічно несуперечливих формул нищило сакральне ядро християнства як релігії. Ще одним прикладом такого логізування (ворожого релігійно-догматичному підходу) було вчення Константинопольського патріарха Несторгя (несторіанство). Несторій наголошував на зв?язку людської особистості Ісуса з Божественною природою. Божество не народилося від Марії, воно ?пройшло? через Ісуса. Тому Марія визнавалася Несторієм не ?Богородицею? (грец. ?Тео-токос?), а Христородицею (?Христотокос?}, або ?людиноро-дицею ? (?антропотокос ?).

Несторіанство було засуджене як єресь на III Вселенському соборі в Ефесі 431 р. Потужним чинником антинесторіанського руху всередині Вселенської церкви стала боротьба за вплив між Александрійською і Константинопольською церквами та їхніми предстоятелями ? Кирилом Александргйсъким та Н&яп?орІЕм. Суперечки не вщухали навіть після соборного засудження Несторія. Знадобилося втручання імператора Феодосія. Остаточна антинесторіанська формула виникла внаслідок внутрішньоцерковного компромісу, відомого під назвою ?Антгохгйськог унії?. Ця формула (символ) проголошувала, що Христос є досконалим Богом і Водночас досконалою людиною; ?по Божеству? Він народжений предвічно, а ?по людству? ? від Марії, заради спасіння людського. У Христі відбулося ?незлитне з?єднання? двох єств (природ). На цій підставі Марія вшановується як Богородиця.

ХРИСТОЛОГІЧНЕ ПИТАННЯ. МОНОФІЗИТСТВО

Проте Антіохійська унія виявилася тимчасовим компромісом. Суперечки відновилися після зміни церковного керівництва у Константинополі та Александра. Внут-рішньоцерковну боротьбу загострили претензії Александрійського патріарха Діоскора на домінування серед східних патріархатів. У цій боротьбі використовувалися звинувачення у несторіанстві та інших єресях. Приводом для виникнення нової дискусії та нового етапу внутрішньоцерковної боротьби стала справа константинопольського архімандрита Євтихія, який вважав, що Ісус Христос складався із двох єств (природ) лише до їх з?єднання (втілення, олюднення), а після втілення виникло одне єство (одна природа ? грец. ?моно фюзіс?). По суті ж дискусія про дві природи Христа була викликана проблемою, сформульованою Аполінарієм Лаодикійським. Аполінарій ставив питання про те, яким чином могли поєднатися дві різносутні природи ? досконала Божественна та недосконала людська. Рефлексія з приводу догматичного положення про рівну досконалість Божественної і людської природи Христа призводила до нових суперечок. хПатріарх?Діоскдр., підтримав Євтихія на Ефеському помісному соборі 449 р. Цей собор прийняв т. зв. монофізитську формулу, згідно з якою Христос мав після втілення одну природу, ?втілену та олюднену?. Зміцнення впливу Діоскора викликало спротив Константинопольського архієпископа (патріарха) Флавіана, Арбітром у цій суперечці виступив Римський папа Лев І, який підтримав ортодоксальну ?Антіохійську? формулу про однакову досконалість двох природ в Ісусі Христі. Позиція папи Лева І була покладена в основу догматичного визначення, даного IV Вселенським собором 451 р. у Халкідоні. Була утверджена формула про Христа як істинного Бога та істинну людину. Христос є однією з іпостасей триєдиного Бога, яка виявляється істинно і досконало в двох природах: Божественній і людській. Тут були розведені категорії єства-?природи? (фюзіс) та єства-?сутності? (Іпостась).

РОЛЬ ХАЛКІДОНСЬКОГО СОБОРУ 451 р. ЦЕРКОВНА ОРТОДОКСІЯ ? ?ПРАВОСЛАВ?Я?. ?ДАВНІ СХІДНІ ЦЕРКВИ?

Халкідонський собор остаточно окреслив догматичні межі ортодоксального (правовірного, ?православного?) християнства. Позиція папи Лева (захисника ортодоксії ? ?православ?я?) здобула широку підтримку серед християн східної частини імперії. Лев І і сьогодні вшановується Православною церквою як святий. Крім того, собор зафіксував справді глобальні інституційні, організаційні зрушення у християнстві. У Вселенській церкві перемогла т. зв. ?халкідонська? течія. Помісні церкви, які прийняли рішення Халкідонського та попередніх соборів, спрямовані проти аріанства, несторіанства та монофізитства, вважалися носіями догматичної чистоти ? ортодоксії, або православ?я. Однаково ?православними? вважалися ?халкідонські? церкви як на Сході, так і на Заході імперії, у тому числі й Римська церква.

Халкідонський собор започаткував відокремлення від Вселенської церкви монофізитів і остаточно відокремив нес-торіан. Ці ?нехалкідонські церкви? історично дістали назву ?Давніх Східних церков?. Так, унаслідок Антіохійської унії несторіанство зійшло нанівець; чималу роль тут відіграв державний пресинг. Витиснуте за кордони Римської імперії, несторіанство зусиллями місіонерів ? представників національних меншин (ассирійців, халдеїв) поширилося далеко на Схід. Його сповідували, зокрема, уйгури Центральної Азії, а за деякими гіпотезами ? кипчаки (половці) у степах Південно-Східної Європи. В Ірані та Індії несторіани дістали назву ?халдейської церкви? та ?християн св. Фоми?. Потрапивши до Аравії, аріанство, несторіанство, монофізитство вплинули на формування ісламу. Коран часто сприймає християнство, схоже, саме у ?єретичному? вигляді.

Монофізитству також судилося виокремитися в низку окремих сповідань із власною церковною структурою. Утім, засуджене як єресь, воно знайшло грунт у національно-визвольному русі на кордонах Візантійської імперії. Монофізитство поширилося серед сирійців, єгиптян-коптів, нубійців, ефіопів і вірмен.

ДІЯЛЬНІСТЬ ІМПЕРАТОРА ЮСТИНІАНА І. ФОРМУЛЮВАННЯ ПРИНЦИПУ СИМФОНІЇ

За ініціативи цього імператора був скликаний V Вселенський собор (553 p., Константинополь). Собор відбувся в умовах розділеної Римської імперії, яка розпалася після 476 р. Константинополь став столицею східної її частини ? Візантії. Надалі саме у Візантійській імперії розвивалося східне християнство під домінуванням Константинопольського патріархату.

Мета цього собору (його ще називають II Константинопольським) ? утвердження рішень Халкідона. Було засуджене вчення ?трьох глав? (богословів Феодора Мапсуестського, Феодорита Кирсъкого та Іву Едеського), які, на думку орто-рксів, відстоювали залишки несторіанства і не визнавали рішень Халкідонського собору.

Характеристики

Список файлов реферата